«Чорний ворон» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Чорний ворон»

A- A+ A A1 A2 A3

— Тридцять дев’ять і шість!

— Чого, дурню, кричиш? — Червонощокий лікар з погонами капітана медичної служби підійшов до Калинки. Наказав роздягнутись до пояса.

— Де болить?

— Скрізь болить,— відповів Калинка.

Лікар поспіхом вислухав Калинку, повернувся до начальника в’язниці:

— Цього не можна в загальні камери. Можливо, в нього інфекція.

— Що ж мені з тобою, чортом, робити? — зажурився начальник в’язниці, смикаючи за козирок свій картуз, від чого здавалося, що він і хоче привітатись з Калинкою, та одразу й роздумує.— Куди тебе, паразита, запхнути?.. Хіба що у флігель?.. Яровий! — гукнув він у темряву.— У флігелі ще знайдеться місце?

— Знайдеться! — відповів веселий голос із темряви.— В тринадцятій.

— Тоді відведи цього гада в тринадцяту.— І вже до Калинки, який все ще стояв, голий до пояса:— Чого стоїш як засватаний? Гарячку ще хочеш схопити?

Калинка одягнувся і став чекати Ярового. Той незабаром виринув із пітьми, такий же червонощокий та веселий, як і лікар, голосно запитав:

— Це ти тут заразу розносиш?.. Ну, пішли, бацило, за мною!

— От чортяка!.. От дає прикурити! — зареготали довкола конвойні, а Яровий, самовдоволено посміхнувшись, легенько стукнув Калинку межи плечі:

— Шагай, шагай, далі тюрми не зайдьош!

— Контрик? — спитав згодом Яровий. Спитав, аби лиш спитати.

— Контрик,— покірно погодився Калинка, пильнуючи, щоб не оступитись і не впасти, бо йому здавалося, що тоді він уже не зведеться.

— У нас майже всі контрики,— чи то повідомив, чи то похваставсь Яровий.— Контра на контрі сидить і контрою поганяє... І чого вам, гадам, треба?

Калинка не відповів, його дедалі дужче хитало, ноги підгиналися, в голові дзвеніло, і трохи нудило, Мабуть, сп’янів, ухопивши свіжого повітря.

Ось перед ними виріс присадкуватий флігель. Це була стара кам’яна будова, яка багато бачила на своєму віку. По війні в флігелі була контора тюрми, а пізніше, коли переповнена в'язниця вже не вміщала своїх мешканців, підвальне приміщення перетворили на тимчасові камери.

Яровий відімкнув збиті з грубих дощок двері, гостинно запросив до камери:

— Просю любити й жалувати!

Переступивши поріг нового житла, Калинка зупинився, роздивляючись. Освітлена ледь жевріючою лампочкою камера була вузька та низька, стіни чорніли од вогкості, такі ж чорні дошки були під ногами. Поміж дошками блищала смердюча вода. В глибині камери, під цегляною стіною, стояли широкі нари з горою якогось лахміття. Біля дверей стирчала дерев’яна параша — одвічний тюремний божок.

Калинка бридливо обійшов потворну посудину, ступив до нар, і тоді лахміття, що лежало на нарах, заворушилося — звідти виткнулися дві гладко обстрижені голови з величезними вощаними вухами. Голови закліпали очима, втупилися в Калинку цікавими поглядами, з йому здалося, що він починає марити, Провів долонею по гарячому чолу, стулив повіки, глибоко вдихнув густе, сморідне повітря, тоді знову розплющив очі, але голови не зникли. Їх наче хто висіяв у оте землисте лахміття, і вони, проростаючи, щойно виткнулись на поверхню. І були ж такі бліді, як і пагінці, позбавлені сонця.

— Як ви сюди втрапили? — запитав Калинка, сідаючи на краєчок нар.

— А ми, дядьку, арештовані,— відповіла одна голова.

— За віщо ж вас посадили?

— За політику.

— Ну що ж, давайте знайомитись, політики,— простягнув Калинка обидві руки.— Мене зовуть Миколою Антоновичем, прізвище моє Калинка... А вас як звати?

— Я теж Микола! — зраділо відповів той, що розмовляв із Калинкою.— А це Федько... Тіки він усе мовчить, бо такий уже зроду. В них уся сім’я така мовчазна.

— Чого ж ти, Федю, мовчиш? — запитав ласкаво Калинка.

— Та-а...— відповів пошепки Федя, одвертаючись та червоніючи. Тоді його товариш коротко реготнув, і дивно було чути оцей дитячий сміх у похмурому підземеллі. Калинці стало до болю жаль дітей, він дивився на худі, аж прозорі обличчя, на тонкі довгі шиї і гірко запитував: "А ці?.. Ці чим завинили?.."

А все ж він вдячний долі, що його посадили хоч до дітей, а не вкинули самого до камери.

Відповідав Калинці Микола, Федько ж мовчав. А коли Калинка звертався до нього, він червонів, одвертався і охриплим од збентеження голосом видушував:

— Та-а...

Микола вперто називав Калинку дядьком, хоч той і казав звертатися до нього по імені та по батькові.

— Так за віщо ж вас, хлопці, посадили? — допитувався Калинка. Діти відразу никли, злякано перезирнувшись, відповідали кожен по-своєму:

— Та-а...

— За політику.

Лише згодом, трохи роззнайомившись, розповіли свою історію. Розповідав, власне, Микола, Федько ж мовчки слухав, і обличчя у нього було таке напружено-уважне, наче йшлося не про нього та його дружка, а про якихось інших підлітків.

Це були типові сільські хлоп’яки з бідних колгоспних сімей. Батьки їхні разом пішли на війну та в один день і загинули: влітку сорок першого року. Спільне горе зблизило хлопців, вони стали друзями. Разом ходили до школи, разом і корів пасли, ганяли по лугу, вишукуючи кінський щавель, каламутили воду в пересохлих озерцях, виловлюючи карасів та в’юнів — матерям на пісні борщі.

Під час окупації знайшли пачку німецьких листівок, що їх, мабуть, скинув ворожий літак ще в той час, коли село, у якому жили хлопці, було ще далеко від фронту. На листівках красувалося фото молодої людини у військовій формі командира нашої армії, а під фото було надруковано, що це син Сталіна, Яків, який буцімто потрапив до фашистів у полон. Ще й коротеньке звернення самого Якова, в якому той не щадив свого батька і закликав усіх своїх співгромадян переходити на бік німців.

— Ох і брешуть же, гади! — сказав Микола, цвіркнувши од великої зневаги слиною крізь зуби.— Який же син отак на рідного батька казатиме? Та ще на Сталіна!

Федько погодився з товаришем.

Потім вони стали гадати, що робити з листівками.

— Давай спалимо,— пораїв обережний Федько. Але хазяйновитий Микола не погодився з товаришем. Яке паскудство не було тут надруковане, та все ж це був папір, та ще й гарний, чистий на звороті. І Микола забрав усю пачку додому, заховав у скриню: пригодиться.

Так і пролежала вона до кінця війни. Якось, риючись у скрині, Микола знайшов оту пачку і зробив хороший зошит, а решту поніс до школи: показати товаришам.

Листівки пішли по дитячих руках і врешті решт потрапили до учительської. Перелякані на смерть учителі кинулись обшуковувати парти, перетрушувати учнівські сумки та книжки, збираючи страшні папірці, а директор, щоб застрахувати себе, подзвонив у райвно.

Хлопців узяли другого дня, в неділю, просто на лузі, де вони пасли корів. Ще здалеку побачили вони легкову машину, що швидко котила від села, кинулись навперейми.

Доїхавши до них, машина зупинилась. Відчинилися блискучі дверцята, вийшов якийсь незнайомий військовий, а за ним їхній учитель, і в учителя весь час пітніло пенсне, і він його раз по раз здіймав з носа, протирав хусткою.

Хлопці чемно привіталися, поскидавши кашкети. Пороззявлявши роти, дивились на чудернацьку машину.

— Вони? — запитав військовий.

— Та, власне, вони...— пробелькотав учитель.

— Гарні хлопці! — весело сказав військовий. І запитав: — Прокататися хочете?

Микола та Федір швидко перезирнулися і, ще не вірячи у таке щастя, швидко відповіли:

— Хочемо.

— Тоді сідайте до машини,— гостинно запросив військовий. І коли хлопці, тримаючи в руках батоги, полізли до машини, звернувся до вчителя: — Попрошу й вас з нами проїхатись.

— Та я, власне...— забелькотав знову вчитель, але військовий взяв його твердо під лікоть:

— Сідайте, сідайте!

Військовий не збрехав: прокатав хлопців навіть далі, ніж вони сподівались. Завіз їх, наляканих, босих, у полатаних сорочках та пошитих з німецької шинелі штанях, до оцієї в’язниці. Хлопці так і вийшли з батогами в руках, і, коли суворий вусатий дядько наказав залишити батоги, Федько щосили стиснув пужално:

— А з чим же я корови пастиму? — чим до сліз насмішив присутніх.

Батіг таки відібрали, і Федько дуже переживав, щоб його десь не загубили.

— А вчитель? — поцікавивсь Калинка.

— Панас Юхимович? Так його ж теж посадили! Правда ж, Федю?

Той кивнув, що правда,

Потрапивши до камери, хлопці спершу часто плакали, а потім обвиклись. Тільки весь час мерзли та дуже хотілося їсти. В останній час Федько став кашляти, особливо на світанку, і не давав Миколі виспатись.

— В грудях болить? — запитав Калинка.

— Та-а... Як кашляю...

— А ти просився до лікаря?

— Навіщо ж йому проситися? — відповів за товариша Микола.— Він зовсім здоровий. То в нього, дядьку, од сирості кашель. От як нас випустять, в нього кашель одразу пройде... Правда ж, Федю?

(Продовження на наступній сторінці)