«Щорс» Олександр Довженко

Щорс швидко пробіг її очима.

— Негідники! Ох, негідники! Говорив я — менше набирайте в полки полонених, женіть їх в тил! Ось і догралися. Покликати сюди Вурма! Вернути його до мене!

Через три хвилини Вурм стояв знову перед Щорсом.

— Ось,— сказав Щорс, показуючи йому депешу.— Перший випадок повстання полку. Ніжинський! Той самий, куди ви все-таки всунули десяток оцих Борковських.

— Не може бути...— Вурм зразу весь пополотнів.

— Полк зірвався з позиції і пре на Житомир. Розклався в дим. Ви уявляєте, що тут буде через годину?

Кинувши Вурма, Щорс хутко вернувся до Теплицького:

— Вантажте на платформи тридцять кулеметників з школи командирів.

— Єсть!

— Дайте машину.

— Єсть машину!

Паровоз з двома платформами мчав назустріч повстанцям. На одній платформі стояла гармата. На другій тридцять замаскованих курсантів-кулеметників.

Ніжинці показалися через півгодини. Паровоз загудів, загрожуючи, тривожно і довго. Назустріч, повільно пихкаючи, з скрипом повзла довга гусениця. По боках гусениці сунулись лави ніжинців. Тривога наростала. Все ближче й ближче лави. Зупинились. Зловісним ревом заревли гудки і раптом затихли.

Щорс зіскочив з паровоза і швидко пішов назустріч гусениці. За ним двоє курсантів — Карпович і Ковалюк. Підійшовши до лави, Щорс підняв руку, наказуючи зупинитись. Висипали з теплушок ніжинці. Оточують. Оточили. Кулеметник Павло Здота навіть ручний кулемет наставив Щорс до грудей.

— Що, Павле, вбивати збираєшся? Підожди, встигнеш,— сказав Щорс і раптом перекрив ґвалт голосним:— Тихо!!!

Натовп зразу притих. Тиша була несподіваною, короткою і страшною. В тиші клацали затвори. Здавалося, ще мить — і вчиниться така ганьба зрадництва й мерзоти, що її не змити вже нічим повік. Але ця мить не настала.

Щорс почав говорити. Неголосно, але в кожному його слові було стільки сили, ясності і стриманого гніву, стільки гордості й глибокої любові до великого історичного діла, що натовп, вражений в саме серце, застиг: командир дивізії врятував полк.

— Зрадники революції, запроданці і боягузи! Притихли? Думаєте, я з вами буду розмовляти і щось вам пояснювати? Ні. Говорити з дезертирами, боягузами і зрадниками я не хочу. Я буду говорити тільки з деякими з вас. Я поговорю перед смертю з тими, хто пам'ятає славні бої Клинців, Городні, Седнева, Козельця, Чернігова, Семиполок! Перед ким тремтіли вороги трудящих в історичних наших боях під Броварами, у Вінниці...

— В Жмеринці!— крикнув боєць з натовпу.

— Під Бердичевом!

— Під Козятином!— підхопили голоси.

— Хто проливав свою кров під Новоград-Волинським...— продовжував Щорс.

— Під Житомиром! На Ірпені! На Тетереві! Під Фастовом!

Гул наростав. Гул просвітлення, гордості й надії. Ганебний натовп умирав, на очах оживав революційний полк. Зараз бурна ненависть до зачинщиків ганьби рознесе мерзенні залишки натовпу, розірве його, як бомбу. Зараз солдати революції почнуть мститись за знеславлену честь тут же, на місці, вбачаючи один в одному призвідника зради. Вже по-іншому забрязкала зброя.

І Щорс врятував полк ще раз:

— Струнко! Стали струнко.

— Рівняйсь! Вирівнялись.

— Струнко!

А курсанти з кулеметами вже оточували ніжинців.

— Іменем Реввійськради республіки наказую скласти зброю. Кладіть на землю!

Хтось з другої шеренги спробував було запротестувати.

— Лічитиму до трьох: раз... два... Впала на землю зброя.

— Кругом! Три кроки вперед!— Щорс підходить ззаду до одного горлопана і витягає у нього з мішка жіночий ридикюль.— Ось!.. У кого ще є?

Бійці самі виштовхнули з рядів кількох мародерів.

— Ну що, ніжинці? Ясно, звідки вітер дме? Що ж нам робити з петлюрівськими вовками, що примазались, мародерами, плетунами-ораторами?

Загримів народний грім:

— Розстріляти!

— Що, Миколо, важко було?— спитав політком, коли Щорс повернувся до штабу.

— Так. Найтяжча влада — влада над собою. Мені сьогодні, здається, минуло двадцять чотири роки... Чи важко було? Ні, не важко.

Дивізія переживала важкі дні. Петлюра зібрав усе що міг: всі гайдамацькі недобитки, величезну дивізію, що прибула з Румунії, куди її відкинули робітники та селяни з українського півдня, два корпуси січових стрільців, темних галицьких селян під керівництвом купки австро-угорських політиканів і галицьких офіцерів, що боролися ще вчора з своїми одвічними ворогами — польськими панами. В ім'я знищення Радянської України були забуті одвічні чвари. Вся наддніпрянська й наддністрянська контрреволюція наступала на Щорса пліч-о-пліч з білополяками. Щорс відступав. Сунулись ешелони, бронепоїзди. Виснажені безперервними походами, дні і ночі відходили на схід змучені богунці.

— Житомир... Житомир... Говорить штаб Щорса. Житомир... Житомир...

Телеграфіст з начальником штабу вибігли з вагона.

— Миколо Олександровичу, лінія Новоград-Волинський — Житомир порвана. Нас оточено...

— Спокійно,— відповів Щорс, підтримуючи пораненого командира.— Скільки разів казав — не втрачайте влади над собою.

— Але люди...

— Нічого. Саме головне — не втратити спокою перед бійцями.

Раптом почулось у віддаленні "ура".

— Що це?

— Таращанці прорвалися!— закричав раптом Щорс. Голосне "ура" перекрило кулеметний дріб і гарматний

гуркіт. Петлюрівці і білополяки в паніці очищали залізничну колію. З темряви показалися таращанські ешелони і цепи.

Богунці обіймалися з таращанцями.

Щорс обіймався з Калініним — командиром таращанців. Батька Боженка не було.

— Ну, Калінін,— сказав Щорс,— як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Пробиваємось на Житомир, Коростень.

— Слухаю. Тільки що ж тут хорошого?-

— А те, що сили будуть разом. Гра розладналась, розумієш? Невигідно мені тримати на одному вогні десять сковорідок. А тепер ми їм покажемо.

Щорс говорив весело і голосно, ураховуючи значення кожного слова для бійців, що оточили тісним колом своїх командирів.

— Бійці!— звернувся Щорс до бійців.— Не пробитись, мабуть, нам до Житомира. Втомились ми, а ворог сильний. На кожного з нас припадає, відверто кажучи, ворогів півтораста. Що робити? Умирати під Новоградом? Не хочеться, чорт його бери! Скільки ми тут їх понищили, сучих синів!.

— Прорвемось!— закричали бійці.

— Ведіть нас в огонь! Вперед!..

— Товаришу командир,— підбіг до Щорса боєць з перев'язаною головою,— не дивіться, що нас мало. Клянемось вам — пробитись, куди ви захочете!.. Хай їх буде тисяча на одного! Клянемось перед прапором! До бою! Товариство, перев'язуй рани!.

Нічого іншого не чекав Щорс почути від своїх прекрасних бійців. У них завжди черпав він свою силу й віру в перемогу. Скільки труда було покладено на виховання цих полум'яних юнаків, скільки пролито крові, скільки кращих з кращих чернігівців, киян, полтавців поховано з піснями або й просто кинуто мертвими на полях цієї трагічної Волині! Вже загинув у Ровно безстрашний Черняк, більшовик і комбриг новгород-сіверський. Під Шепетівкою впав навіки командир шостого полку Передерій. Комбат Петров, донський козак і весельчак, і його комісар шістнадцятилітня розумниця Маруся Базарова загинули в самій гущавині бою, так і не виголосивши свого богунського "ура". І заворожений від смерті Кащеєв, старий друг Щорса ще з Унечі і товариш у всіх* рішучих боях, плювався кров'ю з кулею під серцем.

— Пробиваємось!— сказав Щорс схвильовано.— Ходімо, хлопці, так, щоб ворогу було страшно. І доб'ємо його під Коростенем. Пам'ятайте — ставка на перемогу! Командири, по місцях!

Наближалось до кінця незабутнє літо тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року. Увесь український південний захід білів швидко, мов від прокази. Втрачені були вже Вінниця, Бердичів, Рудня. А з півночі, з Бахмача, на Київ навалювався генерал Драгомиров з офіцерськими полками. Щорс метався в цьому зловісному колі, мов тигр.

По широких волинських просторах таращанці несуть свого батька Боженка. За носилками ведуть чорного коня, накритого чорною буркою. Праворуч і ліворуч вибухають ворожі снаряди в пшениці.

Осаджують змилених коней засмучені вершники, оглядаючись, і знову вперед.

Навколо — хліба і простори, а на горизонті горить село. Ревуть важкі гармати.

Звівся на носилках Боженко, подивився навколо:

— Прощай, Росія і Україна... Прощавайте... Великодушно пробачте, що помираю не на полі брані, а на плечах у хлопців. Миколай! Миколай!

Заметався старий батько в передсмертній судорозі.

Гуркотіли гармати. Горів хутір. В пусте небо звився дим і прах пожежі. Шарахались коні від вибухів і розлітались по полю віщими птицями, озиралися вершники в тривозі й скорботі. Все виросло до велетенських розмірів своїх.

В безбережному просторі ланів, в огні і громі, в драматичному цьому відкаті могутньої людської хвилі народна епопея постала перед очима її творців і виконавців в незабутній своїй величі і силі.

Боженко вмирав.

Хлопці несли його обережно, мов дорогоцінний сосуд, боячись потривожити умираючого командира. Рука Боженка лежала на голові найближчого бійця.

(Продовження на наступній сторінці)