«Семирозум» Володимир Дрозд

Читати онлайн повість Володимира Дрозда «Семирозум»

A- A+ A A1 A2 A3

І так їй хочеться хоч один разочок, одним оком зирнути в рідне, напівзабуте обличчя, бо й за подружнього життя не встигла надивитися — то в Таврії на заробітках, то Філарету борги відробляє. Увечері повернувся з Таврії, а в полудень повезли до міста, на війну. Він ішов за возом, похнюпивши голову, а вона чіплялась за його-руки, за його плечі, за свій відчай, за свої сльози, аби тільки за що-небудь триматися, щоб світ не завертівся, не потьмянів, бо ще двійко слідом бігли, за спідницю ухопившись.

Вода заспокоюється, прозорішає, і вже біліє в персні дорога, а по дорозі, за возом, бреде Іван, опустивши дужі, грабасті руки.

— Озирнись, Іванку, озирнись, хай гляну в твоє личко, в твої оченята... — пристрасно шепоче-просить Марія.

І він озирається, він вибачливо всміхається самими вустами, бо очі сумні, змучені. А далі шлях порожніє, знову брижиться вода і лопотить на денці світле весельце, ніби нічого й не було, нічого й не бачилось...

— Він озирнувся,— радо каже Марія, підіймаючи край хустки.— Озирнувся, бабусенько...

— Тоді ось-ось повернеться,— переконано відповідає Улита, дмухаючи на свічку.— Стели постіль своєму Іванові. Мила постіль постелила, спати не лягала...

*** *** ***

Дід Кирик, згадуючи Маріїних дітей, казав, що Люба й зараз живе в селі, на Гончім куті.

— Хто ж це? — запитав я, бо то була вулиця мого дитинства і я з дитинства добре знав там кожного.

— Таж Ригориха,— відповів дід.— То вже по чоловіку — Ригориха. На війні пропав.

Звичайно, я пам'ятаю Ригориху. Ще здавна. У неї був син, старший за мене, років на п'ять, робив у кузні, тепер у майстерні порядкує. Була колись і дочка, але не вернулася з Німеччини. Ригориха дуже побивалася, кудись пінила, розказувала бабам на колодках, що їй відписують з усіляких канцелярій, але нічим та писанина не допомогла, ніде по знали про Любину дочку. Довгий час по війні Ригориха ходила біля колгоспних свиней, ще коли на ферму годі було докликатись, бо платили мало і тваринниць призначили на тиждень по наряду. Люба щось, років із десяток, минуть, працювала. "Ригориха — трудяга",— з шанобою говорили про неї в нашій сім'ї.

Не бачив я Ригориху вже давненько — сестра, в якої я мешкаю, на іншому кінці села живе. Тепер зібрався навідатись. Скажу, що до своїх учнів заходив, з батьками пні ми розмовляв. Та й у своїх колишніх сусідів схотілося погостювати.

Ригориха була вдома.

— Драстуйте,— кажу,— а я боявся, що ви на роботі.

— Яка там робота зараз, синку. Хіба до комори. Та я вже й до легкої роботи не вельми гожа. Ланкова не загадує, а просить іноді: "Може, бабцю, туди б чи сюди сьогодні пішли?" Коли трохи здоровиться — ходжу. А за молодими вже не поспію. Не ті роки. Колись бувало...

Ригориха трохи розгубилась. Не знає, що мене привело сюди. Для годиться фартухом витирає лаву біля столу запрошує сідати.

— Це я, тітко Любо, зайшов про Семирозума вас розпитати.

— Про якого Семирозума, синку?

— Про отого, що колись давно жив на хуторі і самольота зробив.

— А, ще як на хуторі... Чула про такого від покійної матері, чула. Та й сама трохи бачила...

— Який же він із себе? — не терпілося мені вловити хоч одну реальну риску минулого.

— Мала ще я була дуже, не впам'ятку,— мовить Ригориха.— Тільки щось таке верзеться в голові—по сусідству : жили. Не вельми ще старий був, не вельми, але чомусь геть білим згадується.

— Білим?

— Ага. Вуса білі, борода.

— І бороду носив?

— Може, й не було бороди,— вагається жінка.— Але чомусь — білий. Песик у нас був такий, теж білий, з ними латками на боках, годувати серед зими не було чин мати гнала-гнала з дому, так він до себе забрав. Жалів дуже — і псів, і людей.

— Чому ж не полетів?

— Так, кажуть, Денис Бугай не дав, якихось людей з лісу привів, кушнірівців, за головного в них Кушнір був, вони його і вбили...

— Денис Бугай, той, що крамничку мав? — зрадів вчувши знайоме прізвище.

— Яка там крамничка! — завважила Ригориха.— Жінка його замолоду у Філарета наймитувала, не знаю вже, як там воно, тільки він тій Мотрі всіляко допомагав. Візьме у Філарета коней та з міста дрібноти різної навезе, а потім перепродує втридорога. Давно вже було, давно — й пригадувати страшно. Син їхній хутора не захотів лишати, колгосп переїздив, так і зостався самітником, тепер лісникує...

— Там і живе, де хутір був?

— Там-таки. А Семирозум — золоті руки. За те й прозвали Семирозумом. Усе, бувало, майструє. Бісиків нам з Іваном із дерева навирізує, ми й тішимось, малі були, а що дитині треба — в животі голодно, так хоч цяцьки.

— А де ж зараз брат ваш?

— Іванко? Так він далеко, аж десь біля Амуру. Полком командує. До війни і на фронті — літав, потім ранили в груди, так він уже не літає, тільки командує. Приїздив улітку із сім'єю, жінка така поважна, вчителька, і два сини, один уже великий, на інженера в Москві учиться. Пожили у мене два дні та й далі поїхали. Відпустка в нього... Я невісточці надумала скатерку вишити, у сусідки, Наталки Сидорової, хотіла перезняти — така ж гарненька: хатка під шифером, ялинки, озеро, а по озеру лебеді плавають. Та мені невістка, та ж, що вчителькою, Іванкова, і каже: "Ви ліпше мені квіточки вишийте, які ото колись вишивали..." Що, думаю, з тих квіточок, і помилуватися нема чим, та вже коли хоче квіточок, хай будуть і квіточки, оце почала, думаю за зиму вишити, а десь на літо вони знову обіцяли завітати, у Крим їхатимуть...

— А батька свого, Івана, добре пам'ятаєте? Мені дід Кирик дещо розповідав...

Коли ми, нарешті, наговорились і моя голова паленіла від почутого, за вікном темнів пізній вечір.

*** *** ***

Антипка безп'ятого і Гуркала-розбишаку виточив з дерева та подарував Любці дядько Семирозум.

Антипко — з тих чортів, що весь час під ногами вертяться, наче цуценята. От і довертівся: бог двері причинив і п’ятку бісику дверима одчикрижив, ще й ногою деменув, коли той вискнув, — хіба до Антипка богові? Коли мати злі, коли в них роботи багато чи полиці порожні, так, бувало, зголоднілого пса Бриська стусонуть, що той через два пороги у двір кумельга летить. Відтоді й кульгавить Антипко. Але ж навіть кульгавому чортику, виточеному з цурпалка, сумно весь день висіти край лави, довго й ліниво гойдаючись на випростаних руках, коли Любка штовхне його. І він з нетерпінням чекає вечора: мати піде до сусідів, Іванко засне, набігавшись за змієм, тільки Любка не спить, слухаючи ніч.

Під вікном, де бузок, бродять сині тіні, миші шкребуться під полом, б'ється вітер у пічне віконце, в димарі бушує. Антипко ковзає з лави, вертиться на долівці, розминаючи затерпле тіло і креслячи висолопленим язиком, ніби вогником скіпки, червоні кола. Трохи притомившись, стрибає на лежанку, ближче до Любки, чемно подає волохату, з твердими подушечками пальців — зовсім, як у Бриська, — лапку:

— Добрий вечір, Любко! Як тобі жилося весь день без мене?

— Та добре жилося, — розсудливо шепоче Любка, щоб не прокинувся брат, бо Антипко тоді налякається і знову стане дерев'яним цурпалком, що безмовно розгойдується край лави. — Знову Бугаїшин Роман своїми чобітками задавався. За тичку вхопиться, ногу підійме, а ми всі його підошвою милуємось. Підошва справжнісінькими цвяхами підбита, цвяшки мідненькі, шапки в них кругленькі, блищать, наче зірки в небі... І коли ти вже вгомонишся, Антипку?

Чортеня ані хвилини не всидить спокійно. То зранену п'ятку лиже, то за вухом чухає, то хвоста ловить, ніби дурний Брисько.

Любці обридає його метушня, дівчинка згадує про Гуркала, що валяється десь у закапелку, нема коли з іграшками цяцькатись — до куделі мати садовить. А може, то Гуркало в комині бушує. Тільки подумала Любка, а вже падає заслінка, з димаря вишмигує Гуркало і з шелестом, хурканням, громом літає по темній хаті, аж стіни ходором ходять

Дівчині стає страшно, вона ховається під рядно, ближче до сонного брата. Кіт у закапелку прокидається, робить потягусі і дряпає стіну. На горищі гупає змерзлий, голодний домовик. Коли Любка наважується висунути з-під рядна голову, захекані Антипко і Гуркало сидять на лежанці. Гуркало чорніше ночі — увесь у сажі.

— Так у підошвах його чобіт цвяшки блищать, ніби зірочки, — знову каже Люба. — Ви б мені дістали хоч один-однісінький такий цвяшок, я його до постолика прив'яжу, і в мене зірочка буде.

— Це можна, — поважно киває головою Антипко.

А Гуркалові не терпиться.

— Х-у-у-р, х-у-у-у-р, полетіли...

Але Любка ще не все сказала, за день багато всього назбиралося. Добре, що є кому слухати.

— Так ви ще не все знаєте. Милувались-милувались ми тими цвяшками, а тоді розізлились та й набили Романа Бугаїшиного. А Роман у плач, у голос і поскаржився Бугаїсі, що ми з Іванком його одлупцювали. А Бугаїха сьогодні три наперстки солі не віддала матері за спрядену куделю. То ви як підете по цвяшки, ще й бугая їхнього налякайте, хай знають Бугаї, як матір кривдити. Вона й так у нас щодня плаче, за татком побивається.

— Х-у-у-р, ху-у-у-у-р! — не терпиться Гуркалу. — Помчимо до Бугая...

(Продовження на наступній сторінці)