«Семирозум» Володимир Дрозд

Читати онлайн повість Володимира Дрозда «Семирозум»

A- A+ A A1 A2 A3

— Дядьку Матвію, треба склеїти ще більшого змія з держалном для мене,— захлинається словами та вітром Іванко.— Я одною рукою візьмусь за держално, а другою— за смолоскип, я ніскілечки не боюсь, і мама дозволять, вони мені сорочку вишити обіцяли, я все літо у Філарета гусей пас...

Семирозум стишує ходу, кладе важку, рубцювату руку на Іванкове плече.

Осінній вечір злизує з меж тини та вишняки і саме небо, що лишає по собі чорну пустку.

Бугаїха востаннє випльовує на Маріїн город лайку і грюкає сінешніми дверима. Але чорні жерла вікон насторожено чатують Марію. І вона виказує їм усе, що наболіло на серці. Лайка її важка і брудна, наче осіння пітьма, і така ж безнадійна і така ж безпомічна. Марія вихаркує слова, і після тієї клопіткої роботи на краю темного городу їй легше дихається.

Окрім простудженого Маріїного голосу ніщо ані шелесне на кутку — тільки бугай час від часу тяжко зітхає у засупоненім бадиллям хлівці.

— Щоб у твого бугая, шльондро, як і в Дениса твого пришелепуватого, всохло! —кидає Марія востаннє і вертає до хати.

Поки бреде картоплинням, заточуючись у невидимі вибоїни та перечіплюючись об сухе соняшничиння, до дна не виплескана лють сканує в пітьму злими слізьми, їй став дуже жаль себе.

А навколо тільки в'язкий морок і ніде не зажевріє, не блисне.

Бере з пригребиці оберемок вогкуватого картоплиння — знову вранці диму наковтаєшся — і, з гуркотом штурхнувши ногою зголоднілого Бриська, заходить до хати. Кидає колив'я під припічок.

— Мамо, їсти...— долинає з печі.

— А щоб ви повиздихали,— кричить Марія, радіючи, що є на кому зігнати тоскну злість.— І коли ви перестанете дзьобати мою бідну голову? Нишкніть, бо як демену...

Піч нишкне.

Марія дістає з полиці глевтяка, кришить у миску дрібними шматочками, весь час ревниво промацуючи долонею хлібинку, аби лишалось ще хоч половина. Змочує хліб криничною водою, сіє дрібок солі, береться за край миски і несподівано опускає руки. Тепла, щемна хвиля відморожує серце. Марія дістає з найвищої полиці пляшечку з олією — берегла в борщ, по краплі,— і щедро смачить у темряві мокрий хліб. Намацує в мисниках три щербаті ложки, іде до столу:

— Вечеряти, діти...

— З олією, мамо, правда, з олією? — гукають Іванко та Любка, скочуючись з печі. Вони прислухались до кожного шереху.

— З олією,— видихує Марія всю свою ніжність і пестить долонею Любину голівку, не торкаючись своєї ложки.

Незабаром, вчувши перестук дерев'яних ложок об дно миски, запинається хусткою ? стомлено каже в темряву:

— Залазьте на піч. Тільки не жируйте. Завтра рано розбуджу — Люба куделю Філаретисі прястиме, а ти, Іванку, цівки стругатимеш.

І вже з порога:

— Я до Улити збігаю. Двері сама примкну.

Сховала ключа під причілок, ніби справді було що красти, затисла під полою половину хлібини й розтанула її мороці.

Матвій винувато, навшпиньки крадеться до лежанки, намацує подушку, знімає чоботи і, не роздягаючись, вкладається спати. Не хочеться будити Прісі та й вставати завтра з першими півнями. Заплющує очі, радий одразу ж попливти в сон, але сон бариться. Замість сну несподівана байдужість до всього на світі. Пригадує схвильований голос Іванка і усміхається трохи заздро: захотілось хлоп'яті птахом статика того не знає, що людині судилося до скону н землі копатись, та ще й не в своїй, а в чужій землі. Як високо не підіймайся, все одно на землю повернешся. А тут на тебе добре товариство чекає: і Філарет, і злидні, і горе, і сам на себе...

Чим би не захопився він, Семирозум, завжди триває те захоплення лише кілька днів, вистачає його тільки на стрибок, а не на багатоденну, цілеспрямовану ходу. І хоч казав колись учитель із села, що, коли б освіту Матвію, він би до знаменитих людей піднявся,— неправда то, таки неправда. Бо швидко все обридає Матвію, збайдужує він.

Ось уже і зараз не хоче і не може думати про змія, хоч ще вранці горів ним. Отаке було й з велосипедом — досі гниє десь на горищі, і з бісиками, і з вітряком;, що мав тормосити решето з зерном, а натомість лише хлопчаків бавить. "Порох уже сиплеться, а розум дитячий маєш",— лається Пріська.

І таки справді, коли б він мав глузд, не ходив би до Філарета на підзаробітки, а таке метикував би, що цінується.

"Маєш золоті руки,— сказав якось, під добрий настрій, Філарет,— а позичаєш у мене пуд жита на матаржаники. Хай би вже безрука голота..."

Філарет полюбляє словом вколоти його. Проте Семирозум не заздрить Філаретові, різні стежки в них. До Матвія он здавна і діти, і дорослі липнуть, а до Філарета — самі гроші. Вовк вовком.

І од відчуття дивовижної переваги своїх злиднів над Філаретовим багатством у Семирозумовій душі — світлішає. Він повертається на спину — біла стеля ледь проглядається в темряві, швидше вгадується, наче небо крізь густий туман, але від того ще химерніші думки народжуються в голові.

Ось-ось туман розвіється і перед очима розчахнеться зірчасте небо,— кожна зірка велика й соковита, наче вересневе яблуко, тому небесному саду немає кінця-краю... І вже перед ним не саме небо, а його відображення на тонкому полотні, сувій котиться, а зорі — яскраво-білі на синьому тлі — світять ясніше, ніж справжні, божі. Трохи лячнувато Семирозуму, що він посягає перевершити божу красу, але то хвилинне почуття. Йому хочеться зараз же, не зволікаючи, .стругати квадратну дошку, вирізьблювати па дереві ямкуваті зорі, чаклувати над фарбою з дубової та вільшаної кори — руки сверблять, якась невідома сила так і штовхає його в рух, у роботу. Дивиться в стелю і бачить над собою полотняне небо, всіяне його, Семирозумовими, зорями, і несподівано провалюється в забуття, щасливо всміхаючись крізь сон.

Через увесь хутір Марія іде до баби Улити. Відколи війна, мало не щовечора риплять двері Улитиної хатинки — ворота не риплять, бо воріт немає. Ні кола, ні двора, тільки слава доброї ворожки і тримає бабу Улиту. Бо хіба шкода ласкавого слова для згорьованої жінки, хіба шкода вселити надію у виплакані очі і зігріти крижаніюче серце? Баба Улита багато зазнала на своїм довгім віку, знає: надія — то останнє, що має на цім світі бідна людина, і ворожка щедро сіє її, не турбуючись, що зійде на тій химерній ниві.

Марія щомісяця бігає ворожити до Улити — аби покропити рану цілющою водою приязного слова.

— Добрий вечір, бабусю...— шепоче в темряву хати жінка і хреститься.

— Хто ще не забув старої Улити? — котиться з печі хрипло.

— Та Марія Іванова.

— А це ти, дівонько-криниченько, личенько-місяченько? А я в саду руту рвала, тебе споминала.

— Чого споминали, бабусю? Може, щось лихе? — тьохкає Маріїне серце.

— Та ні-бо, до слова прийшлося. Вже б можна старим костям і не рушати з печі, тут би й помирати. Мила пташечко, невеличечка, по доріженьці скаче, дурна дівчинка, нерозумна, що за козаченьком плаче. Дай рученьку, Марієчко, бо несила костей підняти...

Мова ворожки химерна, таємнича, але м'яка й ласкава, аж плакати хочеться. Марія подає руку, бабця ковзає з печі на лежанку, з лежанки на піл, з полу — на долівку.

— А скажи ти, коню, що я оженився, була молода — холодна вода, були бояри — на небі хмари, були сватечки — чорні галочки, були світилки — на небі зірки, а про твого І мана нічого не чути?

— Не чути, бабусенько, ні словечка,— хлипає. жінка, тицяючи в холодні Улитині руки окраєць хліба.— Уже всі очі продивилась...

— І-і-і, лебідонько, я все життя, од самого молоду, виглядаю, а тополенькою так і не стала.

— Якою тополенькою? — жахається незрозумілого Марія.

— Мила постіль постелила — спати не лягала, створила оболочок — милого чекала. Не є мого миленького, гей-гей, не є мого Йвана, буде моя постеленька стелена до рана,— примовляє бабка Улита, роздмухуючи жарину на припічку та запалюючи свічку. Марія плаче.— Ой, густий очерет та й лепехуватий. Чи ти мене не пізнав, пришелепуватий?..

Марія сміється крізь сльози. Улита свічечку на лаву ставить, а зеленкувату чарку з водою — на стіл.

— Подай, дівча, човен і воскову свічку, нехай сяду, перепливу через бистру річку. А де твоя обручка, Маріє?

Жінка похапцем смиче пальця. Заручальний перстень дзенькає об денце чарки. Бабка садовить Марію до столу, запинає з головою чорною хусткою, тільки з боку свічки лишає щілину, і весельце світла живить воду, червонясте блимає на мідній обручці.

— Гляди на перстень, Маріє, і побачиш свого Іванка, першим разом, добрим часом господу богу помолимось, і матері божій, і пречистій святій, і всім святим. Ішла Марія із-за моря, несла воду із комор'я, воду розлила, раба божого Іванка на порозі узріла. Гляди, Маріє, на перстень, і побачиш свого Івана, і побачиш свого Івана, і побачити свого Івана...

Маріїні очі сльозяться, од її дихання вода в склянці лопотить, брижиться, в голові туманіє, а з темряви —— настирливий бабин шепіт:

— ...побачиш свого Івана... побачиш свого Івана...

(Продовження на наступній сторінці)