«Біль і гнів» Анатолій Дімаров

Читати онлайн роман Анатолія Дімарова «Біль і гнів»

A- A+ A A1 A2 A3

Отак у Тарасівці з'явилася первинна організація теоавіахіму. Записалася до неї майже вся парубота села, не лише допризовники: пообіцяв-бо той меткий представник і гранати, і гвинтівки, і навіть ручний кулемет з повним комплектом набоїв. Обіцянка, звісно, цяцянка, обіцяного три роки ждуть, то ж не дивно, що й тарасівські теоавіахімівці довгий час ходили з порожніми руками та вивчали з нудьги єдиний плакат, на якому була зображена трьохлінійка зразка 1898 року. Справа, може, так і захрясла б, але представник врешті згадав про обіцяне і прислав на випадок хімічної атаки два протигази.

Протигази одразу ж вдихнули життя в діяльність гуртка: тарасівська парубота дістала дві білі ряднини та й заходилася полохати по темному дівчат. Як виросте з-за тину біла мана, як наставить гумову личину з довгим хоботом, як завиє моторошно — то й душа геть із тіла. І верескне якась Валя чи Галя, так верескне, що й куток весь розбудить, та й дремене світ за очі. А потім її й калачем не заманиш на вулицю.

Однак дівочий той вереск до уваги не брали: дівчат з роду-віку годилося лякати,— підвело тсоавіахімівців інше. Якось підкралися до комірникової хати, прилипли гумовими мордяками до вікна та й постукали в шибку. Комірник, який саме вечеряв, як глянув, так одразу й посинів: удавивсь картоплиною. І його щастя, що вечеряв не сам, а з крамарем: крамар спершу вгатив кулаком по комірниковій дугою випнутій спині, а тоді вже закричав: "Каравул!"

Після цього випадку Нешерет покликав тсоавіахімівців до сільради, добре їх випуштрив, ще й одібрав протигази.

І знову стала дихати на ладан первинна організація. Але цього разу врятував її уже Микола Приходьченко, якому й було доручено очолювати гурток: з'їздив у район і виплакав "тозівку", ще й десять пачок набоїв до неї. І наступного дня, якраз у неділю, здивовані тарасівці проводжали поглядами парубків, які йшли не абияк, а в строю і співали нову, нечувану досі пісню:

Возьмем винтовки новые, На них — флажки, И с песнею в стрелковые Пойдем кружки.

І хоч Микола запам'ятав лишень перший куплет, а решту забув по дорозі з району, тарасівська парубота не дуже тим журилася. Вдаривши раз-два ногою, починала спочатку:

Возьмем винтовки новые, На них — флажки, И с песнею в стрелковые Пойдем кружки.

Стріляли за селом, у байраці, щоб часом когось не підранити. Коли ж пристрілялись як слід, рушили до могили, що недалеко й була,— палицею докинути. Могила висока, розложиста, зверху до низу поросла шовковистою тирсою, в яку як ляжеш — що у воду пірнеш. Парубки й залягли, як годилось військовому людові, та й давай розстрілювати кавуни на колгоспному баштані. Вибирали, який побільший та доспіліший. Як ужарять, то він вибуха, наче бомба: так шмаття червоне й летить! Сторож як вискочив із куреня, то й очі на лоба полізли: лежав же щойно перед очима кавун, цілий-цілісінький, і раптом — гах! — на всі боки...

Довелося Нешеретові одбирати й гвинтівку. Ще й за хуліганство, за попсовані кавуни, за те, що ледь не підстрелили сторожа, налигати тсоавіахімівців до примусових робіт: одним городити паркан довкола сільради, іншим — лагодити місток за селом, що геть прогнив, от-от провалиться.

Попогрівши чуби, тсоавіахімівці вже про дрібнокаліберку й не заїкалися. І згодом Нешерет озброїв нею сторожа біля крамниці, а на поодинокі нагадування з району,— як там у вас оборонна робота? — справно відповідав, що робота "йде натурально" і Тарасівка до бомб та газів готова.

Та незабаром майбутня війна ще раз постукала у вікна Тарасівки.

Цього разу приїхав міліціонер та й вручив Нешеретові пакет із п'ятьма сургучевими печатками. Дістав при цьому прошнурованого зошита, розгорнув, де положено, ткнув залізним нігтем: розпишіться!

Нешерет як розписувався, то й пальці тремтіли. Бо міліціонерові що: міліціонер сів та й поїхав, а Нешеретові лишатися при пакеті. Носити його при собі, як болячку, мацати повсякчасно,— не витрусив? не загубив? — бо, не доведи Господи, посієш — суши тоді сухарі та збирайся до "казьонного дому"!

Обережно зламав сургучеві печатки, дістав цупкий білий папір. Вгорі було надруковано: "Цілком таємно!" — то ж Нешерет спершу замкнув ключем двері, а тоді вже взявся читати.

Вимагалося негайно, під особисту відповідальність голови сільради, забезпечити п'ять парокінних підвід. Куди і для чого, не писалося, повідомлялось лишень, що підводи мають прибути в неділю о восьмій ранку до району і на кожній має бути фураж для коней з розрахунку на два тижні і відповідно — харч для їздових. Нешерет, не довго роздумуючи, сховав той пакет поглибше в кишеню, одімкнув двері й вийшов у сусідню кімнату: дзвонити Твердохлібові.

Там, на стіні, поруч із столом секретаря сільради, висіла здоровенна дерев'яна бандура, потемніла од часу. Багато років тому, може, ще до революції, прикрашувала вона стіни якогось палацу; згодом змушена була поступитися апаратові більш сучасному, а сама помандрувала; в глибинку. Привезли їх у Тарасівку таких аж два: одного повісили у сільраді, другого — в конторі правління артілі. Люди одразу ж охрестили їх віялками, бо поки додзвонишся, то ручку попокрутиш. Та ще й до того ж треба було кричати щосигіи, щоб тебе у районі почули. То ж коли хтось дзвонив із сільради або контори,— на півсела було чути: "Га?! Що?! Та дужче кричіть, бо нічого не чую!.."

З конторою можна було розмовляти тихіше — не надривати горлянку, але щоб повідомити якусь таємницю, не могло бути й мови. То ж Нешерет лишень спитав, чи Володимир Васильович на місці, та попросив передати, що він зараз буде.

Надворі стояла ота благословенна пора, коли вже не літо, але ще й не осінь... Ні, таки уже осінь, бо й обжалися, й обмолотились, і виконали першу заповідь перед державою... Ллє осінь ще не ота: запнута хмарами, прибита мжичкою, пронизана сирістю, а ясна, чиста і свіжа, як молоденька хазяєчка, якій все у новинку, все наче забавка. Вона посміхалася людям такими ласкавими днями, що не можна було не замилуватись нею, і люди, одриваючись од щоденної праці своєї, мимоволі на неї задивлялися — і яснішали обличчя, і лагіднішали очі. Один тільки Нешерет не помічав нічого, а, тримаючись руками за кишеню, де лежав пакет із п'ятьма сургучевими печатками, пиляв до контори колгоспу. На ньому було все те ж празникове галіфе і хромові чоботи, хоч сьогодні не пахло святом і всі довкола ходили в буденному. Але з десяток років тому, коли Нешерет лише починав головувати, в село навідався голова райради Петько та й застукав його у вилинялій сорочці, в полотняних штанях, ще й босоніж

— Старцювати зібрався? — 3 притиском наказав: — Ти мені той... Щоб я більше тебе в оцьому не бачив! На носі собі зарубай: ти тепер не хто-небудь, а представник радянської влади... То ж і ходи... соответственно...

З тієї пори тарасівці вже не бачили босих ніг свого голови. І полотняного, домотканого одягу. Нап'явши празникове, Нешерет вже із нього не вилазив, а пізніше розжився і на галіфе та хромові чоботи.

Спершу почувався незручно, згодом так звикнув, що без хромових чобіт, вже не міг і кроку ступити. До того ж іще одну, зовсім уже несподівану вигоду принесло йому святкове вбрання: жінку Настю, яка досі ганяла його, мов солоного зайця, наче підмінили. Все її єство, виховане на заощадливості та бережливості, на побожному ставленні до нового вбрання, яке уже як надів, то ні повернись у ньому, ні тернись,— вся її хазяйновита натура повставала проти того, щоб людина, одіта в празникове, та виконувала чорну буденну роботу. Вона не те що бачити — уявити собі не могла чоловіка в синьому галіфе (по тридцять карбованців метр набору!) з лопатою чи сокирою в руках. Або в нових хромових чоботях — і з вилами у гнояці. І потроху-потроху вся ота робота лягла на її плечі, а згодом і на синів, як попідростали; сам же їх тато, ледь розплющивши очі, ускакував мерщій у галіфе, і жодна трясця не могла б його витіпати з отієї рятівної одежини.

То ж Петро Нешерет звично вимахував у галіфе по дорозі до контори колгоспу і все сушив собі голову, для якої лихої години знадобилися районові підводи з їздовими. Спершу подумав, що для будівництва нової дороги, було вже таке, та одразу ж відкинув цей здогад. Адже тоді повідомили б не пакетом, а подзвонили, та й наказали виділити підводи на дві доби. Всього на дві доби, а це ж на два тижні.

Твердохліб теж не міг здогадатись, для чого. Прочитавши таємний отой папірець, роздратовано мовив:

— Знайшли ж коли вимагати підводи! Нешерет лише зітхнув, безпорадно розвів руками.

— А буряки чим я буду вивозити? — продовжував тим часом Твердохліб. Жбурнув на стіл папірець, грюкнув шухлядою.— Тільки те й знають, що дай та дай... От візьму та й не дам!..

Нешерет підхопив папірець, дбайливо склав, заховав до конверта. Всім своїм виглядом показував, що він поділяє гнів Твердохліба, але що ж поробиш, як ізверху наказують! Хочеш не хочеш — виконуй. То ж він лише зітхав та покивував співчутливо головою на гнівні тиради Твердохліба.

— Не знаєте, для чого? — вже трохи спокійніше запитав Твердохліб.

— Та ж не написано... Сказано тіки: на два тижні...

— На два тижні! — знову завівся Твердохліб.— Легко їм тими тижнями розкидатися! А буряки хто — Пушкін возитиме?

Твердохліб звівся з-за столу, сердито пхнув кулаком у вікно. Віконниці одчинилися так, що ледь шибки не повилітали, разом із свіжим, аж солодким повітрям до кімнати хлюпнуло гомоном із колгоспного двору: людські голоси, дзвін заліза у кузні, нутряний рев бугая, що його недавно купили і ще не пускали у череду.

(Продовження на наступній сторінці)