«Біль і гнів» Анатолій Дімаров

Читати онлайн роман Анатолія Дімарова «Біль і гнів»

A- A+ A A1 A2 A3

Деякий час дядьки сиділи мовчки: хто цигарку нову лаштував, а хто поліз до кишені за насінням, насмаженим заради неділі. А потім знову загомоніли: про се та про те. Розмовлятимуть отак аж до обіду, поки якесь із дітей, послане матір'ю, підійде бічком та й замре, роздивляючись свої "курчатами" всіяні ноги.

— Тобі, Грицю, чого? — запита його батько.

— Мати казали, щоб ви обідать ішли,— скаже соромлячись Гриць.

Отоді й стануть розходитись потихеньку дядьки. Поволеньки, аж неохоче: не встигли посидіти, а півдня уже й збігло. Отак і життя. Крутишся, вертишся, та й не зчуєшся, як і до могили підеш. І куди воно отой час летить? Котиться, мов із гірки...

Дехто попрямує додому, а дехто й на крамницю оком накине. Та й скаже до кума здивовано:

— Ти диви, одчинена! — мов би вона у неділю мала бути зачиненою.

— А таки й справді одчинена! — в свою чергу здивується кум.— Мо', що привезли?.. Крамнину, альбо й на чоботи...

— А у вас хіба немає чобіт? ;

— Та катма ж... На халяви доп'яв, а на передки і немає. Хоч розіпнись — не дістанеш!

— І куди воно шкіра дівається?.. То, мо', куме, заглянемо?

— Та мона й заглянути... Чого ж не заглянути, як одчинено. Зайдуть. Постоять, роздивляючись вивчені на пам'ять полиці.

Запитають у крамаря, чи не привіз на передки. Не дуже й засмутяться, коли той відповість/ що раз на полицях немає, то не привіз, нащо його і питати! "Ото, вже й спитати не можна!"

— "А не можна! Думаєте, не знаю, чого питаєте?" — "А чого?"

— "Кожне про те тільки й дума, що крамар щось під прилавок приховує, своїм з-під поли роздає. Подивилися б краще, що крамареві на базі дають!" — "Та ми хіба що... Ми просто так... От кум без чобіт, то ми й поцікавились".— "Ото ж то й воно, що просто так... Один просто так, другий просто так — до вечора й дихати не захочеш!"

Куми вже й замовкнуть. Помнуться, потруться та й куплять півлітру. Бо раз уже зайшли та людині голову морочили, то воно якось і незручно з порожніми руками покидати крамницю. Невдобно.

І вже по дорозі додому запитає кум кума:

— І чого б ото крамареві казитися?

— Не було б чого, то й не казився б.

— І то правда.

Отак по одному, по двоє та й розійдуться по хатах. Та й сядуть до столу. Хто із чаркою, а хто і без чарки. Як сів Іван Приходько. Що іншого разу й хильнув би, а сьогодні про чарку і заїкатись боїться: прошпетився перед Федорою. А вона, бісова жінка, ще й доливає за шкіру окропом:

— Кишкунця вже провідував?

І анахтемські діти, що обліпили стіл, хто в кулак, хто в рукав: чмих-чмих із тата дурного. Не витримав — поліз із-за столу.

— Тату, куди ж ви?

Це — старший, Микола. Вимахав — вищий од тата. Минулої неділі збирався на ярмарок — купувати кабанчика, а Іван його й не пустив: ану ж, привезе не такого як слід. Загодованого або, не доведи Господи, кишкунця. Вирішив їхати сам...

Краще й не їздив би!

— Мамо, а чого тато не обідають?

Це найменший. Не розуміє нічого чи теж із батька кепкує?. В людей діти як діти, а ці так і зирять, як би рідного тата на кпити узяти..

— їжте, не зважайте на тата! — сердито Федора.— Тато за кишкунцем душу сушить.

Іван за картуз та із хати. І вже, вибігаючи в сіни, почув, як, найменший спитав:

— Тато до кишкунця побігли?

А горіли б ви із своїм кишкунцем!

І то ж кажіть після цього, що немає нечистої сили на світі! Він же, Іван, можна сказати, на свинях зуби проїв, вік звікував поміж ними. То щоб йому не розібратися, що і до чого. А от же підлізла нечиста сила під руку, ввела в оману! Вибирав кабанчика, з усіх боків обмацував, до реберця добирався до кожного, Христом-Богом міг би заприсягтися: обійдіть увесь ярмарок — не знайдете кращого, а приніс на підводу — сусід і очі витріщив:

— Здоров був, Іване; а нащо тобі кишкунець?

І тут наче полуда спала з Іванових очей: кишкунець! Та такий, що й додивлятись не треба!

Кинувся нещасний Іван шукати дядька, що йому нечисту силу підсунув, а того й слід прохолов. Так і поїхав додому з підкидьком. Вже перед Тарасівкою сусід, який всю дорогу мовчав, повернув до зажуреного Івана вусате обличчя:

— Ото, Іване, як зайдете у двір, то гукніть одразу Миколу: "Оце бачиш, сину, який кишкунець. Півярмарку оббігав, поки дістав..."

Іван мов води у рота набрав. Знав: сміятиметься із нього тепер уся Тарасівка. Помре, забудуть, де він і лежатиме, а кишкунця пам'ятатимуть.

І не витримав Іван: добравшись додому, пожбурив анахтемську тварюку в с аж, а сам зашився на город, поміж огудиння. Дістав пляшку "Московської", що віз обмити покупку, та й став запечалену душу кропити. Хилив із пляшки. заїдав огірками, слухав, як його на всі боки батькує Федора. Встигла, видать, заглянути до сажу, роздивитись, який подарунок привіз їй Іван. Слухав і скрушно хитав головою: "Ти, Федоро, хоч кричиш... тобі легше, Федоро... А я мовчу... Мовчу, Федоро, мовчу.."

— Тату, йдіть дообідувати!

Микола. Двоє найстарших уже в армії, тепер цього черга підходить: на весну лоба забриють. Стоїть, світить очима: ясними, веселими — вилитий тато. Ще й татів язик: ти йому слово, він тобі — десять.

— Кишкунця вже провідали?;

Е, ні, не діждешся, сину, осідлать татуся! Покаталися — годі!

— Провідував, чом не провідати.

— То й що ви з ним робити збираєтесь?

— Як що? — вдає із себе здивованого Йван.— Ти ж у армію йдеш?

— Ну, йду,— не розумів, куди гне тато, син.

— У кавалерію?

— А куди ж!..

— От і вигодуєм тобі жеребця. Осідлаємо, загнуздаємо — прямо в армію на ньому й поскачеш!

— А як не приймуть? — сміється вже й син.

— Приймуть. Отакого рисака та не прийняти! А як ще розкажеш, як на бахчі воював, то й тобі одразу командирські лички нашиють.

Отут синкові й заціпило: одразу перестав скалити зуби. Скривився, мов кислицю розгриз. "Ото так, синку: знатимеш, як з рідного тата кепкувати!" І, зовсім уже розвеселившись, Іван йде дообідувати, а Микола все ще супиться: батькова ущиплива репліка таки допекла його до живого.

А все почалося із того, що якось у село прикотив представник тсоавіахіму. Хоч був іще молодий, та, видать, битий: не став тертись-м'ятись, а рішуче зайшов до сільради:

— Ви — голова?

Петро Нешерет за час свого головування надивився усяких: і привітних, і строгих. Більше строгих, бо на те воно і начальство, щоб страху наганять на підлеглих, і на першій порі одразу ж впадав у тихий мандраж. Хтось навіть чутку пустив: новий голова не встигає сушити підштаники. Та чутка — не правда, не кожній чутці можна і вірити, тим більше що й сам Нешерет, коли його якось за чаркою обережно запитали про це, образився і поліз із-за столу:

— Я, натурально, мокрим і в колисці не був! І хто таке вигадує, той підрива мій овторитет і супроти радянської влади!

І Твердохліб тоді Нешерета авторитетно підтримав:

— От розшукаємо, хто це воня, подивимось, у кого будуть мокрі підштаники!

Так що, мабуть, те все і неправда. Тільки факт лишається фактом: Нешерет спершу таки лякався, та згодом, охмолоставшись, розсудив, що не кожного начальства треба боятись. Бо од іншого тільки й страху, що крику. То ж стрічав тепер начальство залежно од того, на чому воно приїжджало.

Якщо райвиконкомівською бричкою чи, не доведи Господи, машиною, тоді не роздумуй: вилітай щодуху назустріч. Коли ж припиля пішака, то не треба і квапитись. Можна й взагалі не вийти з-за столу: показати, що й ми якась шишка на рівному МІСЦІ...

Цей же хоч і не прикотив на бричці, але й не прийшов пішака: Нешерет у вікно ще роздивився, як він педалі велосипеда накручував. Тому й звівся назустріч і, подавши долоню дощечкою, відповів, що голова — оце він і що товаришеві треба до нього.

Товариш дістав із нагрудної кишені книжечку в червоній оправі, помахав нею в повітрі:

— Я — представник теоавіахіму.

Що таке теоавіахім, Нешерет — убийте! — не знав. Слово це означало, певно, якусь із отих установ, які наче навмисне називалися так, що кат їх і вимовить. Виду, однак, не подав — дипломатично мовив:

— Так ви, натурально, звідти... То я вас, товаришу, слухаю.

— Як ви готуєтесь на випадок війни?

Питання застукало Нешерета зненацька. Доки він розгублено кліпав очима, молодик продовжував сипати запитаннями:

— Що ви робитимете в разі нальоту ворожої авіації?.. А хімічної атаки?..

Нешерет навіть гадки не мав, що його село може становити якийсь інтерес для ворожої авіації. Та молоденькому представникові з районної гірки видніше, і Нешерет, так і не знайшовшись, що відповісти, поліз п'ятірнею до потилиці.

Уповноважений теоавіахіму одразу ж помітив красномовний той жест:

— Отже, до майбутньої війни ваше село не готове?.. Так і запишемо...

Довелося спішно споряджати обід і вже .за обідом продовжувати розмову.

— Виправимо!.. Натурально!..

(Продовження на наступній сторінці)