«На Солоному» Чайка Дніпрова

Читати онлайн оповідання Чайки Дніпрової «На Солоному»

A- A+ A A1 A2 A3

Бліднуть, гаснуть золоті візерунки на посірілому небозводі. На обрію, крізь туман пробивається щось живе – ось і пробилося: веселе око світової зірки у рясних золотих віях, радісно тремтить-моргає. Вітрець, мабуть, зітхнув: з далекого Дніпра доніс дужий після дощу жаб’ячий гомін.

Ніч здає. З нею разом здають й болі та муки безсоння.

Збирається на дрімоту.

Хатня задуха паморочить голову, руки мимохіть простягаються до вікна.

– А гостець? – шпигає у думці.

– Ет, однаково з сьогодня треба перемінити рапні ванни.

– А пропасниця? Дощик же звечора…

– Та-а! Порепана земля давно й останню краплину випила, а як що – то навіщо ж хінін під подушкою?

Клопоти набік, скік-скік і – вікно розчинено.

Крізь важкий дух солоного озера вже ллється з тихим дзюркотанням по тополях та осокорах пахучий вранішній вітрець.

Двоє молодих соловейків навперейми дощебечують нічні арії, жаби з далекого Дніпра окселентують. Десь над головою мовчки вовтузиться неприспана гава.

Крадькома од себе слабий висунувся по пояс у вікно й жадібно хапав погоже повітря.

– А киш! – одразу сам себе загнав у ліжко, жахнувшися свого вчинку, укрився попід бороду ковдрою, здригнувся тричі – й солодка млість огорнула стомлене тіло, а душа поринула в мінливо самоцвітній плетениці. То рябіє, мигоче-крутиться, щомига прудкіше й ось прояснюється кудись, глибоко, лиш з самого дна глухо чути вранішнє кукурікання. А далі й те зникло.

Білий день панує-царює в сонячній вінці, у блакитних ризах.

Досвітня метушня по дворах та вулицях вже вляглася. Скрізь тихо, й на дворі самі діти.

– Хведь, а Хведь! Онде грамофончики!

– Бреши… де?

– А оно-но, понад вікном!

– Побіжім вирвемо!

– А пан битиме?

– Де там! Пани довго сплять!

– Еге, кажи. А вікно нащо одчинене?

Вщухло. Пан вже виспавсь, і йому стало смішно, але навмисне почав злегенька хропти.

– А бач, хропе!

Жваво, як молоді звірятка, зашаруділи хлопці проміж кущів рожі, оргінії та рай-дерева, затріщали розкохані стебла та листя півників.

– Ага! Ось червоний!

– А в мене синенький!

– А міні-і! Митько, Хведько, да-ай! – запищав малий, що не зміг дістати квітки на високій тичині.

Ні Митько, ні Хведько не давав. Дітвора забула про небезпеку й завелася, мов горобці.

Васильки, та повняки, та півники тріщали під босими ноженятами, дрібні кулачки гупали де попало, проте хлопці билися мовчки, сопли тільки.

– А що то ви робите, га? – страшним басом загув сплячий пан, і його кудлата голова одразу вирізалася в рамці вікна.

Старші мовчки дременули, зостався лиш малий, що м’яв роздушену квітку та хлипав.

– Чого се ти, Свиридку? А що то в тебе?

– Гламофонцик! – зиркаючи спідлоба, прошепотів той.

– Чи ти бач! Який пуцьвіринок, а й воно зна грамофона! Не можна ж: курорт! – засміявся собі пан. – А влучно! Грамофончик! Які малята дотепні!

У голові майнуло гарне російське оповіданнячко, де так само дитина прозвала грамофонами кручені паничі. Але то була панська, напевно, дитина, а тут як же? Воно ж таке мале, що ще й на пароході, мабуть, не було, де моторний жидок поштує купальників своєю нестерпучою машиною.

– Ну, не плач, ось тобі який гарний грамофон! Пан (нехай буде Гаврило Петрович) зірвав пишну темно-синю оксамитну квітку хлопцеві.

– А через що се грамофон? – запитав.

– Так… гламофонцик! – і застилався. А коли Гаврило Петрович одхилився од вікна й не дививсь у вічі, хлоп’я одразу обісмілилося.

– А в нашого дядька є вели-и-кий! Здоловий! Та клици-и-ть!

– Хто?

– Гламофон! – знов утупився хлопець. Старші вже й собі приступили.

– Еге, в наших тата є грамофон. Та такий здорови та гарний! Та дорогий! Ось нехай приїдуть та як накрутять, та як пустять – отоді!

– Й насі татко уміють… – почав собі малий.

– Верзи-и! Ні, ось як наші тятя та як накрутять, то тільки шш, жжж, кр-кр-кр! е! е! е! Гайда тройка снігучисте, – заспівало старшеньке.

– Ні, Хведю, краше, як бариня на базар іде! хе-хе-хе! ха-ха-ха-ха! хо-хо-хо! на базар іде ху-ху-ху! Та регоче, та пищить!

– Або краще, – перебив його Хведько й, кумедно надимаючи губи, зачитав: – качка… на пароході! куміцьки цени! копитан! станови пароход! у – е-е-е!

І дітвора навперейми почала приставляти. Гаврил втішався з їхнього захвату, а під причільним вікном на вулиці зібралася вже чимала купка сусідської дітвори, й незабаром тільки й чутно було мішма уривки пісень, анекдотів, робленого реготу, лайки та музики.

– Ах ви, шибеники бісові! Чи ти ба, що завели! Ось я вам тройку дам! Ось я вам покуховарю! Ось то многі лєта! – промовляла стара хазяйка, лякаючи деркачем онуків.

– Бач, які беркі до чого! А до оченашу чи богородиці, то й язики зараз повсихали? А лиха година та нещаслива з тими матірками: чого глядять? Якого добра сподіваються?

І баба, засапавшись, кинула деркача й витирала спітніле обличчя ріжком білої косинки, коли побачила Гаврила Петровича, що виходив із хати, вибираючись до купелю.

– Чого се ви, Пилипівно, так воюєтесь із дітворою?

– Та боже ж мій! Як не одбуксиш капосної дітвори, то й страху тобі ніякого! Знівечили їх тією капосною машиною! Бодай вона вже скрутилася!

Гаврило знав, що бабу не переслухаєш, і перескочив через перелаз, держачи звинене простирадло та пальто.

Сусідська дітвора наввипередки посунула вздовж провулка на озеро, але помилилася: Гаврило пішов не гуди, а до вдови Махтодихи, що парила слабих у грязевих купелях.

– Хведько! А чи швидко вже ваші татко приїдуть? Хведь, що вже оббіг хату і викравсь з суточок через тин од бабиного деркача, сторожко опинився поміж дітворою й пошепки сказав: "Не знаю".

– Ти б хоч матір попрохав, хай би заграла на грамофоні, пана купальника підвеселила!

– Пан! Який там у чорта пан, як він сам: ні жінки, ні дітей, ні наймички – нікого нема! – з презирством озвалася найстарша Оришка, з сплячим немовлятком на руках.

– А може, ще приїдуть?

– Де вже! Для себе тільки кабінет найняв, а заля та спальня, та столова так дурно й стоять. Голодрабий твій пан!

– Ні, він доблий! Мені гламофонцика дав! – озвався задиханий Свиридко, що теж якось видрався з-під бабиного ока.

– Ні-і вже! Грамофончика! От якби конхвектів або копійку! – глузували діти.

– Дасть! І конхветку і копійку: я поплосю! – правив малий.

– Бариня! бариня! Вам кватирі? Ось гарна. Ванни?

– У нас аж три горниці!

– А в нас садок! І курінь свій на озері!

– Не слухайте, бариня: їх хата розлазиться!

– Ой брешеш, як собака! Де?

– А знадвору! Од комори!

– A в нас грамофон! – переможним тоном вигукнули Хведько й Митька.

Поки дітвора змагалася, барині, порадившись зі звожчиком, проїхали далі, де в кінці вузького, як труба, провулка, леліло блакитне срібно-яскраве солоне озеро з чорними кучерями акацій та синясто-прозорими маринками коло чепурних хаток кругом його. Влови не вдалися, і хлопці, похльоскуючи бур’янових коней батіжками, закуріли по піску до озера, а няньки з немовлятами вмощувались по холодках, до креймашків тощо.

Сонце підбилося ген-ген понад осокори, розпекло пісок, пересмужило його синястими холодками од хат та верб, позаганяло туди собак і курей, і все замовкло під його варом. Куди ж народ подівсь? На косовиці? На баштанах? Що роблять чоловіки й жінки в сій солоній слободі? Таке питання раз у раз муляло Гаврилов думку, як він тільки оселився на сьому солоному озері, куди лікарі посилали гоїти здобутого в школі ревматизма.

Перші дні він був в Одесі, але не до душі прийшлася вона йому з своїм ряботинням, галасом та неспокоєм курорта, і от вибрав він сей тихий захисток, нараяний йому земляком. Принадні куточки, чепурненькі хатки та тихе озеро, без жодних курортних будівель, вкрите лише чистою блакиттю, – все се дуже врадувало замученого чоловіка. Але неприємно вразила його примішка до селянського життя й обхідки чогось зайвого, незнайомого.

Перш за все вразила його та "нєжненька" мова, якою встріли його й на громадському пароході, і на базарі, і особливо в слобідці, як шукав собі помешкання. Навмисне, з притиском він держався своєї мови і швидко здобув собі прізвище "полшака", або "полтавця". І разом з сим повну зневагу в дорослих і в жидів, які звичайно держали всю торгівлю містечка в своїх руках, які наповнювали чепурненькі дачки і солоне озеро своїми слабими і задавали чимало тону.

Зате ж йому через се стало спокійніше: його забули, і він тихо-мирно жив собі в хаті під осокорами, товаришував з дітворою та старою Пилипівною, і ніхто не квапився заходити з ним у приязнь. А стара баба і мала дітвора не дуже ще держалися "нєжнінької" вимови і виявляли себе з усією своєю душею: з нехитрими хитрощами, з наївним цинізмом, з перенятою в дорослих запопадливістю.

Вражало тільки Гаврила те, що ніколи він не бачив людей у звичайній селянській роботі: навіть жінота, якої було скрізь повно по дворах, раз у раз била байдики, навіть на городах її не видко було, навіть коло худоби нe поралася.

(Продовження на наступній сторінці)