«Біль і гнів» Анатолій Дімаров

Читати онлайн роман Анатолія Дімарова «Біль і гнів»

A- A+ A A1 A2 A3

— Не звикне? — поцікавився Нешерет.

Твердохліб не відповів. Висунувся у вікно, сердито закричав:

— Якиме, ти що ото робиш?

— А що? — донісся голос невидимого Нешеретові Якима.

— Зерно розсипаєш! — гримнув Твердохліб.

— А знайдіть хоть зернину!.

— А я кажу: розсипаєш! — ще більше розгнівався Твердохліб.— От оштрафую на п'ять трудоднів — враз ті зернини побачиш!

Яким щось відповів — уже тихіше. "Поговори мені, поговори!" — кинув йому Твердохліб та й знову сів до столу.

— Так що вони хочуть?

Нешерет давно уже звик до того, що Твердохліб слухає-слухає, а як щось йому не сподобається, то вдає, ніби й не чув. Тому він знову поліз до кишені — за пакетом.

— Не треба! — поморщився Твердохліб, і його неголене, пожмакане обличчя знову насупилось. — Добре вам! — сказав раптом він, і щось аж неприязне ворухнулося в його зеленкуватих очах. — Живете в колгоспі за пазухою. Посівна, хлібоздача — все це вас не обходить. Написав дві-три довідки, стукнув печаткою — та й уся робота.

— А позика? — заперечив трохи ображений Нешерет.

— Що позика?.. За позику з мене не менше питають, аніж із вас... Отак з ранку до ночі й крутишся, як білка в колесі... Поміняємось, може, роботами?.. Га?..

— Воно б то можна,— хитренько погодився Нешерет.— Тіки хто ж нас захоче міняти?.. Що я проти вас, натурально?.. За вами колгосп як за кам'яною стіною... І обратно ж, ви сильно партєйний...

— А ви хіба поза партією?

— Чого ж, і я в партії... Тіки чиї козирі сильніші?.. Воно хоть і книжечки у нас мов би однакові, і палітурки червоні, а покладіть їх рядком?.. Ваша всі козирі битиме, а моя так: разок походити...

— Плетете ви казна-що! — обірвав Твердохліб. — Та що ж нам із тими підводами робити?

— Я думаю таю виділяти.

— Ну, гаразд дзвоніть до району. Післязавтра й пошлемо. Нешерет, радий, що халепа — з плечей, більше й не

засиджувався. Виходячи тільки й сказав:

— І я, мабуть, до району поїду.

— Викликають?

— Пакет одвезу, будь він неладний! Уночі сто разів проснуся та все під подушку рукою: чи на місці?.. То вам нічого в районі не треба?

2*

35

Твердохліб відповів, що нічого. Іншим разом обов'язково щось би придумав: у райком зайти чи в райземвідділ, зараз же на район був сердитий. Мало того, що не дали вантажну машину (Упораєшся й так, нам інших треба витягати з прориву!), так іще й підводи вимагають. А не вивезе вчасно буряки — із кого питатимуть? Навісять догану, як обротьку на шию,— носи і не мекай!..

Посидів, посидів, соваючи безцільно чорнильницею (чорнильниця важка, мармурова, придбали її з нагоди переїзду до нового приміщення, але ще жодного разу не заливали чорнилом: приловчилися гасити недокурки). Пригадав, що викликав комірника: милити шию. В коморах мишви позаводилося — підлога ворушиться. Заступник поскаржився, що зауважив комірникові,— зерно ж їдять, а той цапки: "А я що — кіт, щоб за ними ганятися?" — "Хоч ви йому скажіть, Володимире Васильовичу, бо так розсобачився, що вже й влади над собою не знає!" — "Поклич на третю до кабінету,— наказав Твердохліб.— Я йому дам: в зубах кожну мишу до контори приноситиме!" Збирався тепер пригрозити, що вижене з роботи, та після зустрічі з Нешеретом не хотілося нікого й бачити. Роздратування, викликане розпорядженням з району, не згасло,— каламутно осіло в грудях. І просторий кабінет з двома великими вікнами, з високою стелею та великим столом, і кольорові плакати по стінах — все це не тішило зараз Твердохліба, а лише дратувало. Він звівся, нап'яв поглибше картуз, вийшов із кабінету.

В другій кімнаті, де сиділи рахівник і бухгалтер, вже чекав комірник.— говорив щось до бухгалтера, скаржився, мабуть, на заступника. Бухгалтер слухав його у піввуха: він підбивав остаточно, скільки здано державі зерна, балаканина комірникова йому заважала, але він не наважувався сказати, щоб той замовкнув, а лише притакував, добре не знаючи й сам, чому він притакує. Побачивши Твердохліба, комірник зірвався на ноги, бухгалтер же ще нижче схилився над паперами, а рахівник енергійно заклацав на рахівниці. Твердохліб зупинився коло бухгалтера: хотів сказати, щоб виписав на ті п'ять підвод фураж, та одразу ж вирішив, що скаже пізніше. Повернувся, пішов із контори.

Комірник бічком-бічком та за ним.

— Ви мене кликали, Володимире Васильовичу? Твердохліб у його бік навіть не глянув.

— То мені, мо', пізніше зайти?

Твердохліб мов і не чув. Наче й не стояла поруч людина

— так щось, місце пусте. Повернувся до стайні, гукнув їздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохліба, не вибіг на оклик, а лише виставив голову.

— Запрягай!

Колись, на початку головування, мотався Твердохліб на двох на своїх. Де пішаницею, де на попутній підводі — встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опівночі — хоч у перевесло в'яжи. їв не їв — падав одразу ж у ліжко, одкидав натоптані ноги. Почорнів, схуд, як гончак, і Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлій сідниці, як обвисла ганчірка.

— Ти хоч би себе пожалів! — плакала ся Володьчина жінка.— Перевівся на мощі — страшно й глянути!

Але Володька не жалів ні себе, ні людей. Чарівною зіркою горів на обрії соціалізм, і він ладен був покласти півсела, аби лишень пошвидше добратися до нього. Ще рік, од сили — два, здавалось Володьці, і вони ввійдуть у світ Братерства, Рівності, Щастя.

Та минали рік за роком, а жадане царство все ще лишалось на обрії.

Тоді Твердохліб осідлав коня. Може б, так швидко й не зважився, коли б у тридцять третьому, саме коли дозрівали хліба, не застукав у полі одного з торбою й ножицями. Тоді їх розвелося достобіса, отих стригунів, і Володька воював із ними не на життя, а на смерть: одбирав торби і ножиці, штрафував, а попадалися вдруге — оддавав без жалю до суду.

Цей, мабуть, був із битих: щоб ніхто не впізнав, навісив на морду ганчірку. Встиг настригти півторби колосків, і Володька уже був підкрався до нього, та зашелестів необережно пшеницею. Стригун, побачивши Володьку, стрибонув, наче заєць, закинув торбу за плечі і таким шаленим галопом ушкварив по полю, що якби Твердохліб мав рушницю, то не встиг би й прицілитись,— щойно був поруч і вже аж он де!

"Стій!" — закричав гнівно Володька.

Стригун ушкварив ще дужче. Торба підскакувала у нього на плечах, била по шиї, і Володька, вкінець розлютившись, кинувся слідом.

На той час Твердохліб бігав нівроку: зайця міг би спіймати. А тут іще й колгоспний хліб — майже півторби — спливав з-під носа. Однак і стригун попався із тих, що обганяв запросто зайців: як Твердохліб не натискав, а відстань між ними не зменшувалась.

Отоді й сів Твердохліб на коня.

Сідлали йому жеребця, бо іншим коням і так вистачало роботи, а цей тільки даром ясла гриз та іржав од сили дурної.

Спершу жеребець не хотів скорятись Володьці — скидав на землю. Одного разу як хряснув, то Володька і очі під лоба пустив. Дехто подумав, що він хоч після цього од клятої тварини одступиться, але не такий був Володька, щоб так одразу здатися: полежав-полежав та й знову сів на жеребця.

У тридцять восьмому пересів Твердохліб уже на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай об’їзник чи бригадир,— тим і Бог велів гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже і в районі почали кепкувати із нього, здебільшого ті, що приїжджали на бричках та на дрожках. То ж Твердохліб і вирішив утерти всім носа: замовив під парокінний виїзд фаетон. На високих ресорах, з м'яким сидінням, з металевими підніжками. А на колесах — шини. Та не залізні — гумові, їде — наче в колисці погойдується.

Чи то од їзди на бричці, чи од того, що настало спокійніше життя, а може, підійшли уже й роки, тільки за останній час Твердохліб розповнів, роздався в плечах і у поясі, а худе колись обличчя пішло обручем. І перші жирові складочки появилися на шиї, лягли на твердий, наче панцир, комір незмінної "сталінки".

Боячись, що голова так і поїде, комірник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохліба:

— Так я потім зайду, Володимире Васильовичу?

Але марно він чекав хоч слова у відповідь. Дивлячись мимо комірника, Твердохліб сів у бричку, наказав:

— У поле!

У поле вело дві дороги: одна спускалася донизу, через село, друга повертала праворуч, до кладовища. Хоч другою й ближче, однак Твердохліб не любив нею їздити. То ж злопам'ятний Яким повернув саме на неї. Твердохліб помітив це лише тоді, коли вже було пізно завертати: кладовище — ось воно, поряд!

Ніщо так не розповість про історію села, як його кладовище. Розкритою книгою лежить воно перед очима кожного, хто має очі і вміє дивитися. Про все розповість, розкриє усі таємниці. Як люди жили і як помирали. Хто ходив у багатстві, а кого їли злидні. Кого любили, кого ненавиділи, а до кого були і байдужими. Який рік був щасливий, а який — ні. Про все розповість вічна ця книга, і не шукайте на її сторінках жодного слова неправди.

(Продовження на наступній сторінці)