«Хрестонос» Чайка Дніпрова

Читати онлайн оповідання Чайки Дніпрової «Хрестонос»

A- A+ A A1 A2 A3

На світ ще тільки що заблагословилося.

Блідий, неначе втомлений місяць з потемнілого заходу дивиться на схід, туди, де рання зірка мигоче веселим сяйвом, а попід нею на краї неба простяглася вже довга біляста смуга. Тихо на небі, тихо й на землі, неначе все замерло, наче прислухається до чого, – чогось дожидає.

Тихо й по безлюдних вулицях Кучугурівки: де-не-де тільки тонкуща хазяйка рипає дверима, йдучи до корів. У свіжому, вже не літньому повітрі звідкись гостро тягне димом.

Слобода тільки-тільки починає прокидатись.

– "Заа-бія-ака… та не ночує вдо-о-ма!" незграбно вирвалося десь із провулка, й серед величної тиші луною розлігся чийсь хрипкий з перепою голос. Далекі садки здивовано луною обізвалися на останнє слово.

– а-а— з півно-о-чі", знов ближче вигукнув голос, "та кучері за-а-вива-а-ає!"

З останнім словом з-за крайнього хлівця висунулася коливаючись, як човен на хвилях, дебела постать п’яниці. Проти місяця видко, як на бліде з перепою обличчя падає з-під старого картуза скуйовджене волосся, а попід очима чорніють плями. Від розщібнутого куцого "пинжака" несе олією та краскою.

Заклавши руки в кишені та широко розставляючи босі ноги, п’яниця простує вузенькою стежкою проміж колючок. Невірна хода неначе забавля його, і він, підспівуючи підніжку, силкується попасти у лад, та колючки не дають.

Аж ось він нарешті вибрався на ширшу дорогу, увірвав почату пісню й запився довгим та мудрим "три-ли-ли" з гиком та присвистом.

Як раз у сю хвилину сивий дід Михайло, сторож церковний, перехрестивсь і вдарив до утрені.

Повно загув збуджений дзвін і оксамитові хвилі його м’ягко й повно попливли у ранішньому повітрі "О – о?" здивувався п’яниця, круто повернувся, задер голову і став, як укопаний.

Дзвін забив частіше.

Гаврило-маляр (бо хто ж, як не він вештається ото до білого світу?) – накриво усміхнувся.

"Е, е! той реве, що по волу бере! Бери, бери, з кого хоч з – мене нічого тобі взяти… Ач – я, як турецький святий!" розмовляв Гаврило сам із собою, оглядаючи свої босі ноги, латані на колінах штани та засмальцьований пинжак. – Усміхнувся гірко й посунув собі вулицею.

А дзвін усе гув та весело будив людей до божої служби.

Зарипіли двері й ворота, заревла худоба, гуси загелкали, завештався народ по надвір’ю та по вулицях.

Гаврило ж, спотикаючись, править своєї – "о-о-че-ретом качки гнала, зачепилась та й упала… Ги-ги!"

Підспівує, підсвистує Гаврило веселої, а проте обличчя йому смутне-смутне; якась печаль заснувала йому очі, затулила вуха, і не бачить він ясно-рожевої зірниці, не чує веселого святкового дзвону.

Ось і сонечко з-за краю неба приснуло золотими гискрами, і воно немов поспішає до божої служби. Замовк дзвін і чутніше загомонів народ, ідучи до церкви.

Ніхто на Гаврила й не гляне добрим оком, ніхто з ним не здоровкається, хіба хто моргне та промовить: "оце набрався, мов той квач"!

– "Ач – до заутрені йдуть? балакає сам із собою Гаврило… ідуть! А чом же ти, брате, не йдеш?", одразу строго спитався він, неначе справді вбачив себе перед очима. "О-о! у цій одежі? з п’яною пикою? З усіх усюд випханий, запльований", другим голосом перехопив сам себе: "ні брат! там не наше місце, куди вже нам грішним з праведниками огірки їсти!" – Гірко закінчив, махнув рукою й понуро поплентався далі.

Служба у церкві наближається до кінця.

Сивий Михайло виніс напой. Піп вийшов і виголосив "во ім’я отця й сина й святого духа".

Море голів цікаво подалося наперед, засякалися, зашаркали чобітьми і – враз ущухли – тільки діти та шпаки на цвинтарі щебечуть.

Піп звичайним служебним голосом зачитав "Толковоє євангеліє".

Зацікавлені люде ззирнулися: вони сподівалися були чогось иншого, не такого щоденного. А все ж спухають, дожидають, що далі буде.

А служебна мова ллється та й ллється.

Ось десь-то свічечка луснула об поміст… Он ластівка перелетіла через церкву… баби старенькі болісне зітхають по куточках…

Стоїть народ, терпляче дожидає кінця.

Нарешті обірвалася одноманітно тягуча промова, коротенький, сумирний "амінь" полетів угору і замер там десь високо у бані. А народ усе стоїть та й старий піп чогось мнеться, складаючи святу книгу.

– Та що ж, люди добрі – ось я маю щось вам сказати!

– Еге-ге! Ого-го! – загуло по церкві.

– Ось дав нам бог літо святе, поблагословив нас милосердний, своїми щедротами, час же й нам згадати про його, час і нам віддячитись своєю жертвою!

– Еге-еге! А як же! Звісно! – почулося то там, то тут. Люди вже догадалися, що річ іде про церкву, що з весни ще стоїть не долагоджена як слід, бо жнива одібрали руки до пильної роботи.

Хоч і догадалися, а все ж ця догадка не розганя їх тепер у кожного серце й руки щиро відкриті на жертву.

Не довго й немудро балакав піп, а всі радо згодилися з ним.

Діди, запрохані на раду, підтягнули пояси, розправили хто вуса, хто бороду й поважно озирнулись навкруги.

Служба скінчилася. Широка хвиля народу линула з церкви й річками розлилася по вулицях.

У церкві вже нікого і там гулко оддається човгання Михайла коло ставників та чудно-різко лунають голоси попа та дяка у вівтарі, брязкотять мідяки. Нарешті церква замкнена і знов набрала свого мовчазно-таємничого виразу, тільки в калавурці гомін: там їде нарада. Дехто вже і пообідав, поки діди з попом скінчили свої розмови. Тепер ідуть вулицею, а попереду всіх пишно та гордо виступає крамар, тільки скосу поглядає та прислухається, що про його то там гомонять люде то в тій, то в другій купці.

Чого ж то він пишається?

А ось чого. Він на нараді виліз, як і завше, наперед усіх і коли люде зайнялися, почувши од попа й титаря великі рахунки, він скинув на всіх гордим поглядом свого єдиного ока і промовив: "Я беру на себе половину розходу". А коли піп став його дякувати й вихваляти, яко строїтеля і благодітеля святого храму цього тай люди похвалююче загули – він ще вище задер кирпатого носа, аж око заплющив і додав, що ще й хреста з яблуком нового постановить на дзвіницю на свій кошт.

Так ось чого він тепер пливе з такого пихою.

Пройшли люди і знов тихо по вулицях.

За те по надвір’ях тепер гомін: по холодках, або перед порогами, круг низесеньких столів на моріжку сидять родинні купки, обідають, старі тихо та любо розмовляють, дітвора та молодь мовчки сьорбають, аж лящить.

В одного Гаврила хата стоїть пусткою.

У розбиту шибку видно тільки, що хлопчик спить, поклавши голову на стіл, а з його сонної руки рябий кіт обережно витягає шматочок хліба. Ніхто не боронить котові, ніхто не піклується коло хлопця, тільки сонечко прокралося нишком у пустку й щиро голубить русяву голівку. Гаврила нема ні в хаті ні в сінях, бо він так і не заходив у хату, а ліг під повіткою й хропе звідти на ввесь двір.

Довго б може спав Івась, та коли ж кіт доїв хліб аж до руки та й вкусив хлопця за пальці. Кинувся Івась, луснув кота по голові тай став здивовано протирати очі.

– О-о! та оце я так і спав! А тата й досі немає! І де вони, Господи, вештаються й досі? – гірко закінчив малий та й пішов розшукувати батька.

У Гавриловій хаті раз-у-раз було безладдя та неохайність, – бо хоч і жінка його ще жива була, одначе ніколи не засижувалася вдома більш двох-трьох місяців тай то тільки взимку, а тільки трохи теплішало, вона зараз подавалася десь у мандри.

Та правду сказати, коли верталася, у хаті не кращало, тільки більше п’яного гвалту та лайки чулося в ній.

Десять літ перебивається Гаврило з хліба на квас, десять літ його хата не зна справжньої хазяйської руки, що зробила б її схожою на людське житло, а не на свинюшник. Хлопець Івась за ввесь свій 8-річний вік ніколи не бачив у себе того ладу, що по других хатах, не зазнав іншої ласки, крім батькової, бо мати коли верталася додому після запою, була сердита, лайлива, і сердешному Івасеві доставались од неї самі стусани, щоб не ліз під руки.

Не раз приходилось бачити, як батько, розсердившись на п’яницю жінку, напивався й сам і бив її тоді навмируще. Після такої бійки мати лежала днів двоє-троє, стогнала та проклинала, а батько ходив чорніщий од чорної хмари, не їв, не пив, а тільки годував Івася та, поглядаючи скосу на жінку, голубив його.

– "Сирота ти в мене", каже було, "ні, гірш од сироти".

А Івасеві так чогось жалько ставало чи себе, чи батька, не розбере сам, а сльози тихо одна за одною котилися з очей.

Мати одлежувалась, уставала й починала збиратись у дорогу. Батько, несміливо глядючи кудись убік, заговорював з нею.

– І… і куди ото йдеш? і доки тобі вештатись? Сиділа б на свому хазяйстві… хлопця доглядала б.

Мати аж підскакувала мов би її щось вкусило.

– Хай тобі сто чортів із сином укупі! Побив мене сякий такий, бодай тобі руки покорчило, а тепер в вічі лізеш?! Піду! Покину! Пропадайте отут – і глянути не вернуся!.. не наймичка я вам, не кріпачка, щоб знущатись наді мною!..

(Продовження на наступній сторінці)