«Життя як життя» Володимир Дрозд

Читати онлайн повість Володимира Дрозда «Життя як життя»

A- A+ A A1 A2 A3

Останнім партійним секретарем у нас був інженер цегельні, розумниця, розумниця велика, вчасно злиняв, перестрибнув у поїзд, що в інший бік котився. Тепер хіба у таких чорних гробах їздить, пляж на березі Дніпра обладнав дощатими грибками і лавами, а сільрада за сеє благоденствіє гектар земельки нарізала, колишній сад власника заводу Чорнояра віддала під дачу йому. Та він скоро і цегельню під себе підгребе, голова у хлопця, як у жидка, на предмет комерції варить, а наче ж — наш, а там хто зна. Ага, дак його жонка завідувала господарчим магазином у Трипіллі, і товари, які вона на базі діставала, а тоді се був дефіцит великий, інженер наш і парторг возив до Польщі та Руминії. Створював початковий капітал, так би мовити. На предмет Маркса і його "Капіталу" він був сильно підкований, на політзаняттях було — наче професор який, а язик — калатайло, а не язик. І ось попався він десь там на кордоні, не підмазав кого треба, грошви пожалів, сам потім признавався, і його — з парторга турнули. Та він не дуже печалився, і на збори, де про його партійність питання стояло, не з'явився, і на бюро у район, а партбілет переслав у райком посилкою. У дерев'яній скриньці, мо', ціла підшивка газети "Правда", а всередині та уже ж червона книжечка, якою ми так дорожили колись, бо ж — боялися. Але се вже була осінь дев'яностого року, уже люди стомилися боятись. Дак приїхав на збори, на яких інженера з партії виключали, інструкторок із райкому, молодесеньке таке, скоро і воно у комерцію подалося, хлібопекарню відкрило, хліб рафіками по всьому району розвозять, такий же, правда, глевкий, як і державний був, зате удвоє дорожчий. Дак той інструкторок і каже: так і так, товариші комуністи, треба обрати нового секретаря. А з кого вибирать, як залишилося в парторганізації одинадцять калік, пенсіонерів, з них четверо — лежачих. Цегельня — на реконструкції, розорили, розтягли та й розбіглися, директор — і той три гектари землі у колгоспі заорендував і кинувся в комерцію, капусту вирощує та продає. Дак на сміх — обрали мене секретарем, по старій пам'яті, а Косогону наказали збирати внески. Се сніги упали, по хатах ми, як ведмеді у барлогах, сидимо, я, правда, подзвонюю Косогону, теперечки у нас у селі суцільна телефонізація: "Максиме, ти там внески партійні збираєш?"— "Збираю, аякже, — відповідає мій давній соратник по п'янці, — один ти нерегулярно платиш". А мене тої зими болячки придавили, ніде не буваю, нікого не бачу. Дак став я бабою, вона у мене моторніша, внески із пенсії своєї ветеранської Косогону передавать, дисципліна, такими нас виростив батько Сталін, на труд і на подвиги. Так зима проминула, весна на грядках для нас спливла, ніяких партійних тобі зборів чи занять, свобода, курва. Коли ж раптом дзвонять із райкому, я думав, що його давно і на світі не існує, райкому того: "Коли ваша парторганізація нарешті плататиме внески, уже скоро рік — як нема од вас ані копієчки!" — "Розберуся, товаришу партія, — кажу, — розберуся і доповім". А сам швиденько набираю номер Косогона і кричу у трубку, як товариш Жуков, наш дорогий і заслужений воєначальник, аж трубка стає гарячою: "Ах ти... (і мат-перемат), де внески, які ми тобі од самої осені платили, чому ти у райком не здав?!" — " А за які б шиші я пив усю зиму? Я тепер сам залишився, без хазяйки, схоронив, бідолашну, а зимові вечори такі довгі... Не дай тобі Бог, без баби залишишся, згадаєш мене... Та й навіщо їх здавать, аби хтось комерцію на них крутив? Давайте зберемося на цегельні, я з пенсії трилітрову банку самогону вам виставлю на знак, що свою вину перед партією визнаю і каюся..." — "Та ми тебе, пройдисвіта, у два щоти виключимо!" — кричу у трубку. "Ти уже раз мене виключав, оркестр пам'ятаєш? Дак я тоді викручувався, бо довжность моя конторська мене гріла, а тепер — ще й подякую..." І зрозумів я після цієї телефонної балачки, що так справа у партійній організації не піде, настав час приймати кардинальні рішення. Перекинувся по телефону із комуністами, вони мене підтримали. І ось я збираю партійні збори, на лужку, під горою, за конторою цегельні, бо сама контора давно зачинена. А сторож на цегельні ще був, кривоокий Сергій, Самострілом його дражнили, із рикошета перед війною око вибив собі, а тепер теж у ветерани війни записався, на день Перемоги вінки до пам'ятника полеглим солдатам носить разом із нами. І тримав він конячку, і воза тримав, наче заводські вони вважалися. Ось я йому і дзвоню: "Сергію, будь завтра напохваті із гужтранспортом, розвезеш нас після відповідальних партійних зборів..." — "Дак, може, і я можу присутствовать, у мене редька добра на городі виросла, як на даний літній момент — найкращий закусон..." — він каже. А я йому принципово відповідаю, строго за статутом: "Збори будуть закриті, не можна тобі, бо ти — безпартійна галушка..." І тут мені в голову стукнуло, часом мудрості моїй меж нема: ну що тої банки, хоч і трилітрової, на такий кагал, та ще — партійний? Я і кажу Сергію Самострілу, це по-вуличному, а прізвище його — Кислиця: "А хочеш, ми тебе в партію приймемо? Принось на збори заяву і банку самогону. Тільки ж ти не пий багато, бо перше тобі партійне доручення буде — розвезти нас після зборів по хатах..." А він страшенно усе таке начальствене любив, щоб коло вищеньких, хоч сам — дуб дубом, і — ухопився.

Ось зібралося нас семеро, як і восени, членів партії на лужку, під горою. Восьмий — Сергій Самостріл, збоку трохи сидить, ще ж не прийнятий, хоч заява його уже у мене, а під рукою у нього — банка трилітрова із самогонярою, у газету загорнена. І в Косогона — банка, як домовлялися. Я сяку-таку закуску приніс, у торбі, з якою на рибалку ходжу. Відкриваю збори, прошу затвердити порядок денний. Перше питання — про прийом товариша Сергія Кислиці у кандидати партії. Друге — різне. Затвердили одноголосне. Ставлю я перше питання, прошу Сергія Кислицю розказать свою біографію. Члени партії кричать у один голос: "Не треба нам його побрехеньки, знаємо і так, голосуймо!" Проголосували — одноголосне. Потиснув я перед усіма партійцями руку новому кандидатові, а він папір розгортає і ставить на моріг банку із самогоном. Але я рішуче заперечую, наказую почекати з банкою і порушую, у різному, ще одне питання: "Про саморозпуск партійної організації цегельні". А се вже був час, коли біля школи на щоглі синьо-жовтий прапор майорів, тричі його дільничний зривав, за десятку на щоглу вибираючись, і тричі його знову вішали. Відтак дільничний відмовився за десятку штани протирати, інфляція почалася, а тим, хто жовто-блакитний прапор вішав, рухівці по двадцять п'ять доляриків платили, їхнє і взяло. Знову крики: "Голосуймо без обговорення, уже вона сама розпустилася, голосуймо і приступаємо до третього питання". Ну, проголосували одноголосне, а третє питання — п'янка. Дак ми як урізали — поки дві банки не спорожніли, жоден і не відсунувся. Ні, не старіють душею ветерани, думав я, дивлячись на свою гвардію. А тоді киваю до Сергія: "Підганяй гужтранспорт!" А він почав було брикатися, бо зрозумів, що його із партією одурили, на трилітрову банку розкололи. Але я із торбини своєї дві пляшки казенки дістав, одну Сергію простяг, щоб він потім, коли своє найперше партійне доручення виконає, випив, і він уговкався. "А тепер, — кажу, розливши по стаканах другу пляшку казенки, — товариші колишні члени партії, вип'ємо за пам'ять тих людей нещасних, батьків і дідів наших, які під нами осьдечки тут лежать і до нас крізь скоринку земну стукають: "За віщо ви гак із нами повелися?.." А усі сільські знали, тільки боялися досі признаватися, що тут, на лужку, під горою, у тридцять третьому канави глибоченні копали і в них кидали померлих із голоду, та й тих, хто ще тільки додихав. Хотів я спершу, щоб стоячи випили, за померлих із голодухи, але бачу, що вже ніхто на ноги не зіпнеться, тож випили, вважай, лежачи, хай на нас не ображаються, хай нас, грішних, простять, вони теж не святі були, що до такого допустили. Тут Сергій Самостріл навколо контори об'їхав і біля нас конячку, запряжену у глибокого воза, спинив. Відтак брав нас по одному і в того воза складав, як дрова. 1 тільки милиці та костур Данила Зенчика із глибокого воза стриміли, а так ми усі покотом лежали. І рушили ми через село усеньке. І як викотили на асфальтівку, кажу своїм партійцям: "Заспіваймо, товариші, хоч і лежачи через наше велике перепитіє, прощальну інтернаціоналку, хай нас чують і пам'ятають..." Дак ми як узяли на горлянки "Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голодных и рабов!.." — небо над нами захилиталося. Люди із хат вибігали, дивувалися. Але потроху нас усе менше на возі залишалося, Сергій кожного коло його двору попід ручки висаджував, і тихішала інтернаціоналка, як грім далекий із хмари, що відпливла за обрій. І тільки ще Данило на возі лежав — найдалі живе. Він милицями своїми небу погрожував, бо з двадцятих годків у безбожниках числиться. І дулі він небові сукав, і плакав до неба гарячими, п'яними слізьми, се вже мені Сергій потім розказував.

А небо до нього — мовчало, як німе.

ДІД СЕМИРОЗУМ, ДІД ІВАН ТА ВІДЬМИ