«Щорс» Олександр Довженко

Всі засміялися ще раз. У Щорса від сміху виступили сльози.

— Чого заіржали, мальчишки?!— образився Боженко й одвернувся.

Раптом почувся сильний гуркіт.

Промчавши галопом по мармурових сходах на другий поверх, в їдальню влетів на прекрасному жеребці таращанець Савка Троян.

— Батьку!— сказав він хриплим голосом, осадивши жеребця перед столом.— Що робити з буржуазією в театрі? Гроші вже зібрали. Зараз буржуазія води хоче.

Всі покотилися од реготу. Боженко потемнів.

— Так що ж робити, батьку?— прохрипів Савка, стримуючи коня.

— Пустити!— наказав Боженко.

— Слухаюсь,— таращанець вирівнявсь .у сідлі, збираючись летіти з наказом.

— Стій! Куди пустити?— спитав Щорс, витираючи сльози.

— В розход, товаришу начдив!— Савка козирнув для форми і засміявся височенним, ніжним від простуди сміхом.

— Не маєте права,— сказав Щорс.— Треба випустити, з'ясувавши й допитавши кожного індивідуально.

— Миколо, а може, хай їх господь на тім світі індивідуально допитує?— спитав Боженко.

— Ні, батьку,—^ відповів Щорс,— бог богом, а анархії на радянській землі, де ми тепер господарі, допускати не можна.

— Анархії?— Боженко спохмурнів.— Якої анархії? А хто на мітингах говорив: товариші, знищимо буржуазію і офіцерів-зрадників? Ти! А тепер он як. Де я? Куди ж це я попав?

— Попав ти, батьку, в добру компанію,— сказав Черняк,—— тільки думати треба.

— Треба думати, треба й слухати, що хлопці говорять,— Боженко глянув на Черняка з неприхованим презирством.— Буржуя не чіпай, офіцера не смій, наче вони, прости господи, ангели або діти. Ані тобі бомбою, нічим. Полковників в штаби приймають. Пропав робочий клас — ось що говорять!

— Не всі ж офіцери зрадники,— сказав серйозно і спокійно Щорс.— Інша справа, не можна віддавати їм командування, але не слід же доходити й до абсурду. Учитись, батьку, у них треба, вчитися перемагати!

— Так як же я буду у них вчитися перемагати, коли я їх сам перемагаю?— майже заплакав від обурення Боженко.

— Карту!— наказав Щорс. Подали розгорнуту карту.— Ну, батьку, про це в інший раз. А зараз ось рушай з бригадою на Вінницю перемагати Петлюру. До речі, покажи, де Вінниця?

Боженко навіть не глянув на карту і відвернувся, почуваючи, що всі лукаві погляди звернені до нього. Образився старий: засміявся хлопчисько. Глянувши замість Щорса на Савку Трояна, що сидів на коні, почуваючи себе в своїй компанії, він сказав Щорсу з невдоволенням:

— Яв Вінниці і без карти був десятки разів. А по карті хай тобі офіцери показують.

— Тарас Бульба,— іронічно сказав помначштабу, колишній офіцер.

— Помовчи ти, гусак недорізаний!— грізно забурчав Боженко.

— Так, так. Тобі б не бригадою командувати, а банно-пральним загоном.— Помначштабу явно образився.—"Геть офіцерів", а сам навіть Вінницю на карті не знайдеш.

— Знайду!

— Знайди.

— Знайду, як схочу. Саврчко, покажи йому Вінницю, хай не чіпляється,— звернувся Боженко до таращанця.

— Буду я собі очі псувати,— відповів Савка, нагнувшись з сідла.— Бердичів заберемо, а там... раз-два стукнуть — і Вінниця!

— Ну от!— хвилювався помначштабу серед загального сміху.— Ні, Миколо Олександровичу! Хай сам покаже Вінницю.

— Чудово покаже,— сказав Щорс, тактовно беручи під захист Боженка.— Будьте певні, покаже все, що завгодно. Знає він карту не гірше вас, якщо не краще. Але в кожного своя манера карту читати. У батька своя. Йому мало знати карту. Він завжди перевіряє, наскільки його командири знають її і почувають. Так-то, батьку, вірно!-— Щорс повернувся до Боженка з глибокою симпатією.— Ось проженемо Петлюру за Бердичів і організуємо для хлопців свою школу червоних командирів. А поки що використовуй офіцерів.

Боженко був переможений. Він дивився на Щорса з ніжністю, як на дорогого свого розумного сина. Він любувався ним.

— Ну, будь вони неладні, Миколо. Дай вже й мені офіцерика, тільки не більш як одного.

— Так що ж мені з буржуазією робити, батьку?— почувся раптом голос з коня. Боженко оглянувся і, наче вперше побачивши Савку в сідлі, мовчки встав, надів шапку, взяв Савчиного коня за повід і повів геть. Савка оглядався на командирів, почуваючи щось недобре. Скоро вони зупинилися в другій, не менш пишній кімнаті з прекрасними картинами на стіні.

Переконавшись, що тут їх ніхто не чує, Боженко глянув на Савку так грізно, що той зразу ж зблід.

— Ти чого, сучий сину, соромиш мене перед робочим класом? Хто тебе вчив по гетьманських покоях їздити верхи? Злізай!

— Батьку, може, дома побили б,— тихо й сором'язливо порадив Савка.

— Злізай, кажу тобі, селюк!

Савка зскочив з коня і, підставивши Боженкові широченну спину, почав удавати, що він начебто чистить ногу коня рукавом дубленого свого кожуха. Йому хотілося як-небудь замаскувати екзекуцію перед конем, бо кінь же бачить все, і тому після того, як Боженко тричі огрів його нагайкою по спині, він наполовину прикинувся, що не помічає цієї прикрої обставини.

Коли Боженко перестав "частувати" його нагайкою, він делікатно спитав, не перестаючи гладити коня:

— Вже?

— Вже,— відповів Боженко з ноткою якогось навіть піклування в голосі і, вийнявши з бокової кишені пляшку коньяку, налив чарку.

— На, запий, мурляка.

Савка миттю випив і тут же, з нагоди славної перемоги над ворогами трудящих, пустився в приємні спогади:

— А пам'ятаєте, батьку, як я в Ніжині з оцього коника дванадцятьох петлюрівців шарахнув?— І Савка засміявся з таким тонесеньким хрипом, з такими півниками і найніжнішими дудочками в застудженій горлянці, так йому було весело і приємно стояти в компанії з батьком і коником в теплі гетьманського палацу з чарочкою, що він готовий був за одну таку мить кинутись не тільки в любий огонь, а самому чортові в зуби.

— Як же, пам'ятаю,-— ніби трохи нехотя сказав Боженко і налив Савці другу чарку.

— А в Городні, пам'ятаєте? Тих офіцериків... Ох і шарахнули ж!..

— Пам'ятаю й Городню,— зітхнув Боженко, наливаючи третю чарку.

— А в Броварах, пам'ятаєте? Ххх-х-х-х!— Дудочки заграли в Савчиних грудях на крайніх нотах.

— Ну, годі, годі,— Боженко нахмурився.— Всіх згадувати, коньяку не вистачить.

Савка миттю скочив на коня, а Боженко тим часом сам перекинув чарку коньяку і, як на гріх, невдало.

— Василю Назаровичу! Що це ви?

В розчинених дверях стояли командири, весело сміючись.

— Розстріляю!!!— крикнув Боженко на Савку і, вдаючи гнівного начальника, люто гупнув ногою.

Савка миттю вилетів з залу.

Приймальна коменданта міста переповнена. Юрмилися купки офіцерів різних білих армій.

У офіцерів були згаслі очі і непевні рухи людей, що згубили позу і характер. Приховуючи страх і смуток, вони мовчали. Старі генерали дивилися з кутків здивовано в ніщо, наче в паноптикумі. Деякі були дуже невміло переодягнені і видавали себе жахливою неправдоподібністю.

Біля кабінету Щорса стояв вартовий. Тихо, як у льоху.

— Ви б, громадяни, краще розмовляли. А то мовчите і думаєте, як би обдурити Щорса. Боже вас борони!— повчально говорить богунець.— Він всяку особу наскрізь бачить.

— Полковник Богданкевич!— почувся голос з-за дверей кабінету.

Гладкий полковник скочив як опечений і непомітно перехрестився малесеньким швидким хрестиком, ідучи беззвучно до дверей.

Щорс гнівно ходив по кабінету.

Богданкевич увійшов і зупинився біля дверей, увесь білий.

— Я вас викликав чотири рази. Ви чому не з'являлись?

— Я був хворий.

— Чим?

— Сердечним припадком.

— Роздягайтесь.

— Дозвольте прийняти смерть... одягненим.

— Роздягайтесь!

Полковник блискавично скинув бекешу, френч і сорочку.

— Три кроки вперед!

Полковник підійшов до Щорса і застиг.

— Кругом!

Полковник повернувся кругом і швиденько знов перехрестився.

— Дихайте,— сказав Щорс, приставивши лікарську трубку до широкої полковничої спини.

— Ще, ще. Дихайте глибше. Кругом... Не дихайте... Так. Дихайте... Досить. Дякую. Ви брешете, негіднику. Припадку у вас не було. Ви здорові; як віл. Ким ви були у гетьмана?

— Корпусним інтендантом.

— Падлюка!

— Пробачте, я інтелігентна людина і прошу...

— Я теж інтелігент!— ледве стримуючи лють, роздільно і тихо сказав Щорс.— Ми обоє вчились на народні гроші, скотина. Я не розстріляю вас тільки тому, що мені потрібен інтендант. Я призначаю вас помічником начальника постачання бригади. Чуєте? Марш!

Біля дверей на дивані сиділи Боженко з Савкою.

— Гей!— Боженко покивав пальцем Богданкевичу.

— Ти знаєш, хто з тобою говорив?— спитав він Богданкевича, коли той квапливо підійшов ближче.— Сам Щорс! Фельдшер медицини. Понімать надо, дурак... Ну, іди собі, дурнику.

Полковник Богданкевич зник. Боженко встав і підійшов до Щорса:

(Продовження на наступній сторінці)