«Порцелянові чоловічки» Анатолій Дімаров

Ще одна ніша появилася в стіні праворуч. На тонюсіньких ніжках стояв невисокий стіл, заставлений блюдами з їжею.

— А якщо захочеться спати...

Тихо розсунулись порцелянові плитки з лівого боку, і я побачив широке ліжко з блакитними подушками та рожевою ковдрою.

— Але не це повинне обсідати твою голову, чужинцю, — посуворішав голос. — Весь час ти повинен пригадувати й каятись, каятись і пригадувати, які наміри привели тебе до нашої країни. Чи не збираєшся ти підбурювати довгоголових? Чи не виношуєш намір посягнути на спокій круглоголових? Чи... про це навіть страшно подумати... може, ти пробрався до нас, щоб вчинити замах на самого Генсека, тисячу літ йому безхмарного життя. Тоді хай саме небо змилостивиться над тобою, бо найсуворіша кара із кар чекає на тебе! Тебе переплавлять на довгоголового і поставлять на найважчу роботу... Думай, чужинцю, думай, бо незабаром ти станеш перед тими, що чинять правосуддя.

Голос змовк, а я все ще стояв, онімілий, і серце моє гупало так, як ще ніколи не гупало.

Трохи заспокоївшись, я вирішив скористатися всіма вигодами елітної камери.

Спершу скупатись. Тільки про це подумав, як стіна розступилась і одразу залунала ніжна мелодія.

Добряче викупавшись, я залишив ванну і скрикнув од несподіванки: замість мого одягу лежали вузенькі штанці, куртка, панчохи і черевики — все темно-коричневого кольору.

— Це — одяг того, що кається, — підказав той же голос. — Одягайся, бо іншого не дадуть.

Я ледве вліз у куртку й штанці. Тканина обхопила мене обручем, скувала всі рухи. А черевики, виготовлені з якоїсь твердющої шкіри, скували ноги залізом.

Тут не хотітимеш — покаєшся!

Вирішив поїсти: був по-справжньому голодний...

Ну, а наївшись, захотів, звісно ж, спати. Пірнув у блакитно-рожеві обійми і одразу ж провалився у сон.

Спав би, мабуть, вік, але до камери зайшов отой жахливий тюремник, ота подоба смерті, і трусонув мене костяною рукою:

— Вставай і йди за мною!

— Куди?

— На суд, — клацнула потвора щелепою. — І попереджаю: не здумай втікати!

Втікати! В оцьому костюмі, що сковує тіло? В оцих черевиках, що вп'ялися залізом? Та мені дай Боже до суду дочеберяти!

Дочеберяв. Ступив до величезної зали з кривавими стінами, зупинився перед масивним столом, що за ним сиділи непорушні, мов із каменю висічені постаті в чорних мантіях. Білі порцелянові голови, моторошно чорніючі очі.

Той, що сидів посередині, глянув на мене.

— Слухай, чужинцю, сюди. Ти повинен говорити правду, тільки правду і нічого крім правди. І дивитися в оце дзеркало.

Переді мною загойдалося дзеркало з ідеально відполірованою чорною поверхнею.

— Якщо казатимеш правду, воно лишатиметься чистим. Якщо ж збрешеш — о, горе тобі! — дзеркало одразу ж помутніє. І той, хто стоїть за тобою, одразу ж знесе тобі голову. Оглянься!

Я оглянувся: позаду стояло уособлення смерті з косою в руках.

— Тож зважуй кожне слово, перед тим як щось сказати. Готовий?

— Готовий, — запищав я, кожною клітиною відчуваючи косу, занесену над головою.

І посипалися запитання... Я вже хитався од втоми, коли пролунало останнє запитання:

— Чи збираєшся ти повернутись додому?

Я завагався, побоюючись, що правдива відповідь розгніває суддів, і клятуще дзеркало одразу ж поблідло.

— Збираюсь! — відповів я поспіхом, вбираючи голову в плечі: мені вчувся вже посвист коси.

Щось схоже на зловтішний усміх промайнуло на блідих обличчях судців. Вони нахилились один до одного, про щось радячись, потім головний оголосив:

— Суд іде на нараду.

І жоден не звівся з крісла. Крісла розвернулися і вивезли суддів із зали.

— Вони що, безногі? — наважився я запитати супроводжувача.

— Вони мають ноги.

— То, може, їх розбив параліч?

— Вони такі ж здорові, як і ми з тобою.

— Але чому ж тоді вони наче поприставали до крісел?

— Про це ти довідаєшся пізніше, занадто цікавий чужинцю. Якщо взагалі про щось довідаєшся, — хихикнув супроводжуючий.

Та ось урочистий дзвін виповнив залу, а з отвору на кріслах викотили застиглі, як мумії, судді. Той, що сидів у найвищому кріслі, розгорнув пергамент і став читати:

— Іменем країни, що побудувала повний комунізм і де процвітають щасливі народи, тебе, чужинцю, за один лише намір покинути нашу країну варто було б засудити до негайної страти. Але, враховуючи те, що ти врятував круглоголового з найвищої касти, ми тобі даруємо життя. Однак це не означає, що тобі буде дозволено повернутись до твоєї мерзенної країни. Згідно з безсмертним вченням Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, а також з геніальними вказівками Генсека твою недосконалу голову переплавлять на порцелянову круглу або на череп'яну та довгу. Це вже як вирішить Генсек, тисячу років йому життя.

— Але це ще не все, — переждавши бурхливі оплески, продовжував суддя. — Тобі дадуть синій одяг того, що пізнає наше життя. І ти протягом тижня будеш знайомитись із звичаями нашої най-могутнішої у світі країни.

Не можна сказати, щоб мене той вирок так порадував. Промайне тиждень, і мені переплавлять голову. На порцелянову, або ще гірш — полив'яну. Замість голови — череп'яний горщок.

— Бр-р-р, — аж здригнувся я від огиди.

І тут мене смикнув за руку юнак, що підійшов непомітно:

— Ходімо!

— Куди, в камеру?

— Ні, ти вже вільний. А я буду твоїм гідом.

— Що ж ми в цей вечір робитимем?

— Мушу тебе одразу поправити, — всміхнувся юнак. — У нас давно уже немає таких понять, як ранки, вечори і ночі. Ми їх давно ліквідували.

— Навіщо?

— Бо вчення Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна не повинне меркнути навіть уночі. До того ж довгоголові страшенно люблять поспати, а це негативно відбивається на їхній працездатності. Мало того, що вони спали всю ніч, вони насмілювалися дрімати ще й на роботі. Сімнадцять годин вони мусять працювати, а сім відведено на розваги та сон... Але вони, невдячні, не хочуть розважатися.

— Не бажають розважатися?

— Так. 1 всі оті сім годин намагаються проспати. Ми змушені силоміць зганяти їх до будинків розваг та просвіти. На танці, кіно чи курси марксизму-ленінізму... Та годі про це. Чи не хочеш ти оглянути будинок, що в ньому мешкатимеш?

Ще б не хотів!

Поспіхом переодягнувся в синє, і ми полишили дім правосуддя. Перетнули площу, пройшли мимо мавзолею, точнісінької копії того, що в Москві, я ще поцікавився, хто тут лежить.

— Наш перший Генсек Синенко, — відповів урочисто юнак. —Він лежить забальзамований у саркофазі прозорому, щоб ті, що приходять йому вклонитися, могли його бачити. — Щось пригадавши, супутник мій покрутив порцеляновою головою: — Попоморочились, поки вклали його до саркофага. Намозолений язик весь час вилазив із рота... Уявляєте картину: ви схилились шанобливо над ним, а покійний Генсек показує вам язика!

— Уявляю.

— Тож і було вирішено акуратно вирізати язика. Отак без'язикого його в саркофаг і поклали... А ось і ваш дім!

Ми зупинилися перед будинком ніжно-салатного кольору. Юнак тупнув ногою, і стіна розступилася. Ми зайшли досередини.

Тут усе дихало затишком. Простора вітальня з м'якими стільцями та килимами, вазони з різноманітними квітами — рожевими, блакитними, золотистими і сріблястими. Всі вони нагадували дзвіночки на тендітних стеблинах. Досить було мені схилитися над одним із вазонів, як дзвіночки загойдалися, озвались мелодійно. Від кожної квітоньки попливли, попливли у повітрі блакитні, рожеві і золотисті хвильки.

— Боже, як вони пахнуть! — вигукнув я, коли оті хвильки омили моє лице. — Ось трояндою... А оця, блакитна, наче фіалка... А золотиста! Ні, я зроду-віку не чув таких пахощів!..

— Це — пахощі Приємної Втіхи, — пояснив юнак. — Понюхай ще сріблясту, вона пахне Солодкими Мріями та забуттям Похмурої Дійсності.

Я наздогнав срібну хвильку, що повільно гойдалась в повітрі, і мені одразу ж стало безжурно та весело.

Потім ми обійшли весь будинок. Тут було до біса кімнат, одна краща другої, і кожній юнак давав назву:

— Кімната Солодкого Сну... Кімната Приємного Апетиту... Кімната Веселих Розмов... Кімната Сталевих М'язів... Кімната Рожевих Мрій... Кімната блакитних Спогадів...

Я не міг запам'ятати всіх отих назв, бо, повторюю, кімнат було безліч.

— І все це для однієї людини?

— Так, усе це для тебе.

— І всі мешканці твоєї країни мають отакі казкові будинки?

— Ні, в таких будниках мешкають лише круглоголові.

— А довгоголові?

— Довгоголові в таких будинках не живуть. Та їм вони й ні до чого, адже вони тільки й знають, що працювати, їсти та спати. їм вистачає маленької кімнатки на двох, а то й на чотирьох. Кімнатки ті мають назву "Де Упав, Там і Спи".

— І вони задоволені з отих жител?

— Цілком задоволені.

— Вони самі це кажуть?

— Вони передають це тими, що говорять від їхнього імені... Але про це ти дізнаєшся згодом.

А зараз лягай спати. Ти повинен добре відпочити, бо нас чекає дуже напружений день. Нас прийме Генсек.

— Генсек?

(Продовження на наступній сторінці)