«Чорний ворон» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Чорний ворон»

A- A+ A A1 A2 A3

При тьмяному світлі "катюші" Калинка таки роздививсь особіста. Це був молодий лейтенантик з таким рожевим лицем, наче його все життя випоювали парним молоком. Йому дуже пасувала новенька форма, мовби щойно з цейхгауза, і жовта, що не встигла ще втратити свого первісного запаху, портупея. "Щойно з училища,— тоскно подумав Калинка.— Ну, цей замучить!" Він найбільше стерігся отаких "херувимів", як прозивали поміж собою старі солдати щойно спечених офіцериків, що прямо з училища потрапляли на фронт.

— То де звинувачений?

Не чекаючи запрошення, лейтенант сів на трофейний ящик з-під мін, що правив тут за стілець, розкрив такий же новенький, як і портупея, планшет.

— Ви кого маєте на увазі? — якомога ввічливіше запитав Калинка: чим більше не подобалась йому людина, тим ввічливіше він до неї звертався. "Ти хоч раз у житті вилаявся?" — цікавився балагула й матюшник комроти.

Особіст звів на Калинку здивовані очі:

— Вас що, не попереджали?

— Попереджали.

— То де ваш чучмек?

Калинка відчув, як у нього починають терпнути губи. В нього завжди терпли губи, коли його охоплював гнів. "Спокійно, спокійно",— наказав собі Калинка і ще ввічливішим тоном відповів:

— Пробачте, товаришу лейтенант, але в моєму взводі чучмеків немає. У мене є люди.

Рожеве обличчя особіста залилося фарбою, загорілися вуха. Він строго звів молоді бровенята, нервово поліз до планшета. Висмикнув якийсь папірець, з перебільшеною увагою втупився в нього. Вже офіційно сказав:

— Попрошу привести сержанта Даніялова!

"От ми й розсердились!" — подумав Калинка. Йому стало смішно.

— Прошу пробачити, але привести зараз сержанта не можу.

— Як не можете? — вражено спитав особіст.

— Сержант Даніялов пішов у розвідку.

— У розвідку? — Лейтенант все ще, здається, ніяк не міг осмислити того, що сказав йому Калинка. Врешті осмислив, зірвався з ящика: — Ви послали звинуваченого до німців? Ви знали, що я за ним прийду?

— Знав. І послав. Не до німців, до речі, а в розвідку. Окрім Даніялова, посилать було нікого.

— Ви не мали права посилать його в розвідку!

— Поки я тут командир, мені й вирішувати, кого куди посилати,— якомога спокійніше відповів Калинка.

Лейтенант якийсь час стояв мовчки. Обличчя в нього було зараз таке, наче його щойно вмочили в окріп. Кілька разів поправив портупею, відкрив потім планшет. Дістав чистий аркуш паперу.

— Сісти можна? — показав на столик, не столик, а дзиґлик, що його невідомо звідки притягли Калинці бійці.

— Будь ласка.— Калинка прибрав кухоль і ложку, звільняючи місце. Підсунув ближче "катюшу".

Особіст перед тим, як покласти папір, склав губи трубочкою, подув на стільницю, наче вона була розпечена і він хотів її остудити. Сів, знову поліз до планшета. Тепер на світ з’явилася німецька ручка, це був, мабуть, поки що єдиний лейтенантів трофей, що його він побожно беріг: хоч ручка була у футлярі, він загорнув її ще і в папір. Обережно дістав, зняв ковпачок, дмухнув на перо. Схилився над аркушем, наморщив гладенького лоба. І Калинці, який вчителював до війни, юний оцей особістик здався таким схожим на учня, який сів писати диктант, що він не втримався од усміху.

Він і досі не відчував найменшого страху. Та й чого йому, власне, після того, що він пережив протягом оцих кількох діб, боятись? "Далі од фронту не пошлють, гірше од смерті не придумають". Смерть і без цього щомиті чатувала на нього, день і ніч стоячи за плечима. Калинка не знав іще, що ота страшна нелюдська машина, яку уособлював зараз юний лейтенантик, могла і послати далі фронту, і придумати щось гірше од смерті.

Особіст же тим часом закінчив писати, і почерк у нього був старанний, як у школярика. Звівся, подав ручку Калинці. Обличчя його було серйозне і строге:

— Попрошу підписатись!

Калинка швидко проглянув написане. То було своєрідне свідчення того, що він, Калинка, знаючи про те, що сержант Даніялов викликається на допит і допит цей зобов’язаний забезпечити, послав сержанта у розвідку, давши йому, таким чином, можливість уникнути арешту.

— Ви що, збирались його заарештувати?

Замість відповіді особіст знову поліз до планшета, дістав вузенький клаптик цигаркового паперу — ордер на арешт.

Лише зараз щось подібне до страху ворухнулося в грудях Калинки.

— Де підписуватись? — запитав глухо він.

— Ось тут,— тицьнув рожевим пальцем особіст.

Хукнув кілька разів на папір, щоб висохло чорнило, поклав до планшета. Недбало козирнув.

— Максимов, проведіть лейтенанта! — гукнув одному з бійців Калинка.

— Дурниця якась! — сказав сам до себе Калинка, лишившись наодинці. Змусив себе думати не про особіста, навіть не про ордер на арешт Даніялова, виписаний ще до того, як його допитали, а про те, як краще розставити бійців по всій лінії оборони. Взяв німецький автомат, вийшов з підвалу.

Надворі уже залягли густі сутінки. Обриси довколишніх предметів втратили чіткість, гори битої цегли, покрученого заліза, обгорілого дерева скоріше вгадувались, аніж проглядались, панував важкий дух горілого й товченого, а стіна підіймалася чорно навпроти ще світлого заходу і здавалася зараз набагато вищою, аніж була насправді "Стоїть!" — з раптовою ніжністю подумав Калинка, наче в стіні тій була й частка його, Калинки, істоти, і він стояв разом з нею, і трусивсь, і хитався од вибухів, і щербився болісно, але все не надав, щосили утримуючи ліжечко сина. Ще раз пригадав особіста й подивувався щиро, як можуть люди в оцій ситуації, коли все покладено на терези смерті й життя, займатися нікчемною, нікому не потрібного справою, вважати її найважливішою.

Доки розводив бійців по всій лінії оборони, що її займав батальйон, зовсім стемніло. Невидимі хмари почали накрапати холодним дощем, одразу стало сиро й тоскно, й по-особливому якось самотньо. Наче вони лишилися самі на цілий світ проти всієї німецької армії. Вертаючись до підвалу, куди мав вийти Даніялов з розвідниками, Калинка йшов од бійця до бійця і промовляв кожному стиха, що все буде гаразд і що коли він випустить підряд дві ракети — червону й білу, всім сходитись до підвалу.

— А німці мовчать,— сказав один з бійців. У голосі його пролунала неприхована тривога.

— Постукай по дереву,— пожартував Калинка.

— Уже постукав,— відповів боєць, стукаючи по прикладу гвинтівки, й одразу ж праворуч, розпорюючи темряву, одна по одній злетіли дві сліпучо-яскраві ракети. Донісся якийсь крик, з гучним, властивим лише їй тріскотом вибухнула наша "лимонка", захлинаючись, озвалися німецькі автомати. Стрілянина злилася в гарячий клубок, покотилася шалено в бік наших позицій... "Даніялов!" — зблиснуло в голові Калинки. Перечіпаючись об камінюччя, падаючи й знову підхоплюючись, він кинувся в бік будинку.

Поки добіг, стрілянина вщухла. Тільки коротко й нервово, наче долаюючись, диркало то в одному кінці, то в другому автоматною чергою.

Розвідники вже повернулись. Стояли посеред підвалу, омиті примарним світлом "катюші", а внизу на плащ-наметові непорушно лежав Даніялов. Він наче спав: зібгався в клубок, ще й руку під щоку підклав, тільки із скроні, з невеликої паруючої дірочки тоненькою цівкою стікала густа чорна кров. І Калинка одразу ж зрозумів, що Даніялов убитий: тільки у мертвого може спокійно сльозитися кров, не пульсуючи тугими гарячими поштовхами. Дивився на Даніялова, згадував особіста, і образа пекла йому груди.

— Товаришу командир!

Один із розвідників тримав шанцеву лопату.

— Могилу копати?

Калинка знову подумав про особіста, про ордер на арешт.

— Не треба... Понесемо з собою.— Провів по обличчю долонею, мовби змиваючи втому, що важко навалилась на нього, сказав обом бійцям: — Лягайте спочиньте. Незабаром будемо відходити.— Хоч наперед знав, що бійці навряд чи заснуть після пережитого.— Постарайтесь хоч трохи заснути. Я вас підніму.

Зняв із себе плащ-намета, старанно покрив Даніялова. Все, що міг для нього зробити...

За годину до світанку, тільки-но Калинка зібрався відводити бійців, німці пішли в атаку. Чи то котрийсь із оберів сп’яна переплутав час, чи сталася інша зовсім уже дивовижна причина, тільки в добре відрегульованій німецькій машині пробуксувало якесь коліщатко, і замість того, щоб дочекатися ранку та, добре поснідавши, піднятись в атаку, ворожі солдати ще затемна рушили в наступ.

Замиготіло, заблимало, запульсувало дальніми й ближніми спалахами, засвистіло, завило, зашелестіло — закипіло у вибухах, перемішуючи землю із небом, наповнюючи димом і чадом, канудливим запахом толу; захурчало, застогнало осколками, що не лишали, здавалося, нічого живого, а потім вогонь перенісся в наш тил, і як тільки снаряди та міни стали вибухати позаду, Калинка побіг до кулеметника, який засів під стіною, бо зараз мали з’явитися німці.

Вони й справді з’явилися одразу ж, хоч Калинка не міг їх побачити в густій оцій темряві: лиш пульсуючі вогники-постріли, десятки вогників, що, перебігаючи, рухались просто на нього, та густе тьохкання куль біля скронь.

(Продовження на наступній сторінці)