«Чорний ворон» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Чорний ворон»

A- A+ A A1 A2 A3

— Кому говору!

Застогнавши, Калинка звівся нарешті, наосліп ступив уперед, руками ловлячи стіну. Криваві кола кружляли в очах, протуберанцями спалахував мозок.

— Іди вперьод!

— Я нічого не бачу,— розклеїв потріскані губи Калинка.

— Нічого, до свадьби пройдьот! — утішив його невидимий наглядач і поштовхом у спину вказав напрям руху.

Тримаючи перед собою випростані руки, Калинка ступив у темряву.

Згодом його зупинили. Відчинили двері, підштовхнули у спину:

— Заході!

Калинка впізнав голос свого наглядача. Не чекаючи потиличника, наосліп ступив уперед. Простягнувши руки, намацав стіну. Довго тулився до неї лобом, щоками, губами, намагаючись хоч трохи остудити обличчя.

Увечері його знову повели на допит.

— То як, Калинко, говоритимемо правду?

А Калинка дививсь не на слідчого — на графин із водою, що якимось побитом з’явивсь на столі. Прикипів до нього запаленим поглядом, не міг одірватись.

Слідчий усміхнувсь розуміюче, налив повну склянку, мовчки подав Калинці. Калинка зі стогоном випив і все ще не випускав посудини з рук, наче сподівався, що вона сама собою наповниться.

— Ще?

Він тільки кивнув головою.

Трохи наче полегшало. Спрага осіла, не пекла так у горлі,

— То будемо говорити?

— Що говорити? — запитав, ламаючи губи, Калинка.— Все одно не повірите.

— І це все?

— Все...

Капітан одклав роздратовано ручку.

— Жаль... Культурна людина, інтелігент, а поводите себе… На що ви сподіваєтесь? Може, думаєте, що ми повіримо вам і випустимо на волю? Так знайте ж, Калинко, що звідси ще ніхто не виходив на волю!

— Навіть невинні?

— В нас немає невинних!

Калинка з болем подививсь на капітана:

— Невже ви щиро вірите в те, що всі люди, які пройшли перед вами, були ворогами народу?

На якусь мить капітан збентежено відвів погляд. Запалені очі Калинки дивилися з такою мукою, що капітан раптом відчув співчуття до цієї людини. Щось подібне до сумніву ворухнулося в нього, та він одразу ж придушив отой порух душевний і суворо насупився:

— Запитання тут задаю я!

Калинка зітхнув, прикрив важкими повіками очі.

І цю ніч, і наступну його водили на допити. Слідчий щоразу заходив повний сил та енергії, Калинка ж ледь тримався на ногах. Вів допит до самого ранку. Іноді виходив, і тоді Калинка одразу ж впадав у дрімоту, що невідступно чигала на нього, і просинався, падаючи з табуретки. А повертався до камери, одразу ж падав на ліжко. Та не встигав, здається, склепити повіки, як над вухом гриміло:

— Вста-ать!.. Вста-ать!..

Це означало — настав ранок. Десь прокидалися люди, свіжі, веселі, бадьорі, Калинка ж, хитаючись, підходив до віконця, підставляв миску, їв, не знаючи до ладу, що він їсть, бо одна лише думка, одне непереможне бажання володіло всім його єством: лягти і заснути. Хоч трохи, хоч на хвилину. "Спати... спати... спати..." — билося в затьмареній свідомості, але клацав безжальний "вовчок", і бездушний голос наказував:

— Не лежати! Не спати!

Дивовижна апатія огорнула Калинку. Його вже не ображала ні груба лайка наглядачів, ні штурхани: покірно, наче тварина, він ішов туди, куди йому казали. Рухи стали непевні та мляві, очі напівзаплющені, під кінець йому стало здаватись, що це вже й не він, а якась чужа йому істота волочить змучене тіло довгими коридорами, сидить на табуретці, куняючи з розплющеними очима, відповідає слідчому надламаним голосом, Ця істота була збайдужілою до всього на світі, їй хотілося лише спати, заради сну вона готова була на все. Навіть посвідчити проти себе, підписавши протокол допиту, де вказано, що він, Калинка, добровільно перейшов на бік фашистів, став ворогом Батьківщини, свого народу, своєї матері, й дружини, і майбутньої навіть дитини...

Та минає затьмарення, і Калинка знову стає самим собою і твердо стоїть на своєму: він ні в чому не винен. І відчуває, що жодна в світі сила не примусить його оббрехати себе.

В такі хвилини наглядач, який давно уже звик до всього, помічав, що заарештований снує по камері, розтуляючи рота в божевільній майже посмішці. Сльози течуть з червоних очей, губляться в брудній щетині, а він посміхається.

Наглядач тоді стенає плечима й одходить од "вовчка". Він багато чого надивився за роки своєї служби, давно очерствів до людських страждань, тим більше, що й не люди були це, а поспіль вороги, яких треба знищувати. Бо коли б не оце переконання, не віра в те, що він робить святу, дуже корисну справу, навряд чи вдалося б наглядачеві дожити до літніх років без сивого волосся на скронях, без гірких зморшок довкола рота. Може, вони ще з’являться, може, пригадуватиме колись наглядач і Калинку, і тисячі інших Калинок, може, ходитимуть вони за ним невідступно і запитуватимуть коротко й страшно: "За віщо?", може, настане такий час, коли відтане заморожене серце і прокинеться загойдане гучними, красивими фразами сумління,— про це ще не знаємо ні ми, ні сам наглядач, ні Калинка, який снує по камері, майже осліплий і розтягує губи в божевільному усміху.

Бо він відчуває, що його не зламати. Уже не боїться ні майбутнього допиту, ні отієї яскраво освітленої домовини, куди його можуть укинути. За цей час щось таке утвердилося в ньому, що не дасть зламатися, завжди підтримає, що б із ним не робили. І навіть тоді, коли він знову поринав у збайдужіння, навіть тоді оте "щось" не згасало у ньому: горіло вперто, наперекір усім погрозам і мукам. І капітан, який за довгі роки роботи в органах "розколов" не одну сотню заарештованих, цього разу змушений був одступитись. Пішов до начальства і доповів, що заарештований ні в чому не хоче зізнаватись.

— А ви всі засоби впливу застосували до нього? — поцікавилось начальство.

Капітан відповів, що всі.

— Що ж,— сказало начальство, невдоволено пожувавши губами.— Ми не можемо його вічно тримати у себе. Підготуйте матеріали і найближчим ешелоном відправте в область, звідки він родом. Тим більше, що під час окупації він там і був...

— Зачекайте,— зупинив він капітана.— Ось тут іще пише його дружина, цікавиться, що з її чоловіком... Напишіть... Ну, ви знаєте, що написати! — додав уже з досадою.

Капітан лише усміхнувся. Не йому, капітанові, підказувати, що відповідати дружинам ув’язнених. Зайшов до кабінету, сів за стіл, став писати звичні фрази...

А Калинка сидів саме у камері і не знав, що його незабаром покличуть, наказавши забрати з собою всі речі, виведуть у двір, де вже стоятиме, нетерпляче погуркуючи мотором, "чорний ворон". "Калинка? Залазі!" І Калинка полізе в фургон, і зачиняться заґратовані дверцята, і машина покотить вулицями міста, ревниво ховаючи од цікавих очей свою здобич. Вона котитиме спорожнілими нічними вулицями сонного міста, і поодинокі перехожі проводжатимуть її боязливими поглядами і думатимуть про тих, кого вона зараз везе. Потім машина зупиниться, грюкнуть, відчиняючись, дверцята, нетерплячий голос скомандує: "Виході!" І Калинка опиниться в пересильній в’язниці лише для того, щоб помандрувати потім на станцію: не на пасажирський вокзал, повний веселого шуму та гаму, а на вантажну станцію, і не вдень, а вночі, немов Калинку везли не люди, а злодії, що звикли ховатися од людських очей зі своєю здобиччю. Висадивши з "чорного ворона", заведуть до арештантського вагона та й повезуть разом з іншими ув’язненими, шпигунами, диверсантами, зрадниками країни, у якій народився і жив довгі роки Калинка. Ніч і день відстукуватимуть сумно кілометри, ніч і день лежатиме Калинка на полиці — головою до заґратованого віконця, з суворою забороною розмовляти з сусідами, аж поки вагон не зупиниться, не забігають, матюкаючись, вузьким коридором вартові і коротке, жорстоке: "Виході!" — не підніме Калинку на ноги. І Калинка зведеться і, заклавши руки за спину та похнюпивши голову, вийде у ніч, до таких же мовчазних, як тіні, людей, а на них уже чекатимуть ті самі ненаситні "чорні ворони" й суворі люди з гвинтівками та автоматами, на співвітчизників наче й не схожі. І вся оця нічна здобич, в тім числі й Калинка, буде порахована старанно, перевірена, поділена поміж чорними машинами і відвезена у в’язницю — тепер уже свою, рідну, обласну, а не столичну.

Так Калинка потрапить у місто, яке він захищав у сорок першому році, не жаліючи ні крові своєї, ані життя. І вже їдучи "чорним вороном", вгадуватиме Калинка, по якій саме вулиці вони проїжджають, і йому все буде здаватись, що проїжджають саме побіля стіни, яка простояла всю війну і достояла до мирних днів, повз безіменну могилу сержанта Даніялова, повз оту траншею, де лежав за кулеметом молодший лейтенант Калинка, доки вибух відірвав його від землі та й закинув у німецький полон.

І я вже бачу Калинку, як виходить він з "чорного ворона" на широкому тюремному майдані, яскраво освітленому прожекторами, як ведуть його разом з усіма новоприбулими на санобробку, де примушують обливатись крижаною водою, а потім видають з "вошобійки" вогке, холодне вбрання, наче й пару тут вмудрялися остуджувати до нульової температури, як потім лікпом, або "ліпило", з ув’язнених, стромляє градусник під пахви заарештованим, "Здоровий!.. Здоровий!.." — вигукує він, поспіхом висмикуючи градусники, щоб упоратись з усією вервечкою. Та ось він глянув на градусник, поданий Калинкою, і якась наче аж радість відбилася на його обличчі:

(Продовження на наступній сторінці)