«Чорний ворон» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Чорний ворон»

A- A+ A A1 A2 A3

Добіг до стіни, ускочив в окоп. Поряд з кулеметом непорушно лежав кулеметник. Калинка відсунув важке тіло мертвого, ліг на його місце. Пульсуючі вогники були вже зовсім близько, вони набігали на нього з усіх боків — Калинка поспіхом припав до мокрого холодного приклада, натис на гашетку. Кулемет ожив, затрусився, вогняні нитки трасуючих куль прошили темряву, віялом пройшлися попереду, змітаючи невиразні тіні,— Калинка бив короткими, злими чергами, гасячи то один вогник, то другий, бив, доки поруч упав безгучно снаряд і у вибусі, в спалаху, в диму підняв його разом з кулеметом у повітря. І Калинці перед тим, як він втратив свідомість, в якусь частку секунди, коли вона ще не згасла, здалося, що тіло його враз стало тонке, як листок, і, як листок, невагоме. Його довго гойдало в повітрі і все не опускало на землю...

Далі можна було б приступити до розповіді про німецький полон, про табір під Володимиром-Волинським, про колючі дроти й нелюдський режим, розрахований на те, щоб якомога більше полонених пішло з цього світу, а в тих, хто наперекір усьому лишиться живий, убити все, що нагадувало б людину; про тупий відчай і зневіру і про те, як Калинці врешті-решт вдалося втекти з того табору. Розповісти, як він пробирався ночами на схід, останні втрачаючи сили, як ховався по ярах та перелісках, як промерзав до кісток і мучивсь од постійного голоду, як долав якусь річку, сковану першою кригою, і як крига провалилась під ним і він лежав потім, обледенілий, на березі і йому вже нічого не хотілось на світі — лиш узяти й померти; як добрався нарешті до рідного села, в якому народився і виріс, до хати, де жила його мати, і як пролежав у тій хаті майже півроку, між життям і смертю гойдаючись, та могутній організм врешті переміг, і він звівся на ноги, і так згодом видужав, що коли повернулися наші та викликали його у військкомат, на медкомісію, то сказали, що "годен" ("годен" тоді казали майже усім, хіба що не було ноги чи руки); як він знову пішов на війну і повернувся в сорок четвертому після чергового тяжкого поранення; як працював спершу вчителем у рідному селі, а пізніше перебрався до того ж міста, з якого пішов на фронт на початку війни і в якому попав у полон, і викладав уже в педінституті; як повернулася з Уралу дружина, разом із сином закопавши в могилу і молодий блиск очей, і пишний полиск чорної густої коси; про першу ніч, коли вони лежали, припавши одне до одного, і солоні сльози дружини все капали на широкі груди Калинки; про те, як поволі поверталися вони разом із усією країною до нормального мирного життя з його відносною впорядкованістю й ситістю,— про все це можна було б написати велику повість або навіть роман, але нас кличуть інші події, тож доведеться хіба що згадати, що Калинка в час окупації, рятуючись од служби в поліції (було й таке), влаштувався в школу учителем і вів третій клас, поки й повернулися наші. Пригадую цей епізод лише тому, що він відіграє неабияку роль в подальшій долі Калинки, але про це ми розповімо пізніше, а поки що перенесемося до великого міста, щоб розшукати Калинку в трамваї, що їхав у бік вокзалу: повертаючись з відрядження, Калинка сидів у тому трамваї і тримав на колінах нехитрі подарунки.

Надворі була рання весна, перші дощі щедро омили місто, і будинки, й дерева, і вулиці були такі веселі та чисті, що аж хотілося усміхатись до них, тому й люди, мабуть, були, як ніколи, привітні й веселі, і не вірилося, що десь могла чаїтися чорна підозра чи ненависть. Калинка думав про те, як приїде додому, як порадує дружину ось цими подарунками, й не знав, що за ним пильно стежать і він догулює останні хвилини на волі.

Отой папірець, що його підписав під час війни тоді ще молодший лейтенант Калинка, не загубився, не щез, а невидимою тінню літав за ним усі оці роки, аж доки рука, від якої залежало, карати чи милувати, і яка звикла в основному карати, написала на ньому кілька слів — і Калинка, сам ще того не відаючи, в одну мить перетворився в небезпечну для нашої країни людину, державного злочинця, ворога народу, нерозривною часткою якого він був. А тому його треба було негайно затримати — кинути в похмурий кам’яний мішок, де лише сліпі голі стіни, та металеве ліжко, вузьке, немов під покійника, та окуті залізом двері з невеликим "вовчком", та жовтий вогник електричної лампи в заґратованому ковпачку замість веселого, яскравого, доброго сонця.

Є в цьому великому місті пофарбований у світло-сіре будинок, що його донедавна обходили, вбираючи голови в плечі. Окуті залізом ворота, здатні пропустити цілі народи, зафарбовані вікна нижніх поверхів, важкі масивні двері, скоріше схожі на могильні плити, двері, з-за яких ніколи не лунав сміх чи веселі голоси, які й розчинялися не вільно та легко, а ледь відхиляючись, як кришка лиховісної пастки. Будинок підіймався важким кам’яним громаддям на чотири поверхи вгору, але люди, які не бували у ньому, не знали, що він іще опускався на три поверхи донизу, ревниво ховаючи од стороннього ока своє підземелля. І коли б розрізати отой будинок навпіл, все підземелля нагадувало б жахливі кам’яні чарунки, що виповнювалися не медом чи лялечками — зародками майбутніх бджіл, а живими людьми. Мертва тиша залягала в тих стільниках, лише іноді клацне "вовчок", блисне недремне око наглядача та залунає ритмічне поплескування в долоні: то ведуть чергового ув’язненого на допит чи з допиту.

В отаку кам’яницю і потрапив Калинка. Йому нічого не пояснювали, не показали навіть ордер на арешт, а просто наказали сідати до машини, і повезли, й привезли, й відібрали всі речі, і роздягнули догола, а потім внесли пом’ятий перемацаний одяг і взуття, вже без ґудзиків, гачків та шнурків, і наказали вдягатись. Приголомшений, Калинка взувся, вдягнувся і лише тепер зміг більш-менш нормально мислити. І хоч як це дивно, його бентежило не те, що його заарештували, а думка про подарунки.

— Іди, в нас ніщо не пропадає! — нетерпляче штовхнув його в спину наглядач.

— Прошу не штовхатись...

— Іди! — крикнув наглядач, вищиряючи жовті, прокурені зуби.

Стенувши плечима (що з дурнем зв’язуватись), Калинка повернувся, пішов.

Вони йшли довгим вузьким коридором з залізними по обидва боки дверима. Час від часу наглядач сплескував у нього за спиною в долоні, і Калинка щоразу здригався широкою спиною.

В кінці коридору зупинились. Ворухнулася тінь, з’явився ще один наглядач. Побрязкуючи ключами, рушив до них.

— Новенький? — поцікавивсь байдуже, навіть не глянувши на Калинку. Підібрав ключ, відімкнув двері.

— Тобі ще довго діжурити? — запитав той, що вів Калинку.

— До ранку.

— Жаль.

— А що?

— Поїхали порибалили б.

Наглядач одчинив двері, так само не дивлячись на Калинку, кинув: "Заході!" Наче й не жива людина перед ним стояла, а бездушний предмет.

— Служба собача! — поскаржився він, з серцем спльовуючи на підлогу.— Двічі подавав рапорт про відпустку, і все одне й те ж: обождать...

Калинка ще стояв на порозі камери, не наважуючись зайти досередини, йому раптом здалося, що як тільки він зайде туди, двері зачиняться за ним назавжди.

— Чого став?

І не встиг Калинка рота розтулити, як наглядач спритним ударом упхнув його до камери.

Грюкнули двері, клацнув замок. Охоплений гнівом, Калинка метнувся до дверей, та одразу ж отямився.

"Спокійно, спокійно,— наказав собі, зціплюючи зуби.— Тут сталася якась помилка. Мене мають за когось іншого. Скоро все з’ясується, і мене, пробачившись, випустять..."

Довго стояв посеред камери, прислухаючись. Чекав, що от-от відчиняться двері і його відпустять на волю. Але двері були наче впаяні в стіну, і тиша запала таки й справді могильна.

Скільки він отак простояв, Калинка не міг би сказати напевно. Здавалося — вічність. Врешті відчув біль у ногах, оглянувся, на що б сісти.

В камері стояло лише вузьке металеве ліжко. Калинка підійшов до нього, але сісти одразу не наважився: така брудна, засмальцьована була й ковдра, і плеската подушка. Врешті прикрив подушку сірою ковдрою, що здалася трохи чистішою, послав зверху легеньке пальто, ліг на спину. Та як тільки ліг, клацнув "вовчок", і безбарвний, наче він і не людині належав, голос скомандував:

— Не лежати. Не спати.

Калинка схопився, кинувсь до дверей:

— Слухайте, коли мене випустять?

По той бік ані звуку.

Калинка постояв, постояв, знову ліг на ліжко. І відразу ж клацнув "вовчок", той же безбарвний голос з гнітючою одноманітністю повторив:

— Не лежати. Не спати.

— Слухайте...

Але по той бік. знов наче вимерло. Тоді Калинка, не витримавши, постукав у двері.

Клацнув "вовчок", з’явилася верхня частина обличчя. Під кошлатими бровами невдоволені очі.

— Що надоть?

— Коли мене випустять?

— Випустять?

Щось схоже на усміх промайнуло в очах наглядача. Клацнуло залізне вічко, "вовчок" знову осліп.

Калинка безпорадно оглянувся. Все, що відбувалося зараз з ним, схоже на жахне сновидіння. Відійшов од дверей, уже не ліг, а сів на ліжко. Сидіть дозволялось, бо "вовчок" не озвався. І Калинка, вже сидячи, став оглядати свій, як він сподівався, тимчасовий притулок.

(Продовження на наступній сторінці)