«Тарас Бульба» Олександр Довженко

Читати онлайн кіноповість Олександра Довженка «Тарас Бульба»

A- A+ A A1 A2 A3

До узголів'я сплячих поруч Остапа і Андрія схилилася мати.

Мати розчісувала гребенем волосся Остапа й плакала.

— Сини мої, синочки любі! Що буде з вами? Що жде вас?

Спить Остап. Чути слова матері:

— Забирають вас, щоб не бачити мені більше ніколи, ніколи.

Плаче мати.

— Діти мої, діти! Ой, чи не в першій битві зрубає татарин вам голови?.. Де ж будуть лежати тіла ваші?!

Спить Андрій. Розплющив очі. Перед самими очима сміється панночка. Андрій застогнав уві сні. Весь час чути хропіння Тараса і плач матері.

— ...порубані і покинуті... синочки... Який хижий птах розклює вас?..

Пасуться коні. Один кінь підняв голову, прислухається. Чути тихий плач матері.

КИЇВ

(Спогад у напівсні. Марення. Можливо ввести ще один наплив: або волів, або самого Андрія, або матір, що плаче).

Андрій стоїть на вулиці в Києві. Він про щось мріє. Він увесь ніби передчуває наближення якоїсь надзвичайної події. Раптом вусатий машталір панського берлина, що проїздив мимо, стьобнув його батогом і мало не збив з ніг.

Вулиця старого Києва XVI віку. Бурсак Андрій з шаленою люттю схопив заднє колесо і зупинив ридван. Але машталір ударив по конях, вони рвонули, і... Андрій запоров носом у грязюку. Почувся дзвінкий сміх. Звівши очі, Андрій побачив у вікні красуню панночку: чорнооку і біляву, як сніг, осяяний ранковим рум'янцем сонця.

Панночка сміялася від усієї душі.

Андрій дивився на неї, забувши про грязюку.

Ось він підійшов до її вікна. Вікно зачинилося.

Панночка сиділа перед люстром при світлі свічки і виймала з вух дорогі сережки.

Андрій видрався на дерево, з дерева на дах будинку і спустився димарем каміна.

Опинившись у кімнаті наодинці з панночкою, Андрій раптом зовсім остовпів. Невідома боязкість скувала його. Але він рухався до неї від каміна як зачарований.

Андрій ішов до панночки, тримаючись рукою за серце. І став.

Панночка з жахом дивилася на Андрія. Потім вона підійшла до нього близько і посміхнулася. Потім вона поклала йому на голову блискучу діадему.

Ось вона повертає Андрія вліво і вправо.

Сміється. Надіває на Андрія серпанкову шемізетку з фестонами, гаптованими золотом.

Потім панночка почепила йому на губи сережки. І почала сміятися й радіти, як дитина.

Сміється панночка. Раптом чути стук. Панночка перелякалася.

У дверях з'являється покоївка-татарка. Вона робить панночці знаки.

Панночка підбігла до покоївки і зразу ж зникла з кімнати. Покоївка веде Андрія до вікна. Андрій стрибає через вікно.

Андрій стрибає через паркан. Тут він дістає кілька відчутних ударів киями і нагаями від челяді і, легко стогнучи, тікає.

Андрій стоїть у костьолі. Мимо нього проходить панночка з батьком. Вона дуже привітно посміхнулася йому, як знайомому.

Андрій у гіркому відчаї заплющує очі. На очах сльози.

У небесах возноситься мати божа. Весь час музика органа, дуже тиха.

Спить Андрій. Коло нього мати. Світає.

Андрій підходить до вікна. Те саме вікно, де він уперше побачив свою долю.

Вікно відчиняється, і в ньому з'являється якась поганюча товста мармиза.

Андрій у гіркому відчаї. На очах у нього сльози.

ДВІР

Сидить мати з слізьми на зовсім змученому лиці. Сплять Остап і Андрій.

Уже розвиднілось. Бульба раптом схопився:

— Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Ага, стара, готуй мерщій нам їсти. Шлях лежить великий.

Бідна стара попленталася до хати. Схопилися Остап і Андрій. Почав оживати весь двір.

СВІТЛИЦЯ

Світлиця Тараса. Тарас. Сини вже переодягнені в пишну козацьку одежу. Товкач, слуги, старшина.

— Ну, сини, все готово. Тепер, за звичаєм християнським, перед дорогою сядьмо. Так,— сказав Бульба.

Усі сіли без винятку.

— Так. Тепер благослови, мати, дітей своїх!—сказав Бульба, встаючи після невеличкої паузи. — Моли бога, щоб воювали хоробро, щоб боронили честь лицарську, щоб стояли за віру Христову, а як ні — хай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі. Підійдіть, діти, до матері: материна молитва і на воді, й на землі врятує.

Мати обняла дітей, надівши їм невеличкі образки на шию.

— Хай боронить вас... мати божа... Не забувайте, синки...

— Ну, ходім, діти,— сказав Бульба.

Біля ґанку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, який скажено рвонувся, відчувши на собі двадцятипудовий тягар.

Мати на ґанку. Побачивши синів уже на конях, вона кинулася до Андрія. Вона вхопилася за його стремено й припала до сідла.

Двоє дужих козаків взяли її обережно й понесли до хати. Плакали жінки. Чути їх стогін і голосіння. Козаки рушили з двору.

Козаки за ворітьми. Вибігла мати, наздогнала Андрія, з незбагненною силою зупинила коня і обняла Андрія. її знову відвели.

Остап і Андрій їхали сумні і стримували сльози, боячись батька.

Проїхавши трохи, вони оглянулись назад. їх хутір немов у землю сховався.

Степ прийняв козаків у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки чорні козацькі шапки миготіли між колоссям.

Степ щодалі ставав чарівнішим. Уся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, на якому розбризкано мільйони різних квіток.

— Еге! Що ж це ви, хлопці, так принишкли? — сказав Бульба, прокинувшись від своєї задуми.— Ану, враз всі думки до дідька! Беріть у зуби люльки, та закуримо, та полетимо так, щоб і птиця не здогнала!

І козаки, припавши до коней, зникли в траві.

Вже й чорних шапок не стало видно.

Один тільки струмінь толоченої трави показував слід їх бистрого бігу.

Увечері весь степ одмінився. По темному блакитному небу, немов велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота. Вся музика, що бриніла вдень, стихла й змінилася іншою. Часом з якогось самотнього озера долітав крик лебедя і срібною хвилею котився в повітрі.

Подорожні, зупинившись серед степу, розклали вогонь, ставили на нього казанок і варили собі куліш.

У траві паслися стриножені коні. Андрій лежав і дивився в небо. У небі сяяли мільйони зірок. На мить з'явився образ панночки і зник.

Один раз Тарас показав синам на маленьку цятку, що чорніла далеко, й промовив:

— Гляньте, дітки, он скаче татарин. Ач, собака, тікає... Татарський вершник тікає.

Серед степу блищав Дніпро. Клекотіли пороги. Бульба зупинився. До нього під'їхали сини.

— Синочки, Січ-мати, — сказав схвильовано Тарас, показавши рукою вперед.

Перед ними була Запорозька Січ.

Подорожні в'їхали у передмістя Запорозької Січі. При в'їзді їх оглушили п'ятдесят ковальських молотів, що гриміли в двадцяти п'яти кузнях, напіввикопаних у землі і вкритих дерниною.

Здоровенні, напівголі, спітнілі, бронзові ковалі гатили своїми, тільки їм під силу, молотами по ковадлах, виблискуючи прекрасними зубами. Іскри розліталися на всі сторони. Запорозькі вулкани працювали, як годиться справжнім металістам,— твердо і весело.

Дужі кожум'яки сиділи під дашками ґанків на вулицях і м'яли своїми міцними руками волові шкури.

Теслярі пнулися з своїх могутніх шкір, спускаючи в Дніпро нову чайку. Один з них спіткнувся і, на загальну радість, упав у воду.

Чубаті художники тут-таки щедро вмочали свої "пензлі" в мазниці з дьогтем або смолою і мазали чайку для красоти, здорового приємного запаху і водонепроникливості.

Цю смолу тут-таки варили в казанах два запорожці, яких сміливо можна було вважати за чортів, коли б не срібні натільні хрестики, що миготіли на їх чорних голих грудях.

Поруч молоді запорожці витягли на берег волок, повен величезної риби. Риба билася й підстрибувала, як скажена, не справляючи, проте, на двох старих запорожців, що тут-таки сиділи, належного враження.

— І... Хіба це риба! Казна-що, не риба... От колись була риба...— сказав зажурено старий запорожець Касян Бовдюг і плюнув.

• Дрібний бакалійний крамар Янкель Горелік, наточивши з бочки ківш горілки, простяг його вперед і, витягши довгу шию, протяжливо й лагідно гукав:

— Горілка, горілка, добрая горілка-а-а!

Татарин повертав на котках баранячі котки з тістом. Тут-таки на сковорідках смажили те, що тепер називають шашликами, биточками по-козацьки, розбратами з цибулею та іншим.

Біля кузні кували підкови степовим жеребцям. Огирі тремтіли від гніву та іржали в самі небеса, згадуючи своїх подруг.

Але перший, хто трапився назустріч нашим подорожнім, був запорожець, що спав посеред самої дороги, розкинувши руки й ноги.

Запорожець, як лев, розлігся на дорозі. Шаровари з дорогого червоного сукна були вимазані дьогтем, як вияв цілковитої зневаги до них.

Намилувавшись сплячим, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстрами, які тут-таки ремествували, і людьми всіх націй, які наповнювали передмістя Січі, що скидалося на ярмарок.

Минули передмістя. Показалися запорозькі січові курені, вкриті дерниною або повстю. Ніде ніякої сторожі.

Бульбенки були схвильовані і вражені баченим. Дійсність перевершила всі їх сподіванки й бурсацькі мрії. Уся Січ являла незвичайне явище: це було якесь нескінченне бенкетування, бал, що почався бучно і згубив свій кінець. Загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Юнаки оглядалися на всі боки, забувши про все на світі.

(Продовження на наступній сторінці)