«Тарас Бульба» Олександр Довженко

Читати онлайн кіноповість Олександра Довженка «Тарас Бульба»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я неспроможна нічим... Один бог може віддячити тобі, великодушний лицарю, не мені — кволій жінці,— і потупила очі.

Увійшла татарка з блюдом нарізаного хліба. Панночка взяла хліб, піднесла до уст і почала їсти. Андрій підійшов і схопив її за руку:

— Досить! Не їж більше! Ти так довго не їла, що хліб для тебе буде отрутою.

І вона зразу опустила свою руку, поклавши хліб на блюдо, і, мов слухняна дитина, дивилася йому в вічі.

— Царице! — вигукнув Андрій.— Що тобі треба, чого ти хочеш? Наказуй мені! Загадай мені службу, найтяжчу, звели мені зробити те, чого не в силі зробити жодна людина,— і я зроблю, занапащу себе. Занапащу! Скажи одне тільки слово. Усього зречуся, залишу, кину, спалю, затоплю. Бачу, що ти інше, небесне створіння, ніж усі ми, і далеко до тебе всім іншим жінкам і дочкам. Ми не достойні бути твоїми рабами. Тільки небесні ангели можуть слугувати тобі.

Здивована, напруживши свій слух, щоб не пропустити жодного слова, пильно слухала панночка цю мову. І подалося вперед її прегарне обличчя. Відкинула вона далеко назад докучливе волосся, розкрила вуста і довго дивилася так... І очі її раптом понялися сльозами. Хутко охопила вишиту шовком хустину, накинула собі на обличчя і довго сиділа, відкинувши назад свою прегарну голову.

— Скажи мені одне слово,— промовив Андрій і взяв її за руку.

Вона мовчала.

— Чого ти така сумна? Скажи мені, чого ти така сумна?

Вона жбурнула геть від себе хустку, відкинула своє довге волосся, що падало їй на очі, і вся розлилася в жалібних словах, вимовляючи їх тихим, тихим голосом:

— Нещасна мати, що породила мене на світ. Лютий кат — моя жорстока доля. Ні до кого з усього цвіту нашого лицарства, ні до кого з них не причарувала мого серця, а причарувала моє серце до чужого, до ворога нашого.

І панночка впала навколішки.

— За що ж ти, пречиста божа мати, так невблаганно караєш мене? Перед кінцем своїм мені довелося побачити його (показує на Андрія) і почути слова кохання, якого не знала я. Треба,, щоб він словами своїми пошматував моє серце, щоб іще страшнішою здавалася мені смерть моя. Прости мої гріхи, свята божа мати... Нема щастя на світі, нема...

Андрій кинувся до панночки і підняв її.

— Ти не помреш! Присягаю моїм народженням! Коли ж нічим — ні силою, ні молитвою, ні відвагою не можна буде відвернути долі лихої — помремо разом, і спершу я помру перед тобою, і хіба тільки мертвого мене розлучать...

— Не обманюй, лицарю, і мене, й себе. Знаю я, на велике моє горе, що тобі не можна любити мене, і знаю, яка обітниця і обов'язок твій. Тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, а ми — вороги тобі.

— А що мені батько, товариші і вітчизна? — сказав Андрій, випроставшись.— Нема в мене нікого. Нікого! Хто сказав, що моя вітчизна — Україна? Вітчизна те, чого прагне душа наша. Вітчизна моя — ти. Ти моя вітчизна! І все, що тільки є,— все віддам за таку вітчизну.

На мить остовпівши, мов прекрасна статуя, дивилася вона йому в вічі і раптом заридала і з дивною жіночою рвучкістю кинулася йому на шию.

У запорозькому таборі все спало. І ніхто не чув, як підкрався польський загін, що поспішав до Дубно, на виручку обложеним, і як почав він рубати і колоти сонних запорожців і в'язати курінного Переяславського куреня старого козака Хліба та інших козаків, як відчинилася кріпосна брама і прийняла сміляків, яких переслідували, прокинувшись, запорожці.

І вони не чули: Андрій поцілував панночку в уста, що припала до щоки його, і не байдужі були вуста. Вони відповіли тим самим, і в цьому обопільно злитому поцілунку відчувалося те, що один тільки раз у житті дано відчути людині.

І ЗАГИНУВ КОЗАК! ПРОПАВ ДЛЯ ВСЬОГО КОЗАЦЬКОГО ЛИЦАРСТВА! ВИРВЕ СТАРИЙ ТАРАС СИВЕ ПАСМО З СВОЄЇ ЧУПРИНИ І ПРОКЛЯНЕ І ДЕНЬ І ГОДИНУ, КОЛИ НАРОДИВ НА ГАНЬБУ СОБІ ТАКОГО СИНА.

Цей напис іде на нічному загальному плані, де польський загін, увійшовши до кріпості, веде половину Переяславського куреня або де лежать порізані лицарі, з осклянілими очима, немов дивуючись своїй несподіваній смерті.

Ранній ранок. Тарас стояв між возами і, роздивляючись на всі боки, питав себе:

— Андрій... хм... Куди б це подівся Андрій? Не придумаю. Забрали сонного в полон? Та не з таких Андрій. І між убитими теж не видно.

Похнюпивши голови, козаки шанобливо стояли перед кошовим Кирдягою.

— Так от що, панове-братове, скоїлося цієї ночі. От до чого довела горілка... От яку наругу вчинив нам ворог! Отак понапиватися, га?

— Стривай, батьку,— сказав незамайківський курінний отаман Кукубенко.— Хоч воно, так би мовити, й не по закону перечити, коли говорить кошовий перед військом, але твій докір воїнству несправедливий. Адже не було такого припадку... в поході чи в роботі, а тут же ні посту, ні іншого християнського воздержания не було. Отож гріха тут нема.

Промова курінного сподобалася козакам. Вони попіднімали голови, багато з них схвально кивнули головою.

— А таки правда.

— Добре сказав Кукубенко.

— А правду сказав. Що ти скажеш на це? — звернувся до Кирдяги старий Бовдюг.

— Скажу тобі, Кукубенку, спасибі. Ще не велика мудрість сказати вірне докірливе слово, а більша мудрість сказати таке слово, яке, не поглумившись над бідою чоловіка, підбадьорило б його і дало б йому духу.

— Добре слово,— почулося в рядах запорожців.

— Слухайте ж, панове! — говорив далі кошовий.— Брати кріпость, дертися, підкопуватися...

— А...— махнув рукою Бовдюг.

— Ритися й лазити, як це роблять німецькі майстри,— хай їм враг з такою роботою! — і негоже, і не козацьке діло.

— Ет...— сказав Бовдюг, вклавши в цю коротеньку фразу все своє презирство до суєти і марності недостойних козака-вояки чужоземних вигадок.

— Народ у кріпості голодний. Довго вони не видержать.

— Полаяти б їх треба,— порадив Бовдюг,— от вони й повискакують. Не люблять пустоголові пани доброї лайки.

— Розділяйтеся на три купи і ставайте на три дороги перед трьома брамами.

Тарас стояв біля своїх возів.

— Ну, куди б це Андрій подівся?

— Пане полковнику, пане полковнику! — забалакав, підійшовши, Янкель поспішним і уривчастим голосом.— Я був у місті, пане полковнику.

— Який же враг тебе заніс? — здивувався Тарас.

— Як тільки на світанку я почув гамір і козаки зачали стріляти, то я побіг до міської брами. Бачу — входить військо. То я за ним.

— Що ж ти робив у місті? Бачив наших?

— Аякже! Наших там багато: Іцько, Рахум, Самуйло, Хайволох.

— Та пропади вони пропадом! Я тебе про наших запорожців питаю!

— Наших запорожців я не бачив, а бачив пана Андрія.

— Андрія? Зв'язаного?

— Ні!!! Тепер він такий пишний лицар... Далібуг, я й не пізнав. І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті, і шапка в золоті, і на поясі золото, і скрізь золото і тільки золото. Бульба остовпів.

— Навіщо ж він надів чуже вбрання?

— Тому, що воно краще, тому й надів.

— Хто ж його приневолив?

— Він перекинувся.

— Як перекинувся?

— Перекинувся на їх бік. Він уже зовсім їхній.

— То це, виходить, він, по-твоєму, продав отчизну й віру? Брешеш!

— Я ж не кажу, що він продав. Я сказав тільки, що він перекинувся до них.

— Брешеш, нехристе! Такого діла не було на християнській землі! Ти плутаєш, собако!

— Як плутаю? Коли пан хоче, я скажу, чого він перекинувся до них.

— Ну?

— У воєводи є дочка-красуня. Святий боже, яка красуня! (Тут Янкель постарався показати на своєму обличчі всю красоту панночки).

Тяжко замислився Тарас.

— Там уже всі кажуть, що буде весілля, як тільки проженуть запорожців. Пан Андрій обіцяв прогнати запорожців і пана Тараса,— прошепотів Янкель на вухо Тарасові.

— Брешеш, чортів юдо! — закричав Тарас.— Брешеш, проклятий!.. Уб'ю сатану! Уб'ю!

Тарас вихопив шаблю і побіг за Янкелем між возами.

Польські лицарі, один від одного кращий, стояли на міському валу.

Попереду стояв бундючно, в червоній шапці, оздобленій золотом, буджанівський полковник. Дебелий був полковник, вищий за всіх, і грубший і широкий, дорогий жупан ледве вміщав його.

З другого боку стояв другий полковник — невеличкий, увесь висохлий. Показуючи жваво тонкою рукою, він оддавав накази. Біля нього стояв червонопикий вусатий хорунжий і всяка дрібна шляхта.

Козацькі ряди тихо стояли перед мурами. Не було ні на кому золота. Були на запорожцях прості кольчуги і свити та червоноверхі смушеві шапки. Два козаки виїхали наперед із запорозьких рядів.

Один був молодий, другий старіший, обидва гострі на слова — Охрім Наш і Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Демид Попович, присадкуватий козак, що був під Адріанополем та багато натерпівся на віку своєму, з великим чорним оселедцем і великими, чорними, як смола, вусами.

Гострий був на колюче слово Попович.

— Славні жупани на панах, та хотів би я знати, чи славна панська сила?

(Продовження на наступній сторінці)