«Біль і гнів» Анатолій Дімаров

Читати онлайн роман Анатолія Дімарова «Біль і гнів»

A- A+ A A1 A2 A3

Кладовище Тарасівни теж вело лік історії. З давніх-давен, од того судного дня, коли ховали першого Тараса, аж до нашого часу. Кожен рік. відходячи в небуття, лишав по собі зарубки — могили. Коли одну, коли дві, а коли й більше. Он отой жодної не полишив: махнув, лагідний, рукою,— живіть собі всі та не згадуйте лихом! А той сипонув, наче маком.

Викосило тоді майже половину Тарасівки. Померло б і більше, аби не Твердохліб. Поділив село навпіл: на тих, що в колгоспі, і на тих, які лишили колгосп після статті Сталіна "Запаморочення од успіхів". І хоч гупали на нього кулаком у районі, що він розбазарює хліб, гупали й погрожували оддати під суд за шкідництво, Твердохліб врятував од голоду багатьох колгоспників. Пухнути — пухли, але більшість дожила до нового врожаю.

Що ж до індусів, то тут Твердохліб був безжальний. Боротьба є боротьбою, колгосп на чолі з Володимиром — по один бік барикад, а індуси — по другий: зрадили, покинули в найтяжчі хвилини, переметнулися на бік недобитого класового ворога, який гострив ножа в спину молодої радянської влади, а тепер до нього ж, до Володьки, за хлібом? Затиснув серце в кулак, закам'янів, задушив жаль у зародку:

— Нема для вас хліба!

Просили не хліба: хоч полови, хоч дерті.

— Нема для вас дерті!

Хрести на всіх тих могилах — німі докори Володьчиній совісті. Але що він міг зробити? Що міг удіять, коли сам аж хитавсь од недоїдання постійного? Коли його дружина, яка саме народила другу дитину, з плачем тицяла в голодного дитячого рота висохлі груди. Міг би узяти, користуючись владою, для себе трохи зерна із комори, міг — та волів краще померти із голоду. "Як усім, так і мені",— ось що живило в той час його непохитність, давало йому право відмітати всі докори. Навіть тоді, коли до сільради зайшов його тесть, батько Марусин.

Кладовище лишилося позаду: спливло хрестами, проминуло могилами. Десь там лежить його мати, давно треба навідатись, та все не збереться. Казала Маруся, що треба й могилу поправити,— зробить і це...

А бричка котиться й котиться, і перед Твердохлібовим зором розгортається звичний пейзаж. По ліву руку, утоплена в балці,— витикається деревами та бовдурами Тарасівна: отак і буде підглядати за головою, куди б не поїхав; по праву ж — у безкінечному мареві розгорнулися лани. Ні деревця, ні хатини — рівнина й рівнина, яка ллється без кінця та без краю.

Хіба що подекуди височіють прадавні могили. Була б Твердохлібова сила та воля, він зрівняв би їх та зорав, щоб не напускали бур'янів, а так туляться до них трактористи з своїми вагончиками, та іноді виорюють біля них іржею поїдену зброю: мечі, списи й шаблюки. Шапками, кажуть, от' гори наносили. Скільки ж то народу збиралось докупи!

Ось і зараз побачив іще здаля Твердохліб усі три трактори, що працювали у нього в колгоспі. Сповзлись під могилу докупи, наче жуки: не інакше, трактористи сіли обідати. Твердохліб міг би спокійно їхати далі: хто-хто, а трактористи його ще не підводили, та зайвий раз перевірити, нагадати, що й над ними є око, не завадить ніколи.

— Завертай до трактористів!

По дорозі кілька разів зіскакував з брички, встромляв у борозну патик. Прикидав, чи не мілко орють. Не мілко. Задоволено посопуючи, наздоганяв бричку (сердитий ще Яким хоча б тобі зупинився!), стрибав на підніжку. Оглядав свіжу та чорну, що не встигла й просохнуть, ріллю: добре хлопці орють! І вже зовсім повеселілий під'їхав до трактористів:

— Хліб та сіль!

— Спасибі!.. Сідайте з нами!

Трактористи сиділи довкола мисок у своїх засмальцьованих робах. Та й руки, й обличчя — в мастилі, по чубах тільки й можна було догадатись, хто із них смаглявий, а хто білявий. І причіплювачі, що примостилися поруч, теж не чистіші. Виділяючи їх трактористам у підмогу, Твердохліб наказав: придивляйтеся, хлопці, до машин, пошлю взимку на курси — будете на сталевих кониках їздити... От вони і стараються: з ранку до вечора трактористам життя не дають. Як тільки зупиняться хоч на хвилинку, так одразу й до трактора: "Дядьку, а це для чого? А це навіщо ось крутиться?" — "Крутиться, щоб ти туди дурного пальця не пхав! — сердито тракторист.— Одмотає руку по лікоть — будеш знати, як питати". Але то не біда, що розсердиться,— нам до того не звикати. І знову з запитаннями. Трактористи вже й Твердохлібові скаржились, що не міг прислати серйозніших, але той лише посміювався: "А ви що: схуднете, як мої хлопці чомусь научаться?" Про себе ж думав: "Будуть свої трактористи, з ними легше і кашу варити. Свій — не чужий, що задер хвоста та й побіг. Тут і хата, і жінка, і діти — далеко не забіжиш. А то тим чортам сто разів поклонися, годи, як панам, а воно іще як не по-його, то й кирпу набік..."

Ось і зараз: при появі голови причіплювачі поштиво схопилися на ноги, трактористи ж вели себе незалежно,— зводилися лише тоді, як голова подавав їм руку.

Твердохліб привітався в першу чергу з бригадиром: низькорослим, худорлявим, більше схожим на підлітка. На сухенькій голівці коротко обстрижений чубчик. Отой чубчик його й видає: не так уже мало років людині, коли чуприна геть сива.

Знав бригадира ще з початку головування. Із тієї пори, коли для багатьох він іще був просто Володькою. Бригадир же уже й тоді сивий чубчик носив, і був він тоді чи не перший на весь район тракторист. Коли йшов вулицею, люди на нього дивилися, мов на чудо якесь заморське.

Нині трактором не здивуєш нікого. Чи косовиця, чи оранка — гудуть, як джмелі. Куди б у степ не зашився, обов'язково на обрії трактор побачиш.

Твердохліб з бригадиром привітавсь, як з рівнею:

— Пилипові Івановичу!.. Як здоров'ячко?

Пилип Іванович на здоров'я з роду-віку не скаржився.

— А каша як?.. М'яса вдоволь?..— Кабанця уже третього колять — спеціально для трактористів. Твердохліб знає, що робить,— недарма ж до нього трактористи самі набиваються. Бо й додому як їдуть, Твердохліб не забуде ніколи комірникові кивнути:

"Ану, налаштуй щось хлопцям у дорогу!"

Комірник порядок уже знає: і сальця, і м'ясця, і борошенця, а то й меду в трилітрову посудину,— оце вашим діткам. їдуть хлопці, наче од тещі з гостей.

— Так ні на що не скаржитесь?.. Може, дівчат пару підкинути?

Трактористи регочуть,— ну й голова! Всміхається скупо і бригадир: маленький, слабенький, а тримає своїх хлопців у строгості. Поки робота — жінку рідну забудь, якщо вона в тебе і є.

— Все гаразд, Володимире Васильовичу, дуже вам вдячні!.. З водою, щоправда...

— Що з водою? — стривожено Твердохліб.

— Та водовоз занедужав, а цей, новий, поки повернеться, то й вода в радіаторах повикипає...

— То що, не могли спритнішого дати?.. Бригадирові казали?

— Каже, що людей вільних немає.

— Ось я йому дам вільних людей! Сьогодні ж нового водовоза підкинем.— І вже до причіплювачів: — Ну, а ви, хлопці, як? Стараєтесь?

— Стараємось! — ті хором од миски: трактористів свіжиною годують, то і їм перепадає. Хоч комірник і скаржився: їдять, як за себе кидають! Чи не можна, мовляв, їм варити окремо?.. Не можна! Мине осінь, зима — своїх трактористів будемо мати.

— Глядіть мені! — посварився на них жартома Твердохліб.— Як Пилип Іванович поскаржиться — враз у свинопаси переведу!

— Хлопці хороші, справді стараються,— заступився бригадир за причіплювачів.— Так що ви їх не дуже і лайте.

— Нічого, вони в мене не горді. А за одного битого знаєте скільки тепер небитих дають?.. Спитайте в райкомі...

— Пожартувавши отак, Твердохліб прощається і сідає у бричку. Яким, що не злазив із передка, цмока на коней, і вони ідуть далі.

Одразу ж за могилою, що під нею дообідували трактористи, починаються стерні. Полукіпки уже звезені, стерні жовтіють, наче воском налиті. Тут ще просторіше, небо здається ще вищим, аніж над ріллею, а сонце мов аж ясніше. Пригріває по-літньому. Твердохліб скидає картуз, розстібає твердий комір.

— Ану, поворуши батогом!

Булані одразу ж пускаються риссю. Біжать весело, дружно, несуть бричку, наче пір'їнку, і тугий струмінь повітря обвіває обличчя, через розстебнутий комір обдуває розпарені груди, лоскоче аж попід пахвами.

Хороше!

Твердохліб мружить задоволено очі, ледь помітний усміх торкає завжди твердо складені губи. Він ворушить ними, мов пробує на смак м'яке осіннє повітря.

Та ось Твердохліб перестає усміхатись. Застібає комір, надіває картуз. Ліворуч, із степового облудного марева, вигулькнули постаті школярів, і Яким, уже не питаючи, повернув прямо на них.

Ого, скільки їх! Твердохліб навіть не підозрював, що у Тарасівці стільки дітлашні. Директор постарався — вивів усю школу. Учні сунули довжелезною звивистою лінією, видзьобуючи колоски. А поміж ними, кожен на чолі свого класу,— учителі, як лелеки. Теж нахиляються — даром не ходять.

Бричка ще й не підкотила, а від довжелезного цепу одірвалися дві постаті, заспішили назустріч. Твердохліб упізнав директора школи і бригадира рільничої. Того самого, що трактористів підвів з водою. Цибатий директор викидав довгі ноги, як журавель, опецькуватий же бригадир поспішав за ним підтюпцем — вибивав пилюку з стерні. "Біжи, біжи, я тобі чуба нагрію!.."

Підійшли, привіталися. Твердохліб, скочивши з брички, директорову руку потиснув, бригадирової мов і не помітив. Пішов одразу назустріч школярам.

(Продовження на наступній сторінці)