«Життя як життя» Володимир Дрозд

Читати онлайн повість Володимира Дрозда «Життя як життя»

A- A+ A A1 A2 A3

Опісля довгих перипетій житейських призначили мене як партійця обліковцем на цегельні. Довжность хоч і непоказна, а — хлібна. Цеглу, звісно, виписують директор, контора, а кому яку, із яких піддоднів і скільки битої — сеє вже я постановляю. І без пляшки та закуски до мене не їхали — ані індивідуальні забудовники, ані колгоспи. Розпився я, роздобрів у такому почоті. А де пляшка та добра закуска, там і справна баба. Став я підходжувать на сторону, а моя активістка, партизанка із добутою мною справкою, — у райком, із критичною бомагою на мене. Я їй, правда, роз'яснив, що сяя її активність може повернутися втратою прибуткової довжності. Вона — у район, забрати халяву, що на мене написала, а їй — дулю: уже справі дано хід, раніше треба було думать бабі дурній. І ось викликають мене на бюро, щоб із партії виключать. А секретарем парторганізації на цегельні був Максим Косогон. Погапюща була людина — з тобою удвох вип'є і тебе ж закладе на зборах. Якби хотів, міг би і мою справу у райкомі пригасить, до нього дослухалися, але ж не захотів через душевну поганість свою. Ну, думаю, сучка партійна, я тобі одплачу. А я вже наперед знав, як воно буде, розклад прорахував. Партизанці своїй кажу: "Давай білу сорочку, як із партії виключать — утоплюся, дак щоб рибам красивим здаватися..." Поголився, одеколончика з півпляшки на себе вилив. А тоді катерок по Дніпру плавав, до Трипілля, а там уже доводилося пішкувать до райцентру. Прихилитав на причал, а там уже Косогон мене піджидає, нервується, раптом — проігнорую партійне бюро. Уже й катерок на фарватері димком кашляє. Аж біжить до мене від цегельні голова профкому Півень, він же — головний у духовому оркестрі, що його завод нещодавно придбав, тоді у моду входило, відкликає убік, шепче на вухо: "Як ти хочеш, а давай заначку, хоч на півлітру, інакше хлопці, сказали, не вийдуть на берег..." А оркестранти, поки не зохотились, після роботи у клубі на своїх трубах тренувалися, я й домовився із Півнем, що вийдуть до катера надвечір, зустрінуть мене урочистим маршем Мендельсона, а з мене — випивка добра. "Може, тебе там у допру посадять за гріхи твої, а ми, як дурні, будемо тут у труби дуть..." — "За таке до допра не садять, садять за інше", — кажу, але червінця мусив діставать. "Що то від тебе Півень хотів?" — підозріло запитав Косогон, коли вже ми на катері стояли. "Запитував, чи не потрібна мені позитивна характеристика профкому для бюро, — кажу.—Але мене там і без його бомажки знають". — "Знають чи не знають, а партійний білет доведеться тобі на стіл покласти, там не жартують!" — каркає секретар партійний. Я одвернувся, наче сльози витираю, а сам регочу подумки: "Побачимо ще, чий білет на стіл ляже..."

Добралися ми до райцентру, я й кажу Косогону: "3айдемо до їдальні, по сто п'ятдесят смикнемо, я пригощаю". Він страшенно випить любив, але — на дурняк. А тут уперся: "Ти що, здурів, перед бюро пить?" — "А вони все одно не внюхають, бо самі під градусом будуть, там у них у райкомі буфетик таємний є, я знаю..." Але Косогон — ні в яку. Я ж сто п'ятдесят перехилив, закусив холодною котлеткою. Стоїмо у коридорі райкому, ждемо ж, аж виходять із закапелка члени бюро, морди червоні, коньячком уже напаковані. Попереду — Кабанець, голова колгоспу, якому я нещодавно на домину його найкращу цеглу одібрав. Побачив мене: "Що ж ти, Халимоновичу, пить треба, але — уміючи..." — "Навчаюся, стараюсь, але ще не усе полу чається..." Хотів сказати — у вас навчаюся, але Косогон на ногу давить, мовчи, мовляв. Той дуже начальства усякого боявся. Ну, покликали нас, Косогон доповів. Кабанець і запитує, підморгнувши мені: "А як, цегельня план по реалізації цегли виконує?"— "Виконує і перевиконує!" — відповідаю по-партійному бадьоро. " Ну, то що ми тут мурижимо? — знову Кабанець. — Догану за моральні перебори записать, і хай іде працює". Видать, цегла сподобалася, я ж трохи не по цеглині для нього перебрав. А голова райвиконкому, районний прокурор і голова колгоспу із Трипілля тільки головами кивнули, згодні, мовляв. Усі троє за літо у мене побували, з таких людей могоричів я не брав, зате стежив, щоб і тріснутої цеглини не попадало на машину. Проголосували за догану — і йди, Халимоновичу, трудись на благо рідної Вітчизни. "А я певен був, що з партії наженуть, — дивується Косогон, коли ми з райкому вийшли. —Ну, тепер можна і випить, догану прилити..." — "Як це — випити? — дивуюся. — Я ж на бюрі пообіцяв, що й чарки не нюхну..." "Ну, усі обіцяють... — уламує мене тепер секретар партійний, нервуючи, що дармовиця між пальців виковзує. — А що так скінчилося, за сеє випить треба". — "Ні, моє слово тверде, партійне! — кажу і беру курс на Трипілля. — Сказала партія — не пить, я не п'ю. Скаже пить — знову питиму." — "А я тобі — хіба не партія? — хапається за соломинку Косогон. — Я ж твій секретар партійний. Статут забув?" Але я домучив його до Трипілля, а уже у Трипіллі так його казенкою у буфеті на причалі накантував, що, як підійшов катер, довелося матроса просить, аби допоміг партійного секретаря у катер занести. Узяли ми Косогона за руки та ноги, а він товстющий, як кабан, важкий. Де несли, де тягли, але біля борту на палубі поклали. А я так, більше для виду, із чарки сьорбав, бо на мене ще ж вистава чекала. Тут рушив катер. Я матросам дав на півлітру і кажу: "Як причалимо до цегельні, я перший на берег зійду, а ви тоді оцього п'яницю по сходнях скотите і залишите на пісочку, хай тверезіє..." Ось підпливаємо ми до цегельні, здаля бачу — духовушка заводська чекає на нас, оркестранти вишикувалися на березі коло причалу, у труби дмухають. Тільки сходні опустили, вони марш Мендельсона врізали. І під той марш Мендельсона я переможно зійшов на берег. Тут оркестр духовий заграв ще веселіше, і під тую музику танцюристу матроси покотили по сходнях та розстелили на пісочку секретаря нашого партійного, п'янющого як чіп. А усі на цегельні знали, що він на дармовицю готовий і відрами у себе вливати, тільки ж боялися уголос сказать — керівна кадра. Тож духовуха наярує на весь берег, рибалки підійшли, робочі із зміни вертаються, а партійний секретар — хропе, і мухва на грудях його обриганих витанцьовує. Нарешті ворухнув хмільною головою, роздивився мене крізь туман у очах, запитує: "Де я?!" — "У дупі ти тепера, — відповідаю. — А як звідти виберешся, доведеться партійний білет на стіл покласти..." І подався понад берегом до зальотки своєї похвастаться, що не тільки з партії мене не виключили, а скоро і партійним секретарем замість Косогона зроблять. Аж так воно і повернулося.

ПРОЩАЛЬНА ІНТЕРНАЦІОНАЛКА

(Продовження на наступній сторінці)