«Робінзон з Індустріальної» Євген Дудар

Тоді Крузя перевела погляд на незнайомця. Ковзнула по його солідній фігурі. Зупинилася на розбухлому портфелі. Уявляє, як цей чоловік приходить у переповнену аудиторію, стає за кафедру, розкриває портфель, дістає книжки…

Або приходить додому. Відчиняє ключем двері. Зайшов у кімнату, поставив портфель біля письмового столу, на якому друкарська машинка. Усі стіни квартири в книжкових стелажах і полицях. Чоловік розкриває портфель, дістає папки рукописів. На одній написано: "Роман", на другій – "Повість"…

Раптом Крузя здригається від несподіванки: щось дуже гупнуло. Це портфель незнайомця впав на днище ліфта. Від удару замок розчинився. На підлогу з гуркотом, дзенькотом та шелестом висипалася картопля, цибуля, пляшка вермуту, шматок дерматину, молоток, кілька замків до дверей, цвяхи.

– Ідіот! – верескнула дама.

Чоловік мовчки кинувся підбирати свої речі і впихати їх знову в портфель.

Галапочка почав допомагати.

– Це ваша сусідка? – спитав пошепки Галапочка, коли вони схилилися над портфелем.

– Не розумію гумору! – обурився на повен голос чоловік. І гордо додав: – Це моя дружина.

Розфуфирена дама не знає, про що йдеться. І заявляє:

– Господи! Дружина. Все життя собі занапастила з оцим, – вона зверхньо покосувала на голову чоловіка.

– Не розумію гумору, – покірно промимрив чоловік.

Знову запанувала тиша.

Десь зверху від ліфта по сходах зацокотіли каблучки.

Галапочка спохватився:

– Ей, хто там? Добрі люди! Знайдіть ліфтера, хай нас визволить… Ми застрягли…

Кроки затихли.

Почувся дівочий голос:

– Ліфтер тільки до восьми. А вже дев’ять. Вибачте, я спішу…

Каблучки знову поцокотіли.

Жінка прокоментувала:

– Стелла з п’ятдесят восьмої. Знов на побачення побігла. Така сама, як її мама…

– Цікаво, що з ним? – кивнув Галапочка на ліфт. – Ви у цій техніці не розбираєтесь? – звернувся до чоловіка.

– У чому він розбирається! – перебила дама. – Він, крім дерматину і цвяхів, нічого не знає…

– Не розумію гумору, – сказав чоловік.

– Гумору, гумору! Ти ось ліфта відчини. О дев’ятій тридцять – хокей.

По сходах знову зачовгали кроки.

– Алло! – крикнув чоловік. – Хто там?

Кроки затихли.

Чоловік ще раз:

– Алло! Хто там, питаю?

– А там хто? – почувся зверху немолодий вже хрипкий басок.

– Це я, Брунькуєвич. З п’ятдесят першої квартири.

– А де ви?

– Тут, у ліфті. А там хто?

– Гаєвський. Що ви хотіли, Брунькуєвич?

– Ми застрягли.

– Чому це "ми"? Що, ви не сам?

– Ні, тут нас четверо.

– А хто ще з вами?

– Моя дружина Ірина Михайлівна і ще двоє.

– Ті двоє з нашого будинку?

– Я не знаю. Зараз спитаю… – До Галапочки: – Звідки ви?

Галапочка:

– Яке це має значення? Ну, не з вашого.

– Не з нашого, – передав Брунькуєвич.

– А що вони тут роблять?

Брунькуєвич до Галапочки:

– Що ви тут робите?

Крузя несміливо:

– Йдемо до знайомого.

Брунькуєвич:

– Ідуть до знайомого.

– А в якій квартирі він живе?

Галапочка не витримав, гукнув незнайомцеві на сходах:

– Живе він у шістдесятій квартирі. Звуть його Вадим. Років йому двадцять вісім. Неодружений. На лівій руці не має вказівного пальця. Пальця в дитинстві відкусив йому в зоопарку шимпанзе. Шимпанзе вже здох…

– А ви йому хто?

– Кому: шимпанзе чи Вадимові?

– Вадимові.

– Товариш. Колега. Працюємо разом.

– А де він працює?

– Він художник. Пише картини.

– Які картини?

Галапочка важко зітхнув:

– Портрет токаря Кривобока, триптих "Хлібороби", диптих "Риболови"…

– Він що, може дістати рибу?

– Може. Це йому раз плюнути… Він акулу навіть може роздобути…

– Ну добре. З вами все. То що ви, Брунькуєвич, хотіли? Чого ви мене зупинили?

– Я хотів, щоб ви покликали ліфтера, бо ми тут застрягли.

– А-а-а. Я не маю часу. Я спішу на процедури. Я скажу своїй онуці, щоб вона пішла сказала тому художникові…

Кроки почовгали.

Дама нервує.

– Вішать треба таких ліфтерів. Гроші беруть, а люди в ліфтах застрягають.

Крузя до Галапочки:

– Всі зберуться, а нас нема. Скажуть: от брехуни…

Коридор будинку, в якому живе Галапочка. Біля дверей під номером п’ятдесят три – кілька хлопців і дівчат. Дівчата з букетами квітів. Хлопці – з наповненим саквояжем.

Високий кремезний брюнет глянув на годинника.

– Ну й Галапочка. Запросив, а сам…

– Слухайте, а може, щось скоїлося? – сполохалася білява дівчина. – Вже годину чекаємо…

– Може, у загсі черга, – висловив припущення бородань.

– А ти звідкіля знаєш? – поцікавилася дівчина, що стоїть з ним поруч.

– Він уже п’ять разів подавав заяву, – пояснив кремезний брюнет.

– Не п’ять, а чотири, – поправив його бородань. – І не я винен, що кожна з обраних мною кандидаток у дружини за тиждень після подання заяви передумувала.

– Може, й Робінзонова передумала, – сказала білявенька. – І бідний Галапочка з розпачу десь сидить у кафе напідпитку, забувши про нас. А може, саме в цю мить летить з мосту у воду…

– Крузя не передумає, – запевнив бородань. – Вони ніби одне для одного виліплені.

– А хто вона? – питає дівчина, що стоїть біля бороданя.

– Студентка, – пояснив той. – Навчається на третьому курсі. Майбутній археолог.

– Буде шукати скарби, – зауважив брюнет.

– Найбільший скарб вона вже знайшла, – сказав бородань.

З квартири, що поруч з Робінзоновою, вийшов електрик Бурундукін.

– Товариші-громадяни! – проказав владним голосом Бурундукін. – Дозвольте вас спитати, хто ви будете?

Хлопці й дівчата здивовано переглянулися.

– А що? – спитав рудий.

– Що? – прискалив око Бурундукін. – То, що всякі бородані по коридорах тиняються, а потім у людей пропадає імущество.

Гурт вибухнув дружним реготом.

– Ясно! – сказав брюнет, суворо дивлячись на кругленького бородатого. – Ось чим ти, Вася, займаєшся.

Бурундукін:

– Я не конкретно про ету лічность. Я вообще, для прикладу. І раджу вам іти звідси, поки не пізно.

Рипнули коридорні двері. У них з’явилися Галапочка, Крузя і високий чорнявий хлопець.

– Вже пізно, – сказав брюнет Бурундукіну.

Рудий кинувся назустріч Галапочці і Крузі:

– Привіт кандидатам!

Натовп загелготів:

– Де пропадаєте?

– Невже в кругосвітню подорож одразу махнули?

– Друзі, вибачте! – залепетав Галапочка. – Ми цілу годину просиділи в ліфті в будинку Вадима.

– Можу це підтвердити, – встряв чорнявий. – Якби не я, вони просиділи б там до ранку.

Бурундукін якусь хвилину стоїть біля своїх дверей, прислухається до розмов.

Галапочка дістає ключ, відчиняє двері.

– Будь ласка! Заходьте…

Хлопці й дівчата заходять до квартири. Ставлять квіти, вітають Крузю і Робінзона. Гаморять, сміються.

Бурундукін постояв хвильку в коридорі. Підійшов до зачинених дверей квартири Галапочки, прислухався, тоді спішно подався в свою квартиру.

…Спальня Бурундукіна. У кутку шафа, під стіною два ліжка, над ліжками розкішний килим.

Між стіною і килимом хтось вовтузиться, бо килим віддувся і рухається. Біля ліжка стоять кімнатні тапочки Бурундукіна.

Між стіною і килимом сидить Бурундукін. До стіни притулена велика алюмінієва чашка, до чашки – вухо Бурундукіна. Він ніби приріс боком до стіни. Завмер. Підібрав коліна. На них поклав учнівський зошит. Тримає напоготові огризок олівця. Весь – увага…

Квартира Галапочки. Накритий стіл. За столом – гості. Крузя і Робінзон сидять поруч.

– Тост! – підвівся з місця Вадим. – Чия черга?

– Богданова! – крикнула білявенька дівчина.

Незграбно підвівся високий кремезний брюнет. Підняв руку з чаркою.

Балаканина, яка буває після третьої чарки, не вщухає.

– Тихо! – крикнула білявенька. – Замовкніть!

– Я хочу, щоб ми підняли тост за Робінзонового коня, – сказав Богдан.

Компанія загула.

– Не годиться! Треба за молодят, – гукнула білявенька і вдалася за підтримкою до бородатого сусіда. – Правда, Васю?

– Правда, Люсенько, – відповів, дожовуючи, Вася. – Це ж не кінь одружується…

Богдан, не сідаючи, продовжує:

(Продовження на наступній сторінці)