«Робінзон з Індустріальної» Євген Дудар

Читати онлайн твір Євгена Дударя «Робінзон з Індустріальної»

A- A+ A A1 A2 A3

– До речі, раз ти повернулася до емансипації, хотів спитати тебе: ти ніколи не задумувалася, чого хлопчики, маючи вдосталь прекрасних фабричних іграшок, майструють свої або просять тата: "Зроби мені". І граються ними з більшим задоволенням, ніж фабричними?

– Не мала можливості це спостерігати.

– То, може, ти бачила, як дівчинка з набагато більшим апетитом уминає пиріжка, спеченого мамою, ніж купленого в магазині чудового торта? Бо дитині, крім самої іграшки чи пиріжка, милий серцю ще й сам процес його виготовлення. І хто зна, може, дитя отримує від цього процесу більшу насолоду, ніж від самої іграшки чи ласощів. Очевидно, в природі людини закладена ота потреба дивитися, вчитися, пізнавати. І, по-моєму, у сім’ї, в якій удома нічого не робиться, куди приноситься усе готове, виростає чистий раціональний споживач. Не будемо вже говорити, що сам процес творення іграшки чи випікання пиріжка будить у дитини теплоту, доброту до батька чи матері, вчить бути уважною, турботливою…

Задзвонив телефон.

Крузя:

– Телефон дзвонить.

– Чую, – Робінзон пішов до телефону. – Слухаю. Добрий день! А-а-а, Василь. Телефонував тобі. Хочу підкинути роботу. Ти вже кандидатську закінчив? В процесі розпалу? Ото й добре. В мене є кінь. Хочу, щоб ти, як майбутній кандидат ветеринарних наук, з ним познайомився. Та ні, цього разу я не жартую. Одне слово, нам треба зустрітись. Ну, приходь до мене…

Кабінет голови правління Спілки художників. За столом сидить кремезний сивий чоловік. Розмовляє по телефону, записує. Поклав трубку. Натиснув кнопку. Ввійшла секретарка.

– Покличте до мене Невдоволеного.

Секретарка виходить. Чоловік розглядає те, що записав щойно. Входить високий, немолодий уже чоловік. Його червоне, налите кров’ю лице посічене слідами віспи. На ньому рухаються маленькі зелені очі. Чоловік лівою рукою поправляє на голові волосся, що розсипається і звисає на скроні, правою в цей час чухає нижче пояса.

– Викликали, Гавриле Самуїловичу?

–. Сідайте, – кинув на стілець господар кабінету.

Невдоволений сів.

– Хто такий Галапочка? – спитав господар кабінету.

Невдоволений затиснув колінами складені, як для молитви, долоні.

– Ну як хто, Гавриле Самуїловичу? Ви ж знаєте хто… Самі ж пропонували його прізвище в доповідь голови місцевкому.

– Що я пропонував, те я знаю, Іване Васильовичу, – перервав господар кабінету. – Я вас не те питаю. Я питаю, що ви знаєте про Галапочку як секретар Спілки.

Невдоволений насторожився.

Господар продовжував:

– Щойно дзвінок. "Це міське правління Спілки художників? Мені потрібен голова". Слухаю, кажу. З міліції, якийсь капітан Гавришенко. Питав, чи працює у нас художник Робінзон Галапочка і чи раніше не притягувався до кримінальної відповідальності… Видно, якесь діло нечисте…

Невдоволений випростався. Лице його засвітилося радістю. Він висмикнув долоні з-між колін.

– А я вам що казав, Гавриле Самуїловичу. Ще коли ви його у список кращих пропонували, застерігав же я: "Не треба. Він ще молодий. Є старші за нього". І якийсь він слизький. А якщо навіть прямо, то нахабнуватий. Пам’ятаєте той випадок, як він заявив, що моя картина "Відпочинок передовика" – графоманство і гра на струнах часу. Від скромності він не помре.

– Мене не цікавить, від чого він помре, – перебив знову голова. – Мене цікавить, чому про нього розпитує міліція?

– Тоді, – пригладив волосся секретар, – якщо ви мені довіряєте, дозвольте скрупульозно перевірити, власне, зайнятися ним.

– Перевіряйте, – запалив цигарку голова і дивиться на вогник газової запальнички. – Я ото часто думаю про ті гонорари, що він отримує… Це ж він щомісяця платить внески з чотирьохсот, п’ятисот карбованців. Як професор. У мене не завжди стільки буває.

– Потім, – улесливо посміхнувся Невдоволений, – я вам ще дещо скажу…

– Давайте перевіряйте…

Знову територія автогаражів. Неподалік від гаража Галапочки стоїть велика сіра автомашина. На синій стрічці, що оперізує кузов машини, чорні букви: "ВЕТЛАБОРАТОРІЯ". У відчиненому гаражі махає хвостом Дракон. Недалечко від машини, на блоках, що хтось заготовив собі для будівництва, сидять Галапочка і русявий худорлявий чоловік. Чоловікові років тридцять.

– Справи неважні, – каже чоловік. – У коня повне нервове виснаження. Зміни в складі крові, порушена ритміка серця, хвора печінка…

– Не розумію, Василю, – дивується Галапочка. – Здається, я його так беріг… Хіба ще до мене господарі не шанували його здоров’я…

– Тут не винні ні попередні господарі, ні ти. Ось дивися, – показує навколо Василь, – де стоять гаражі? Тобто де постійно живе твій кінь? За гаражами проходить залізниця – постійний шум, постійна вібрація. Шум до двадцяти децибелів – це шум трави, листя. Він заспокоює нервову систему. Шум понад двадцять, припустимо, тридцять децибелів – цокання годинника вже може в організмі акумулювати шкідливу втому. Тепер уяви собі: електропідлогонатирач дає вісімдесят децибелів, електробритва шумить на дев’яносто децибелів…

– Вибач, але я ні підлогу в коня у гаражі не натираю, ні бороду йому не голю…

– Слухай далі, – ніби не чує зауваження Галапочки Василь. – Гамірна вулиця – це сімдесят децибелів. Сто двадцять децибелів руйнівно діють на барабанні перетинки, викликають біль…

У цей час долинає нестерпний шум і калатання поїзда.

– Скільки децибелів дає отой поїзд? – запитав Галапочку Василь. – Яку вібрацію він викликає? Та твій кінь у гаражі переносить більші перевантаження, ніж космонавти при підготовці до космічних польотів. Притому вони чи то в тренувальному, чи в справжньому космічному кораблі перебувають лише певний період. А твоя худобина живе у постійній вібрації, в постійному шумі, в постійному порушенні електромагнітного поля. Бо поглянь, – Василь показав рукою вгору, де переплітались проводи електроліній, – поглянь на той достаток. Усе це діє на ритміку серця, на обіг крові… А радіохвилі?..

Слова Василя заглушив шум двигуна автомобіля. В сусідньому гаражі чоловік газує своїм "Запорожцем". З вихлопної труби цього мінітехнічного створіння віку валить сизий дим, як із брандспойта вода.

І Галапочка, і Василь повернулись у бік шуму.

– А гази? – продовжує Василь. – Оці відпрацьовані гази знаєш як впливають на живий організм? Тепер подивися, скільки машин оточує твою тварину.

Перед їхніми поглядами проходять ряди гаражів.

– Ну, де ж я йому того хліва візьму? – бідкається Галапочка. – І так добре, що має над головою дах.

Василь, захоплений своїми доводами, далі штурмує Галапочку:

– Тепер дозволь тебе спитати: де ти пасеш свою худобину? Чим ти годуєш її?

Галапочка витріщив очі:

– Ну як? Пасу де попало. Трохи он там, на вигоні біля гаражів. Часом виходимо за місто… Думаю, що скаржитися на мене він не має підстав, їжі йому вистачає. Та й на зиму заготовлю їстива всякого пудів…

– Справа не в пудах. Ти міряєш пудами, а організм міряє калоріями, поживними речовинами, хімічними елементами. Припустимо, твій Крокодил…

– Дракон, – поправив Галапочка.

– Ну, Дракон. Словом, кінь. Якщо твій кінь споживає їжу, яка бідна на одні елементи і має забагато інших, то в організмі з часом порушується баланс. Одних забагато, інших не вистачає. Організм втрачає рівновагу. Це призводить до різних патологічних змін…

Бородате лице Галапочки, зосереджений погляд. Перед його очима Дракон. Перефарбований, схудлий, світить ребрами.

Коняча морда щось шукає в жолобі. Уздечка на голові. Ланцюг від уздечки до стовпця, забитого в землю.

Розумне коняче око…

Зосереджений погляд Галапочки.

Поруч аргументовано розмахує руками, ворушить губами Василь. Галапочка його не чує. Галапочка думає, уявляє…

Вигін за селом. На вигоні кілька шатер. Стоять вози з халабудами. Пасуться коні. Горить похідне горно. Клацають об ковадло молотки. Два бородаті цигани кують підкову.

Поруч бігають замурзані циганчата. Сидять циганки, розкладають карти.

Скраєчку табору за етюдником Галапочка. На полотно лягають мазки. Очі раз по раз зиркають на крайнього воза з халабудою. На возі в халабуді напівлежить Крузя. В руках тримає гітару. Біля воза пасеться Дракон…

Галапочка стрепенувся. За гаражами по залізниці промчав поїзд.

– …Гармонія і тільки гармонія, – закінчує Василь.

– Так, так, – бубонить у бороду Галапочка. – Гармонія…

– Я поїду, – рішуче каже Василь. Встає, подає Галапочці руку. – Поїду. Лабораторія потрібна буде хлопцям…

Машина-лабораторія віддаляється. Сидить поруч з водієм Василь. Лице сповнене власної гідності, задоволення.

Сидить на кам’яному блоці бородатий Галапочка.

Махає немічним хвостом у гаражі Дракон…

(Продовження на наступній сторінці)