«Щорс» Олександр Довженко

Читати онлайн кіноповість Олександра Довженка «Щорс»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я, син трудового народу, добровільно вступаю в ряди Першого українського повстанського імені козака Богуна полку!— пролунав урочисто дзвінкий голос Щорса.— Не шкодуючи свого життя, я зобов'язуюся боротись проти гетьмана...

— Проти гетьмана!— повторив полк.

— Петлюри!..

— Петлюри!..

— ...німецьких окупантів!

— ...окупантів!..

— ...за визволення України!

— ...України!

— ...від гніту капіталізму!

— капіталізму!

— Клянусь своєю честю!— задзвенів голос Щорса у високому незабутньому хвилюванні.

І полк поклявся честю.

— ...і життям!

Бійці поклялися життям.

— ...оберігати честь Богунського полку!

— Богунського полку!— прогриміли бійці.

— Якщо я на своєму бойовому посту ображу бідного, украду, пограбую, уб'ю...

— ...уб'ю...

— Якщо я не буду виконувати розпоряджень мого начальства і зроблюся боягузом, п'яницею і дезертиром...

...п'яницею і дезертиром...

...хай буду я розстріляний, як зрадник!

...зрадник... _ ...запроданець...

— ...запроданець...

— ...і ворог!

— ...ворог!

— Бережи-и-сь!— пролунали крики з північного боку. Бійці озирнулися.

До станції підходив паровоз. На тендері повертався Михайлюк з делегацією.

— Бережись! Міжнародний експрес! Щорс підійшов до паровоза:

— Здрастуйте, дипломати! Здоров, наркомінсправ! Як поживає революційне німецьке офіцерство?

Михайлюк. Гади!..

Брило в18. Забарикадувалися, сучі сини, меншовицьким совдепом — і ніяких. Щорс. Як солдати?

Б р и л о в. Говорити можна, але важко добратися до солдатської маси.

Михайлюк. Тільки штиком!

Щ о р с. Ну й дурень! Ти дуже мало бачив, тому такий рішучий.

Михайлюк. Та я пробував брататись, розумієш? Не дають.

Щорс. Добре, я з ними сам побратаюсь... Гавриченко! Гавриченко. Єсть!

Щорс. На село Лишичі. Приготувати населення до виступу нашого полку і братання з німецькими солдатами. Нещадименко!

Нещадименко. Єсть!

Щорс. Рушити Богунський полк в Лишичі.

Нещадименко. Єсть!

Щорс Разом з населенням рухатись далі на німецькі окопи. Жодного пострілу. Плакати, лозунги, музика!

Село Лишичі. З села виходить Богунський полк. Слідом за ним виходить народ — чоловіки, жінки, діти.

Майорять червоні знамена. Попереду полку командири і гармоністи.

Незвичайна процесія наближається до густих дротяних загороджень німецьких солдатів. Заметушились біля рогаток караули. Побігли до кулеметних гнізд кулеметники. Захвилювалися офіцери. Чути свистки команди.

А народ уже біля рогатки. Народ уже підкидає на руках німецьких вартових.

— Хай живе революція! Хай живе революція!— кричить вартовий, злітаючи над народною масою.

Народ прорвав рогатки і йде поміж окопами та густими рядами дроту. І не один, а вже кілька німецьких вартових злітають вгору. Закричали "ура" німецькі кулеметники.

Але ось поміж народом і німцями став німецький полковник.

— Хто ви такі? І що вам потрібно? З яким проханням ви сюди прийшли?

— Хто ми такі, ви знаєте,— голосно відповів Щорс і підійшов до полковника впритул,— а прийшли ми поздоровити ваших солдатів з революцією в Німеччині, про що ви, безумовно, знаєте і боїтеся сказати солдатам.

Полковник зблід.

— Наказу про революцію в Німеччині я не одержував. Я вам забороняю так говорити зі мною.

— Мені з вами говорити нема про що. Хто вас просив сюди? Які прохвости вас сюди привели? Геть з дороги! Товариші солдати німецької армії...— гукнув Щорс, звертаючись до солдатів німецькою мовою.

Загриміло "ура" і "хох"*.

* Ура! (нім.)— Ред

Щорс уже на трибуні. На трибуні під червоним прапором Данилюк, Осипов, Черняк , Гавриченко. Навколо трибуни маса дітвори, вдягненої як попало. Найбільш сміливі з малечі вилізли навіть на трибуну і розташувалися біля ніг командира.

— Товариші богунці,— почав Щорс,— поздоровляю зі вступом на рідну українську землю!

Богунці крикнули "ура".

— Поздоровляю з початком перемог!— продовжував Щорс.— Німці вертаються в Німеччину без зброї. Зброї не дамо!

— Не давайте, дядьку, не давайте!— кричала малеча.

— Тихше, хлоп'ята... Дамо їм, товариші, сала на дорогу!

— Не давайте! Нема сала!— кричали діти.

Щорс схвильований незвичайно. Богунці слухають його з захопленням і гордістю. Здавалося, він не говорить, а горить і слова його розлітаються, наче іскри, і де б уже потім не бились богунці, в яких би шпиталях не заліковували свої рани, як би не вмирали, які б високі й невисокі пости не займали після громадянської війни, нікому вже й ніколи не забути, яким був у цю мить Микола Щорс.

— Ми тут, хлопці! Ми на батьківщині! На батьківщині! Чи є на світі сила, яка б могла зупинити нашу силу? Немає такої сили!

— Немає!— прокотилася могутня луна.

— Хай же не думають наші вороги, що ми одні. Ми тільки передовий загін великого більшовицького наступу. Хай живе громадянська війна! Хай живе народний гнів, безстрашність і перемога! Хай живе Ленін!

— Церемоніальним маршем!..— пролунала команда.

Стрункими рядами рушили богунці повз любимого командира. За богунцями пройшов німецький полк з червоними знаменами, лозунгами, оркестром і барабанами. Солдати плакали і кричали "хох".

— Поздоровляю товаришів німців з революцією!

— Ага, перелякались? Боїтесь?!— кричали діти з трибуни і стукали по стальних касках німців, що проходили повз них

— Ідіть на батьківщину! Бийте свою буржуазію і меншовиків-зрадників! Хай живе світова революція!

— Ура! Хох! Хох!— кричали німці.

За німцями проходили селяни, і Щорс вітав їх з визволенням України від ненависного ярма окупантів.

Однак, підбурювані гетьманським командуванням і клинцівськими фабрикантами, німці все ж виступили проти Щорса20, і тоді вночі богунці пустили під укіс чотири німецьких ешелони, і навіть дід Прокопенко зрозумів, що історія призначила йому високий сан гнівного судді. Всю ніч чесно, в міру своїх сил, виконував він з молоддю свої вироки, розбиваючи німецькі каски березовим прикладом своєї трьохлінійної гвинтівки тульського збройового заводу.

Коли настав синій світанок, богунців уже не було. Вони пішли далі, залишивши перекинуті німецькі ешелони і присипані першим передранковим сніжком трупи...

Сніжні чернігівські рівнини були особливо вбрані в прекрасний морозний ранок, коли Богунський полк мчав по них прямо до самого Чернігова, найстарішого міста України21.

Кружляли села праворуч і ліворуч. Вкриті інеєм сільські сади та гаї іскрилися на сонці, наче в цвіту.

Іній зробив однієї масті богунських коней. Вони мчали бадьорою риссю, всі чалі, і тільки клуби білої пари над ними говорили про довгий шлях.

Обоз був великий. Його хвіст зникав далеко в сніжній долині, а попереду мчали вершники.

Ще дві великі групи вершників рухались на паралельних курсах. Кінна розвідка летіла чвалом. На сніжних наметах стояли темними статуями кінні зв'язківці.

А десь далеко попереду тікали чужі вершники, припадаючи до сідел.

Щорс любив верхову їзду і добрих коней. Його радував морозний ранок і якийсь особливий бадьорий ритм, що відчувався в кожному рипінні сідла і в кожному подиху товаришів.

— Попереджаю ще раз,— весело говорить Щорс командирам,— в Чернігові у ворога великі сили.

— Дурниця!— гукнув комбат Кащеєв.

— Підожди, підожди, буде тобі дурниця. Перед нами цвіт гетьманської армії, корпус генерала Терешкевича. Будьте впевнені, зустрінуть з музикою.

— Та хіба богунці коли питали, скільки ворога! Питали, де ворог!— крикнув Черняк.

— Ось це розмова!— сказав Щорс— Чернігів треба взяти швидко і весело. Кащеєв!

— Єсть!

— В обхід правим флангом! Зайняти з першим і третім батальйонами позицію біля мосту! Щоб ні одна жива собака не вислизнула на Київ!

— Єсть!.. Перший батальйон!..— протяжно вигукнув уже команду Кащеєв, відриваючись на льоту праворуч.

— Антонюк!

— Єсть!

— Ліва сторона в обхід! Підтягнути батальйон! Риссю!

— Нещадименко! Підеш в лоб. Другий батальйон!

— Арш!— наказував Кащеєв, виводячи обоз праворуч.

— Третій батальйон!..

Щорс стояв біля дороги, і повз нього проносилися вперед праворуч і ліворуч богунці.

— Поздоровляю з Черніговом! Бійці, героїчної смерті не бійтесь! Не бійтесь героїчної смерті, хлопці!

— Ура!— Богунці проносились повз любимого командира. У коней димилися гарячі ніздрі. І хлопці теж димилися, здавалось, не від морозу, а від сильного внутрішнього накалу. Блищали шаблі.

Задзвонили сто п'ятдесят чернігівських дзвонів. Гетьманці засипали місто кулеметним дощем з дахів і дзвіниць. Зграї переляканих ворон кружляли над золотими хрестами, а по головній вулиці рухалась синьожупанна дивізія, міцна і впевнена. Грав оркестр.

(Продовження на наступній сторінці)