«Життя як життя» Володимир Дрозд

Читати онлайн повість Володимира Дрозда «Життя як життя»

A- A+ A A1 A2 A3

Ще ми усіх ворогів пролетаріату із Західної не перетягали, коли се ж — війна. А вже я свого командира на емці возив. Призначають його начальником особливого відділу дивізії, він і мене із собою, за шофера, бере. Ну, я умів коло нього — лисачком, жисть навчила, язик у мене — слизенький, смішненьких розказів багато я знав і знав коли — під чарку — розказать. А щодо баб — туточки мені рівних не було, чув я їх за кілометр, собі вже якусь пльохоньку, яка напохваті, а командиру підберу — яка получчей. І він сильно уважав мене за сеє усе. Так ми воювали з ним по тилах до літа сорок другого року. А у літі сорок другого оточили нас німці біля Ростова, у степах. І ось уже тарабанять теперечки нас у товарняках — на захід кудись. Ось уже і Дніпро переповзли, уже мені домівка моя пахне. А командиру моєму, хоч і встиг він у солдатське переодягтися, теж кортить із вагона скоріше п'ятами накивать, бо ж рано чи пізно, а рознюхають німці, хто він такий, і до стінки поставлять, не помилують. Дак ми уночі виламали дошку у вагоні і таки втекли. Командир у мене в селі трохи од'ївсь і подався у бік фронту. А я — зостався. Тоді думалося, що німець уже на віки вічні прийшов, куди бігти, як він уже коло Волги самої чи й далі? Прийми добрі мені трапилися, молодичка тепла, бригадиром мене староста у господарстві поставив, уже я почав був під німцем пір'ячком обростать. Бо я такий —де не посій, а зійду і в камінь вросту, якщо треба. Аж тут стало погримувать на сході, наші повертаються. А повернуться, думаю собі, за штани ухоплять, запитають, що ти робив на окупованій території. Надивився я в енкаведистів, знаю, як це робиться. А вже по той бік Дніпра, у лозах, ворушилося, такі ж, як я, партизанчики гуртувалися. І я одної ночі переплив човником ріку та й собі — у лози. Трапився нам скоро обоз німецький, се вже німці без оглядки тікали. Ми його й поскубли. Я човника взуттям німецьким по самі краї навантажив і — до жінки, у село. А вона наступного дня, неділя якраз була, з тим взуттям — на базар. А поліцаї за неї — та у тюрму, німецьким добром, мовляв, торгує, із партизанами ниточкою пов'язана. Ось вона — у тюрмі, а я — у лозах, ждемо наших. А як наші уже прийшли, отаборилися, у мене — справка партизанська, мовляв, героїчно боровся з ворогом на тимчасово окупованій території, і жінка — при німцях як партизанська зв'язкова у тюрмі сиділа. Знов у пошані ми, у сеї вже влади. І видають мені бронь, призначають головою сільської Ради у своє ж село, а жінку — колгоспним бригадиром. Бо треба ж нашу армію харчами постачать. І усе воно якось би було, якби я із сільським попом не заякшався. А заякшався я, бо жисть примусила. Вищенькі з району: "Давай, давай хлібець, м'ясце, яйце, облігашки!" — а злидота ж така, руїна, самі вдови та каліки у селі. Тут піп збере жінок у своїй церкві, а тоді люди від лихоліття воєнного сильно почали вірити, збере і агітує, аби останнє несли у сільську Раду, для фронту, для бійців червоних, для оборонки. І несли. А ми тоді з попом у сторожці церковній зачинимося та й п'ємо від ранку до вечора. А самогоняри було в селі як води, з картоплі гнали, буряків, хто з чого. Дак ми так розпилися, що вечорами і попадя, і моя жонка із тачками по нас приїздили та по домівках, безпам'ятних, розвозили. А се уже війна скінчилася і стали з армії вертатися мужики, хто вижив. Ну, і написали на мене, комусь мого портфелика закортіло. І мене з усіх моїх постів, і з партії, бо я вже партійним зробився було, — шурх. Уже, значить, я у номенклатурі районного масштабу не потрібен, уже мене пожували і проковтнули. Дак інших, вдатливіших номенклатурників хоч довше жують, а мене? Якісь три годики. Приписали моральний розклад і дружбу із ворожим елементом — сільским попом. І жонку з бригадирства погнали. І опиняємося ми знову при своїх інтересах. А вже ж почали було халупину складати, бо досі у її матері жили, і у мене ж — ані кола ані двора. А тут ще дєтва пішла. А тут і сорок сьомий рік настає — голодуха. Ну, думаю, пропав. З усіх постів вигнатий, ще й політична печатка, щодо попа, на лобі, а що я умію? Продав я галіфе своє, добренне було галіфе, шкірою підшите, сеє-теє продав, а далі — зуби на полицю. І тут хтось мені про Західну нашептав: інші ж їздять, випрохують, вимінюють, а з тебе що, картуз упаде, як поклонишся, пожебраєш? Бо вимінювать я уже не мав чого, усе проїли, що і в скрині у жінки було. Тільки й мого, що на мені. А на мені — стара гімнастьорка солдатська і штани, у яких додому колись придибав, тільки й мого. Не упаде картуз, себе утішаю, як у бандер тих недобитих якийсь ківш зерна випросиш, та й місця тії тобі пам'ятні.

І поїхав я у Західну, із мішечком під рукою. Та як поїхав, не так, як раніше їздив, із командою своєю, у теплі, в добрі, по тих уже осадників. А на даху товарного вагона, наче уркаган який. Отеє, думаю, дослужився у радянської влади. 1 страшно стало, що так подумав. Бо надивився, що буває з тими, хто до радянської влади якусь претензію висловлює. Багато нас, отакого люду сірого, голодного, на кришах їхало. На моїх очах хлопчині голову дротом, напнутим над колією, стесало, на коліна зіп'явся глянуть, до якої станції під"їжджаємо. Дак я опослі і не одлип від даху вагона, поки їхали. Лежу і думаю, бо що його ще робить. І чим довше думаю, тим страшніше мені стає: куди ж се я, дурень, їду по смерть свою? Скільки я їх перевозив за два роки без малого, ворогів тих, західняків. Звісно, більшість їх у тих лісах архангельських і залишилося лежать, мало хто виживав тамочки, а як хто повернувся у воєнні годики та упізнає? А ще ж тамочки таке діється — досі лісовиків, бандер поганих, не приструнять. І буде мені, думаю, як тому князю, що про нього у школі начитував учитель історії: за ноги до зігнутих дерев прив'яжуть і пустять... Уже б я наче і додому повернувся, так настрахався самих думок своїх, дак ось вона — Західна. Не став я до самого Львова їхать, там мене більше знають, бо там ми командою по хуторах і селах промишляли, зліз із вагона на ближчій станції. Зліз і пішов куди очі бачать, у поля, уже, думаю, як сюди добрався, не вертатися ж упорожні. Ось одне село проминув, друге, уже у мене у мішечку трохи збіжжя і теліпається. А сам я — дрібненький, худий і ростом — як мізинчик, так мене у школі колись і дражнили, а голоском можу, наче мені язика підковано, немов у тій казці про відьму, тоненько-жалісненько і як хоч. Сам плачу, себе слухаючи, про діток голодних, що макусі лляній раді, там, в Україні, перший артист на село замолоду, до армії, був. А в людей, особливо, як баба трапиться, од моїх розказів печальних — сльози потоками, фартухами очі витирають, фартухи — хоч викручуй. І де я був, думаю, раніше, що сюди не приїздив, золоте дно для мене. Тепер я не пропаду, тепер я виживу. Сам себе я нарешті знайшов, талан свій, — вроджений жебрак я, ось хто. Талант такий у мене, таким я народжений батьком з матір'ю. Отак я кирпу гну перед самим собою, бредучи полівкою. Бо вже за спиною у мене не матня якась теліпається, а клуночок чималий на плечі, мов кабанчик, лежить.

(Продовження на наступній сторінці)