«Життя як життя» Володимир Дрозд

Читати онлайн повість Володимира Дрозда «Життя як життя»

A- A+ A A1 A2 A3

І вже б мені плуганитися отак до станції, бо я майже коло жебрацьке виписав навколо неї, по ближчих селах. Дак ні ж, все мало людині, мало. Жадність — вона як іржа, душу роз'їдає. Побачив я хуторок у полі, ладненький такий хуторок: хата на дві половини, із сінцями, хліви, скирточка соломи торішньої, дощаті козирки для сіна, на палях, як це у західняків прийнято. Ну, думаю, тут ще наші товаришечки не встигли хуторську жисть у голодний колектив загнать, тут хоч нагодують. Бо уже у животі мені кишки давно марш Мендельсона грають. Зерна жменьку до рота кину, пожую, тільки й мого. Звернув я на стежку і попростував на той хутір. Уже ж мені, як я бандер довірливих так піддурив сльозою своєю артистичною, страху за колишнє перед ними поменшало. І ось я плуганюся з клуночком на плечі, ноги волочу, бо натомився і голодний, коли бачу: стоїть вуйко коло скирточки соломи з вилами у руках і в мій бік пильно дивиться. Чим ближче підходжу, тим більше мої очі звично сльозяться, щоб, значить, розжалобити балачками своїми, і лице його — наче із дна прозорого потічка проступає. Продовгувате такеє лице, худе, брови кущисті, і вуса — підковою навколо підборіддя. Дивлюся я на вуйка того здаля очима, що сльозаться, бо вже ж перед ним линяти треба, лисачком, лисачком, дивлюся я, а бачу молодика, під стіною вагона.у пасмі світла з прочинених дверей, бо мій напарник, поки поїзд стоїть на полустанкові, перераховує арештантів, узятих нашою командою із львівської в'язниці. Голова молодика відкинута назад, очі стріляють у мій бік ненавистю лютою, а може, так мені згадувалося, потім, опісля того, як усе сталося. І раптом молодик стрибає на мене з вагона, як звір, збиває з ніг і біжить із насипу у ліс, ще непроглядний, хоч і осінній. Біжить він од залізничної колії у ліс, а я, оговтавшись, стріляю з коліна, як нас навчали, йому услід, і од інших вагонів хлопці наші, енкаведисти, стріляють. Молодик падає на зжовкле осіннє листя, гребе його руками, конвульсійно. Поїзд рушає, і з приступок вагонів, що пливуть повз втікача, хлопці пострілюють у нерухоме вже тіло, бавлячись, як у мішень. У дорозі ми із напарником та командиром команди складаємо акта про спробу втечі такого-то, в результаті чого злочинець був застрелений пильними бійцями охорони. Не міг він вижити, ніяк не міг, заспокоюю себе і бреду на його гострий, сторожкий погляд з-під кущистих брів, наче загіпнотизований тим поглядом. І ще здаля починаю співати свого Лазаря — про голод у Східній Україні, про макуху, яка для діток моїх — ласощі великі, про засуху, про колоски в колгоспному полі, які один до одного не догукаються. Що у голову збреде. А він мовчки, понуро стоїть, зіпершись на вила, і свердлить мене, до самої душі, очищами своїми чорними, як вугіль. Таки — він, — ніби кип'ятком мене обілляло, — те ж лице, тільки постаріле, вісім літ спливло як-ні-як, і впізнав мене, упізнав, очі аж заіскріли ненавистю, погано я тоді цілився, погано, а на ворошиловського стрілка — здав... Ішов я до нього, як Матросов на дзот: проштрикне зараз вилами, прикопає, і ніхто кісток моїх не знайде, та й не шукатиме, ніхто із моїх не знає, де я з поїзда зійшов. Стою я перед ним і тремчу, як лист осики, але голоском тремтячим ту ж пісню жалібну співаю: як погано живеться у Східній Україні, люд вимирає, а дєтва гасне, як свічки на вітрі. А він слухає — і мовчить, голову поклавши на руків'я вил. А я вже подумки до Бога молюся, гарячкове згадуючи, як мати навчала молитвам. Хочу перехреститися, а рука — наче одерев'яніла, одвикла хреститися, активістом був я замолоду, на іконах, викинутих із сільської церкви, витанцьовував, вигуцував. Тим часом уже й на самого батька Сталіна бочку я покотив, як він довів нас до жисті такої, покотив бочку, аби цьому розбійнику, бандері поганому, душу його антирадянську посолодити... А він слухає — і мовчить. І свердлить мене своїми чорними очищами з-під брів кущистих. Нарешті і я геть видихався, язик мій слизький опух і — колодою в роті, замовк і стою, мов на лобному місці, покірний долі. А клуночок — на плечі, з рук не випускаю, моє це, кревне, баляндрасами із слізьми навпополам зароблене тяжко. І тут вуйко каже по-військовому чітко, чистою кацапською мовою, спокійно, не голосно, але з притиском:

— Ваші документи, громадянине.

Якби він мене ударив, хоч і вилами, на які опиравсь, я ніскільки б не здивувався. Бо на щось подібне чекав, готовий був. А такого — не чекав. І правиця його, біла, бачу, не намозолена, земелькою не витатуйована навік, як у селян, чи вони із Східної, чи вони із Західної, сіпнулася, зовсім як у мого особиста, що я його на фронті возив, але не до портупеї на боку, а в кишеню піджака, з верхом із шинельного сукна, сховалася. Ну, гарячкове думаю, оце вже — пропав, що пропав, то пропав. І кляну свій язик слизький, що стільки наязичив, сподіваючись вуйкові угодити, на самого товариша Сталіна бочку котив. Двадцять п'ять годочків дадуть, не мєнєй, здрастуй, Колима, прощай, жисть. І тут уже натурально розплакався, не такі плакали, як ставили їх до стінки, надивився, біля тих хлопців крутячись млинком, поки служив у енкаведистських військах:

— Простіть, громадянине начальнику, дурня неграмотного, селюка завошивляного, жисть примусила линять, скибку хлібця для дєтви голодної випрохуючи...

Що вже я там варнякав, вужом перед ним звиваючись, не пам'ятаю гаразд. Не довго, правда, бо обірвав мене вуйко той дивний:

— Нема мені як із тобою возитися, гнида погана! Котися звідси колесом, щоб тільки задиміло за тобою, і більше ніколи не попадайся мені на очі! Я за товариша Сталіна п'ять літ в атаки ходив, а ти, гаде, продаєш його за шматок хліба. Брись отсюдова!

Я повернувся на всі сто вісімдесят швидше, аніж по команді старшини у війську, і щосили потрюхикав стежкою із клуночком на плечі. А спину мою очі його вслід свердлять, а може, дуло пуковки якої, кожним нервом спинним відчуваю і аж вигинаюся весь. Стрелить чи не стрелить? Ніколи ще так страшно не було, навіть коли фронт через село котився і я у жінчиній спідниці та кофті під піччю лежав, а двері поскрипували, то німці заскочать, то вже червоні, бо що-що, а передню лінію треба перележати, переховатися, це я добре знав. Уже як дочимчикував я підбігцем до полівки, з якої звернув був на стежку, і куля, пущена вслід, перестала лякать, знову застрибав я подумки у різні боки, мов заєць той: він чи не він — цей підозрілий вуйко? Бо наче ж і голос схожий, як у вагоні він балакав до мене, я запам'ятав. Бо то перша жива людина була, у яку я, ще зелений енкаведист, стріляв очевидьки. Перед тим, як тікать, ще біля стіни вагона сидячи, він запитав, у очі мої, як п'явка, своїми чорними очима упившись: "Чи стукало у голову твою, солдатику, хоч один раз: кому ти служиш?!." А може, справді він, але перелицювався, шкіру перемінив, що й сам себе тепер не впізнає, як усі ми, що на сході, що на заході, по сім раз на день перелицьовуємося, шкіру міняємо, бо так сяя житуха наша батьком Сталіним для нас придумана?

Якось дотеліпав я до станції, уже ніч була. І поталанило мені — забрався на дах вогона, із клуночком своїм. Тутукнув паровоз, поїхали. І їхали усю ніч, і подрімував я в обнімку з клуночком тим зерна нажебраного. А як стало світать і поїзд наш перед станцією стишив хід, свиснула наді мною сталева кішка на мотузкові з трави морської, були тоді такі мотузки, ніхто його не перерве, хоч який богатиряка, кинута знизу, із землі, тренованою бандитською рукою. І впилася та кішка сталева у мішочок мій, і посунув він по дахові вагона. Хапався я за своє збіжжя обіруч, кігті на пальцях ламав, та що я міг удіяти? Пішло моє багатство, як і прийшло, а я з нічим залишився. Кому поскаржишся, окрім хіба Бога, дак я ж ніколи не вірив, що Він є, і ніколи я його не чув у серці своєму, а Він — мене не чув. Зліз я з даху вагона у Фастові та й попхався навпростець до свого села. Перед селом уже не ішов, а повз натурально, сили мене залишали. Але постукався у вікно, жінка відчинила, побачила, який я доходяга, і нічого про хліб, по який їздив у Західну, не запитала. Мовчки налила мені молочка, корівка у нас ще доїлася, дала кусенчик матаржаника з висівками навпополам, тоді каже:

— Не переживай, чоловічку, якось воно буде. Приїздив партійний начальник із райкому: прийшов папір у відповідь на листа, якого ти писав товаришу Сталіну. Поновлено тебе у партії, бо ти з класово чужим елементом, попом, ішов тимчасово у одному ярмі заради перемоги наших доблесних військ на фронті. І казав ще той начальник, що тобі довжность знову дадуть. Дак я стару свою кацавейку перелицювала, верх ще там непоганий, сукно миколаївське, і весь вечір шила тобі галіфе. Приміряй, поки не розпластався спать, то я за сьогодні дошию, а завтра поїдеш у район по довжность. І не треба буде тобі світ за очі до тих бандер по хлібець, слізьми нашими зрошений, швендять... Бо як на довжності галіфетній будеш — буде і хлібець у нас, ще й до хлібця...

Тут я як сидів на лаві коло столу, так і розпростерся, бо вже мені і дихать не було сил, не те що галіфе примірять. Прокинувся серед дня, у хаті порожній, мої на роботах та у школі, і думаю: "А чи не наснилося мені усе теє, що жонка уночі розказала?" Коли дивлюся, а галіфе дошите, мабуть, до сонного тулила, із капшуками широкими, наче крила орла, на жердці біля комина висить. Ну, кажу собі радісно, в акурат галіфе, що в акурат, то в акурат. Вбрався я у теє галіфе, і одразу у мені сила така начальницька з'явилася, що й лева б через себе перекинув. І подався я швиденько поза городами до попа — за усе пережитеє на дурняк випить...

ДУХОВУХА

(Продовження на наступній сторінці)