«Чорний ворон» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Чорний ворон»

A- A+ A A1 A2 A3

Врешті знову наважився. Цього разу, як не гойдалась підлога, вдалося звестись на коліна. Хапаючись за стіни, поповз у куток.

Жадібно пив коричневе пійло, поки губи торкнулися гущі. Видзвонюючи зубами, поповз до ліжка. Ліг, потягнув на себе пальто.

Випроставсь потовченим тілом, завмер.

Цього разу не стукало вічко у дверях, не лунала команда встати. Навіть наглядачі, мабуть, розуміли, що Калинка ні стояти, ні сидіти неспроможний.

Шість діб не викликали на допит Калинку. Про нього наче забули, закреслили в списку живих, поховавши заживо в оцій кам'яній домовині. Лише тричі на день відчинялось віконце, і жіночий голос, схожий на сумовитий поклик болотяного птаха, говорив одне й те саме:

— Давайте миску.

Калинка тепер не відставляв бридливо каламутне пійло, а жадібно з’їдав усе разом з денною пайкою хліба. Його почав мордувати голод, він, як і колись, під час голоду в 1933 році чи пізніше, вже у німецькому таборі, ловив себе на тому, що довго і вперто думає про їжу.

Але більше од голоду, більше від ран та кривавих синців по всьому тілу мучила душевна травма, завдана під час допиту в ту пам’ятну ніч.

Щоночі снився один і той самий сон. Наче він лежить на цементній підлозі своєї камери, не в спромозі поворухнутись, лежить і не зводить напруженого погляду з дверей, що відчиняються повільно та лиховісно. Калинка напружує всю свою волю, намагаючись поглядом зачинити двері, бо знає, що їх одчиня, але нічого не може вдіяти. Двері відчиняються, і десятки чобіт вриваються до камери. Стрибають на нього, товчуть, б’ють у голову, в ребра, у серце. Задихаючись од власного крику, Калинка пробує затулитись руками, а чобіт стає щораз більше й більше, вони заповнюють всю камеру, витісняють повітря й світло. Задихаючись, відчуваючи, що він от-от помре, Калинка просинається...

Заспокоївшись трохи, знову лягає, але тепер уже не може заснути до самого ранку. До того часу, коли стукне "вовчок" і байдужий голос скомандує:

— Подйом!

І в оці вранішні години він багато думає. Про дім, про сім’ю, про інститут, колег та студентів — про все, що завгодно, аби тільки не згадувати отієї жахливої ночі. Бо коли б це сталося з ним у фашистському таборі, йому б, здається, не так було боляче. Нестерпно боляче. Адже тут його били не вороги, не фашисти, а свої ж співвітчизники. І не просто били — убивали його з такою люттю, наче від того, розтопчуть вони Калинку чи ні, залежало їхнє майбутнє.

Оцього ніяк не міг зрозуміти Калинка. І врешті-решт став себе переконувати, що з ним стався безглуздий, дикий випадок, що й отой слідчий, й усі оті люди, які так познущались з нього, вже покарані, що їх судитимуть. Інакше ж і не могло бути.

А в цей час готувався допитувати Калинку інший слідчий. Це вже був набагато старший офіцер од отого молодика, що побив Калинку. Він мав чин капітана та великий, набутий роками досвід роботи в органах безпеки.

Ще не розгортаючи папки, ще не побачивши заарештованого, не перекинувшись з ним жодним словом, він не міг думати про Калинку інакше як про зрадника, ворога народу, небезпечну для нашого ладу особу. Тому, гортаючи справу, перш за все вишукував те, що могло посвідчити проти Калинки.

Відмовився видати зрадника Даніялова? Допоміг йому перейти на бік ворога, для цього пославши немов у розвідку? Сам викликався залишитись у заслоні лише для того, щоб перебігти до німців? Ну, тут усе ясно.

Цього разу Калинці не довелося чекати на слідчого: капітан уже сидів за столом. Кивнув Калинці, привітно сказав:

— Прошу сідати.

І Калинка, який ішов цього разу на допит з єдиною думкою: "Більше бити не дамся... Хай краще застрелять, але бити не дамся..." — Калинка, який і до кабінету ступив, як у пастку, раптом обм'якнув, і в грудях у нього аж схлипнуло.

— Дякую,— сказав вдячно, сідаючи на табуретку.

Почався допит. Капітан запитував лагідним голосом, ввічливо звертаючись до Калинки на "ви". Однак чим довше тривав допит, тим більше насторожувався Калинка. Було таке відчуття, наче слідчий весь час заганяє його на потрібну йому доріжку.

— Ви послали сержанта Даніялова в розвідку?

— Так, послав.

— А ви уже знали, що сержанта мали допитувати?

— Знав.

— Чому ж ви все-таки послали Даніялова до німців?

— Не до німців, а в розвідку.

— Ну, припустимо, в розвідку.

— Бо це був мій найкращий командир... До того ж він сам попросився у розвідку.

Капітан підвів голову, очі його зблиснули. Щось насторожене, вкрадливе, так, немов слідчий скрадався навшпиньках, пролунало в наступному запитанні:

— Ви не були здивовані тим, що Даніялов сам попросився у розвідку?

— Не був.

— Чому?

Він аж подався вперед.

— Бо я добре знав сержанта. Даніялов завжди рвався туди, де було найнебезпечніше.

— Цікаво, цікаво... А у вас не виникла думка, що Даніялов попросився у розвідку з наміром перебігти до німців?

— Не виникла.

— Даремно не виникла.

— Даніялов тоді ж і загинув. Розвідники принесли його вже мертвого.

— Ну, це треба ще довести. Ви можете показати могилу Даніялова?

— Не можу... Мене самого тоді тяжко поранило.

— От бачите. І ви хочете, щоб ми вам повірили на слово.

Капітан докірливо хита головою.

— Я був про вас кращої думки. Інтелігентна людина, викладач інституту, а вдаєте із себе...— скрушно зітхнув.— Отже, не хочете казати правду?.. Ну, гаразд, перейдемо до іншого.— Відклав списаний аркуш паперу, взяв чистий.— Скажіть, Калинко, що спонукало вас зрадити Батьківщину і перейти на бік ворога?

— Я не зраджував! — спалахує Калинка.— Це неправда!

— Неправда? — посміхається скептично слідчий. Деякий час бавиться ручкою, потім знову зводить погляд. І очі в нього тепер неприступно холодні.— От що, Калинко, не забувайте, де ви є. Ми все про вас знаємо, і вам лишається щиросердечно зізнатись у всьому...

— Що ж ви знаєте?

— Учіться, Калинко, мовчати і не перебивати слідчого,— повчально зауважує капітан.— Прислухайтесь до цієї поради, вона ще вам стане в пригоді... То як, будемо зізнаватись?

— Я не зраджував,— глухо говорить Калинка.— І зізнаватись мені ні в чому.

— Жаль. Дуже жаль... Я все ж сподівався, що вам вистачать здорового глузду зізнатись у всьому. Цим би ви полегшили свою долю, Калинко.

Капітан зводиться, збирає папери. Кладе до шухляди, замикає ключем.

— Що ж, посидьте, подумайте, нам спішити нікуди. А я піду підвечеряю... Може, й вам що принести?

— Дякую. Я не голодний.

Капітан, знизавши плечима, виходить з кімнати. А Калинка лишається наодинці з страшним звинуваченням, яке звалилось на нього. Та ще портрет на стіні, що не зводить із нього повних підозри очей.

Слідчий повернувся. Колупаючи сірником у зубах, сів за стіл, дістав з шухляди папери і вже тоді подивився на Калинку:

— То як, надумались?

— Нічого я не надумався,— відповів гірко Калинка.— Як я можу повинитись у тому, чого не робив?

— Жаль... Ну, що ж...— Слідчий зібрав папери, з видимою досадою кинув їх до шухляди.— Доведеться вам допомогти дещо пригадати... Не хотілося, але що маю робити...

Натиснув на кнопку в столі, сказав бійцеві, що безшумно зайшов на виклик:

— Відведіть затриманого в карцер. До наступної ночі.

І знову спускався в підземелля Калинка — поверх за поверхом. Іноді йому назустріч вели заарештованого — тоді Калинку ставили обличчям до стіни. Зупинилися перед вузькими дверима. Коли їх відімкнули, він побачив щось подібне до вирубаної в скелі ніші. Наглядач клацнув розеткою, нещадне світло потужної лампи вибілило стіни, засліпило очі.

— Заході!

Посадив Калинку на цементний виступ, обличчям до лампи, спиною до стіни:

— Так сидіти! Не ворушитись! Не одвертатися!

Хряпнули двері, клацнув замок. Світло стало мовби ще яскравіше, лампа немов збільшилась, наблизилась до самого обличчя.

Спершу почало різати в очах. Немов хтось насипав гарячого піску. З-під набряклих повік потекли пекучі, що не давали полегшення, сльози. Сльози текли дужче й дужче, йому вже стало здаватись, що то витікають, розплавившись, очі. Згодом пекучий біль різкими поштовхами проник у мозок. Забирався глибше й глибше, розсипався мільйонами розжарених голок. Калинка обхопив голову руками, щосили стиснув її, припав розпаленою щокою до холодної стіни. Трохи наче полегшало. Та одразу ж клацнув "вовчок", голос наглядача болісно вдарив у вуха:

— Не одвертатись!.. Кому говору!

Калинка, застогнавши, одірвавсь од стіни. Світло лилося, світло шаленіло, світло кипіло довкола, і Калинка живцем варився у ньому.

Згодом йому стало здаватись, що почина божеволіти. Все його тіло набрякло од жару, очі не вміщались в орбітах. Ось-ось вони вискочать, покотяться на підлогу і, холонучи, довго шипітимуть. Пересохла, обпалена шкіра болісно обтягала обличчя, ще хвилина, ще мить — і вона не витримає, трісне, упаде на підлогу кривавим лахміттям.

Отупілий, з головою поринувши в муку, що й на мить не одступалась од нього, просидів Калинка не годину чи дві, а, як йому здавалося, вічність.

Клацнув, наче стрельнув, замок, одчинилися двері:

— Виході!

Калинка спробував звестися, й не зміг.

(Продовження на наступній сторінці)