«Біль і гнів» Анатолій Дімаров

Читати онлайн роман Анатолія Дімарова «Біль і гнів»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ну, як у вас справи? 1

— Краще й не треба — п'яту підводу вантажимо,— похвастався директор.

— А я що казав! — І на бригадира не дивлячись, кудись мимо нього у простір: — Ану, махоніть на ферму! Передайте, що я наказав привезти п'ять бідонів молока школярам... Вистачить? — вже до директора.

— Вистачить, дякуєм!

Бригадир подався майже учвал: до конячини, що паслася ген при дорозі. І не встиг Твердохліб подумати, що разом не завадило б і за воду вибатькувати, як за ним і слід прохолов. Гаразд, потім шию намилю, ніде він не дінеться.

Тим часом підійшли до дітей. Діти всі, як одне, з торбинками: в кого через плече, а в кого на шиї, щоб зручніше набивать колосками. Торби теж різні: менші, більші, а в декого й такі, що об стерню ледь не чіпляються. І не розбереш одразу, що більше: дитина чи торба.

На торби ті дивлячись, одразу можна сказати, чиїх батьків дитина. Бо в кого майже повна, а в кого лише на денці. Твердохліб підізвав того, що з найповнішою торбою, запитав:

— Ти чий?

— Грицаїв.

— А як звати?

— Микитою.

— Молодець, Микито! Виростеш — стахановцем будеш.

— Діти, ви чули, що сказав голова? — підхопив ті слова директор.— Треба всім так старатися, як Микита Грицай.

Діти мовчки дивилися на директора й голову. Твердохліб пройшовсь по стерні, де вже було зібрано, підняв один колосок... другий...

— А збирать треба краще™ Не лишати й колоска на потраву..

— Діти, ви чули, що сказав голова? — вже строго директор. Твердохліб подумав-подумав, що б іще сказати, врешті

спитав:

— Чий клас?

Хоча б міг і не питати: одразу ж помітив у гурті школярів і свого. Ревниво придивився до торби — майже повна — і вже веселіше:

— То хто у вас учителем?

— Відповідайте, діти, коли вас запитує голова! — звернувся до 'учнів директор. І вже тихіше сказав Твердохлібові: — Світлична, он вона і стоїть.

І Світличну помітив одразу Твердохліб, ще тоді, як підходив. Стояла осторонь, не сміючи підійти до начальства — на вчительку мало й схожа. Напнула хустку майже на очі, благенька кофтина на ній, вилиняла спідниця, тільки й того, що не боса. "Світлична! — гмикнув про себе Твердохліб.— А давно була Івасютихою?.." Чомусь пригадав, як стояв колись на порозі багацької хати: холодний, голодний, ще і в постолах, а вона сиділа, багато вбрана, за весільним столом з такими напитками-наїдками, що йому і не снилися. "Отак, значиться: ти тепер он хто, а я ось хто!" І Твердохліб кивнув Світличній, вітаючись, кивнув і до картуза руку підніс, бо все ж таки учителька, та ще і його сина. І потім уже, сідаючи в бричку, самовдоволено думав: "Бач, як воно повернулося: ти он де, а я ось де. А хто все те повернув? Ми, своїми руками!.."

Іще ворухнувся поблажливий жаль до Світличної: жінка ж бо одинока, без чоловіка, та ще й при двох дітях, та ще й менший — байстрюк Воно хоч радянська влада і розкріпостила жінку: роди хоч і од негра, та село є село, в села свої закони, які не так легко зламати. То ж коли помітили, що учителька ходить вагітна, було балачок, а ще більше осуду. Знайшлися навіть такі, що хотіли писати куди слід, щоб прибрали із школи. Бо раніше б отакій — спідницю на голову та з села. А ця учить наших дітей.

Але Твердохліб не став прислухатися до тих балачок. І коли його якось запитав Нешерет: "Так що нам з учительшею робити?" — "З якою?" — "Та з Світличною, бо байстря привела",—відповів: "А нам яке діло до того?.. І зарубайте собі на носі: у радянської влади нема байстрюків! Ви це старорежимне слово з голови викиньте і каблуком розтопчіть!.." І потім, демонструючи свою незалежність од сільської, з дореволюційним душком, моралі, зупинив якось Світличну посеред вулиці, на очах у людей, поцікавився, як вона живе. Може, поміч яка потрібна од колгоспу: соломи на зиму піч топити чи ще що, хай прийде до правління — не соромиться. З чим і бувайте здорові.

Після цього, звісно, ніхто й заїкнуться не смів — Світличну з села щоб спровадити.' Плескати плескали, але всім язики не зав'яжеш, поплещуть та й набридне, учителька ж незабаром подала на розлучення і з Івасютихи знову стала Світличною. Що теж схвалив Твердохліб. Воно хоч і Світличні не з нашого, з попівського роду, та все ж хоч одділилася од гнилого куркульського кореня. Тим більше що за кілька років по тому Твердохлібів синок пішов до і першого класу і якраз до Світличної. Стрічаючись з учителькою, не забував цікавитись:

"Ну, як там мій учиться? — І| додавав неодмінно: — Ви не дуже з ним панькайтесь: як що не так, то моєю рукою".

Збігли й думки про Світличну — за новою оказією. Голові, куди оком не кинь, скрізь морока. Така вже посада. Досить тільки де недоглянути, так шкода і вигулькне.

Ще здалеку помітив Твердохліб худобу під скиртою. Збилася докупи, прямо із скирти хліб травить. А пастуха мов корова язиком злизала. Не інакше, десь на сонці пригрівся. Заснуло, стерво, а' худобу голова хай пасе?

— Ану, завертай!

Так і є: висмикує худоба хліб прямо із скирти, толочить, товче. Твердохліб її батогом, батогом! Обійшов потім скирту довкола — ледь об пастуха не спіткнувся. Лежить, черево вивернув, сон солодкий дожовує — слину ротом пуска. Ледве утримався Твердохліб, щоб не уперіщити батогом. Ткнув пужалном у пузо, гримнув:

— Ану, просніться!

Пастух охнув, схопився за живіт — зі сну нічого не тямить.

— Де ваша худоба?

— Десь тутечки...

— Тутечки! — передражнив його Твердохліб.— Ви нащо до худоби приставлені?.. Боки пролежувати?.. Явитесь у четвер на правління — там поговоримо.

Повернувся — не хотів більш на нього й дивитись. Так його зараз ненавидів — у землю втоптав би! "Витурити к бісовій матері з колгоспу!.. І з села за одним махом!.." І де воно, таке ледащо, і вродиться! Сорок років уже розміняло, пора б уже й розуму хоч крихту мати, а в голові аж гуде. Скільки вб'єш, стільки й уїдеш. "У того Оверка й навильники од вил найкоротші",— казали про нього в селі. Пригледівсь якось Твердохліб — таки найкоротші! Беруть скиртоправи солому із волока — він тут як тут. Метушиться, виделкою своєю розмахує — його тільки й видно. А коли скирту вершити та солому нагору підважувать, то він і в кущі:

— Вершіть, хлопці, без мене, бо мій навильник закороткий. Навильник короткий, зате ложка — найдовша: з-за чужої

спини дістане.

Та зась! Погодували — скільки можна терпіти?..

Десь аж до обіду мотався Твердохліб у степу — наводив порядок. Встиг заскочити ще до орачів. Збились у гурт, забалакались, тютюнцем бавлячись, не встерегли, як і голова підкотив.

— Отак, значить, оремо?.. Ну й ну!

— Та ми тільки од плуга! — виправдовувались орачі.— Ось помацайте, ще й чепіги не охололи.

— І без мацання бачу, що спини давно вже просохли. Чи, може, так і орали: з холодком та з оглядочкою?

Підійшов до коней, провів по шерсті долонею:

— Добре ж орали: хоч пилюгу вибивай!

Дядьки уже мовчки за батоги та до плугів: од гріха подалі. Твердохліб же то за одним, то за другим пройшовся, перевіряючи оранку, аж тоді зібрався на бричку. Від'їжджав, роздратовано думав: "Роблять, мов на дядю чужого!.. Ні, доведеться-таки мінять бригадира: з цим тюхтієм ні вкуєш, а ні вмелеш!.."

— В третю завернемо? — запитав тим часом Яким.— Зупинив коней на роздоріжжі: праворуч — у третю бригаду, прямо — в село.

— Прямо паняй! — Твердохліб невдоволено: бракувало йому ще третьої! Хоч знав напевно, що нічого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при одній думці, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.

Приходько став бригадиром три роки тому, після того, як перебрали усіх придатних до керівництва людей. Кого не поставлять — за місяць, за другий прибігав у контору, кидав на підлогу батіг.

"Знімайте із третьої, бо або я когось порішу, або мене розтерзають на шмаття!"

На нього не дуже й сердились: всі ж бо знали, що то за штучка — третя бригада. До неї входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодітні жінки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тільки яка туди заміж не піде, так і починає сипати дітьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже після того ні Бога, ні чорта. Стукає, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться біля печі, у вікно і не гляне. І не витрима врешті бригадир зіскоче з коня, та й, кленучи весь білий світ, заскочить до хати:

— Чи тобі позакладало, що й не догавкаєшся? Кидай свої горшки та гайда на роботу!

— Аякже, так я тобі й кинула! — од печі Одарка. І посічене лихим довголіттям обличчя її враз наливається злістю.—

А дітей хто годуватиме? Мо', ти за мене довариш?.. Так ставай до печі, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!

І вже підступа з рогачем — от-от штрикне межи очі. Бригадир задком-задком та в сіни: "Одчепись, сатано!"

— Ось визвемо на правління та всипемо як слід! — гукне уже з двору.

Отоді й вискочить Одарка слідом. Розпалена, роз'юшена — так пеклом і дише:

(Продовження на наступній сторінці)