«Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ні,— всміхнувся Озивайко,— медунка має цікаву особливість поступово міняти забарвлення: спершу вона рожева, потім — фіолетова, пізніше — синя. Зверніть увагу й на таке: у листяних лісах мало буває білих весняних квітів. Там до появи листя багато світла, і комахам легше помітити яскраві кольори — жовті, бузкові, лілові та сині. У хвойних лісах, навпаки, завжди сутінки, тому квіти в них переважно білого забарвлення. Виняток — копитняк. Ця рослина із шкірястими темно-зеленими листочками в ялиннику зацвітає першою, єдина її квітка зовні зеленаво-жовта, а всередині — темно-вишнева.

Озивайко повів дітей у глиб лісу, і вони потрапили в суцільні зарості ліщини, яка саме цвіла. Такі ж, як і в вільхи, сережки, тільки довші й світліші, при найменшому дотику випускали пилок.

— У тебе, Толю, волосся стало жовте від пилку.

— Ой,— невдоволено скрикнув хлопчик,— і хто тільки цих кущів стільки посадив!..— Почав обтрушуватися.

— А горішки любиш? — примружила очі Оля.— А торти, а цукерки? До речі, ліщину люди здавна шанують.

— Увага, друзі! — пролунав Ігорків голос.— Озивайко помітив щось цікаве!

Коли всі підійшли до лісовичка, то побачили, що він розглядає кропивницю, яка сиділа на товстій сережці осики. А тут ще й блідо-жовта лимонниця прилетіла.

— Гарні метелики, правда? — сказав Озивайко.— Але довго не житимуть. Відклавши яйця, перші метелики швидко гинуть.

— А що далі з яєчками метеликів буде? — це маленький Дмитрик, Олин братик, цікавиться.

— Пройде час, дерева й кущі одягнуться в листя, і з яєчок вийде гусінь. Вона одразу ж безупинно їстиме листя. Та ось гусінь стане товстою і жирною, апетит у неї пропаде, і вона почне виділяти тонюсіньку павутинку, якою обгорне себе, немовби нитка стерженьок котушки. І так засне.

І ніколи вже не прокинеться гусінню, бо з лялечки, яка утворилася, невдовзі вийде... гарненький метелик.

Метелик знову відкладе яєчка, з них вилупиться гусінь, з гусені утворяться лялечки, з яких вийде метелик. І так, Дмитрику, до тих пір, поки хтось не знищить одного з них — метелика, яєчко, гусінь або лялечку. Ось чому метелик і відкладає багато яєчок.

...Наступна зустріч дітей з Озивайком відбулася вже в травні. Світило лагідне сонце, земля аж парувала від тепла. Вночі, правда, часом бували заморозки, та на них уже не зважали ні дерева, ні кущі — вбралися ніжно-рожевим або білим цвітом, зелененьким листячком. Час від часу гриміли грози, вмиваючи оновлену землю теплими дощами...

— Наперед не забігайте,— попередив дітей Озивайко.— Умову нашу пам’ятайте: придивляйтеся уважно довкола, а як щось незнайоме трапиться — запитуйте! Передусім поглянемо, які дерева зацвіли у лісі.

— Черемха! — помітили діти білу красуню над яром.

— Не лише черемха,— сказав Озивайко,— а й горобина, бузина... Майже всі дерева цвітуть. От хіба що липа та дуб припізнюються. Зацвітає також суничка, розпускаються фіалки, чистотіл і, нарешті, конвалії.

— Ось вони! — почулися голоси. Діти гуртом кинулися до ніжно-білих квітів.

— Цур, не рвати,— вигукнув про всяк випадок Петько.— Конвалій з кожним днем стає дедалі менше, а з них виготовляють краплі, якими лікують серце...

Проходили повз невеличке озеро. Довкола співали солов’ї. Гарно-прегарно. З ними змагалися... жаби.

— Повилазили із землі, куди на зиму ховалися, і одразу ж у воду, щоб відкласти ікру. Ходімо, покажу! — запропонував Озивайко.

Юннати побачили в озері довгі шнури жаб’ячої ікри, прикріплені до підводних рослин.

— Це ж скільки жаб з них виведеться?!.

— Аби! — промовив Озивайко.— Адже жаби, знищуючи шкідливих комах, приносять велику користь, однак дуже багато ікри поїдають жуки та риби. І тільки з окремих ікринок виходять пуголовки, яким теж нелегко вижити до того часу, як з них утворяться жабки.

Ігор нагнувся, щоб зірвати невеличку жовту квітку, а тоді згадав про конвалії й запитав у Озивайка, чи можна це робити.

— Небажано,— промовив той.— Це жовтець їдкий. Отруйна рослина. Якщо попаде в очі, викличе біль, а буває, що й тимчасову сліпоту. За це його в народі називають курячою сліпотою.

Хлопці уважно розглянули жовтець й пішли далі.

— Придивіться он до того дупла,— показав на високе дерево лісовичок.— Минулого року його зробив для свого гнізда дятел, та чомусь не оселився, а тепер там живуть оси. Я бачив, як їх хотіли вигнати звідти синиці. Не вийшло. Отож ніколи не суньте руки в дупло, бо там можуть бути не тільки оси чи дикі бджоли, а й інші створіння — куниці, гадюки, кажани.

 

ОЗИВАЙКОВІ ПОМІЧНИКИ

У червні Озивайко категорично заборонив дітям приходити до лісу.

— У звірів та птахів малята з’явилися,— сказав.— Нічого їх тривожити. Та й у мене роботи страх як багато!

— Може, Озивайку, хоч нас з Ігорком на допомогу візьмеш,— запропонував Петько.

— Дякую, друзі, та влітку в мене чимало помічників,— усміхнувся Озивайко.— Хочете, познайомлю з ними?

Озивайко повів дітей на галявину, посеред якої стояв велетенський дуб.

— Сідайте,— запропонував дітям, а сам притулився спиною до дерева, дістав з кишені сопілку й заграв.

І враз на галявину стали збігатися маленькі, дрібніші од найменших карликів, хлопчики й дівчатка. Були вони в чудернацьких вдяганках. Хто в платтячку з тополиних листочків, хто в камзольчику з дубового листя, а на одному хлопчикові був розкішний плащ, зітканий із соснових голок, і шишечка замість капелюха.

Озивайко все грав та грав. Невдовзі усю галявину заповнив лісовий люд. Сріблясті голосочки вплітались у мелодію Озивайкової сопілки, й над галявиною полинув ніжний спів. Чувся в ньому і посвист грайливого вітерця, і поскрипування височезних сосен, і обережне шарудіння листя, і легенький передзвін лісових квітів, і ледь уловлюваний перегук зачаєного у лісових нетрях дивозілля.

Аж ось Озивайко перестав грати, й лісові хлопчики та дівчатка одразу ж опустилися на землю, злилися з буйнотрав’ям, ніби й не було їх. Там, дивись, шишка лежить, там шапочка з пожовтілого жолудя, там зелена ягода горобини... Тільки пісня-шелест не затихла.

Озивайко вслухався в той шелест, а тоді й сам заворушив губами, немовби шепотів щось.

"Це вони так між собою спілкуються!" — здогадалися юннати.

— Про що вони розповідають тобі, Озивайку? — нетерпеливиться Петькові.

— Поки що невеселі наші розмови,— зітхнув лісовичок.— Помічники мої доповідають, скільки дерев та кущів за зиму пропало, які птахи перестали гніздитися у нашому лісі, скільки гусені буде цього літа...

— Звідки вони про все те знають? — чудувався Ігор.

— Кому ж і знати, як не їм? Бачите, скільки їх! Кожне деревце, кущик, найменша билинка мають свого охоронця. І навіть кількох, бо щоб допильнувати такого дуба, як ось наш, одного Дубовичка замало.

— Отже, імена маленьких охоронців походять від назв підопічних їм рослин? — здогадалася Оля.

— Звичайно. Великі дерева оберігають здебільшого хлопчики: сосну, наприклад, Сосняки, берест — Бересточки, клен — Кленки... Дерева, що гарно квітують, віддані під захист дівчатам. Ліщину, зокрема, охороняють Ліщинки, а лісову грушу, хоч це чимале дерево, охороняють Грушівниці. Де ви, дівчатка-Грушівниці?

З-за кущів одразу ж вигулькнула зграйка дівчаток, одягнених в яскраво-зелені сарафанчики. Ніжки їхні та руки нагадували черешки листків, а щічки червоніли рум’янцем. На голівках — жовтенькі очіпочки з трохи прив’ялою оцвітиною.

"Ой, нелегко,— подумала Оля,— знайти цих дівчаток на грушевому дереві".

Грушівниці усміхнулися до Озивайка, вклонилися юннатам і сховалися в траві.

— А як вони охороняють грушу? — поцікавився Петько.— Гусінь, приміром, можна визбирати, а коли дерево захворіє, що вдіють Грушівниці?

— Мої помічниці й гусені самі не збирають. Для цього є птахи, корисні комахи. Грушівниці лише дають їм завдання, наводять, так би мовити, на слід. А птахи і комахи знають, що їм далі робити. І на кожну хворобу управа є. Загнилося, скажімо, дерево. Якщо цього не помітити одразу,— утвориться дупло. Спочатку мале, тоді більше, а там, дивись, буря налетить — звалить дерево на землю. Щоб цього не сталося, Грушівниці кличуть на допомогу дятла або повзика. Ті обдзьобують хвору деревину, вичищають дупельце так, що воно вже далі не росте. За це Грушівниці дозволяють птахам селитися у ньому...

— Нам пернаті дуже допомагають. Але на цьому тижні багато їх загинуло,— зітхнув Озивайко.— Почали з неба чимось сипати. Ядучим-ядучим. Я сам довго чхав, а зараз кашляю. Од того пилу гусінь зразу загинула. Проте й пташки, які ту гусінь їли, теж стали пропадати. Не дорахувалися ми тоді й багатьох зайців, борсуків, корисних комах. Навіть маленькі сонечка і ті загинули од ядучого пилу. І ось тепер, розповідають мої помічники, у лісі зовсім мало птахів лишилося, а гусені буде стільки, скільки й досі було. Ото роботи всім додалося!

— Пил цей отрутохімікатами зветься,— пояснив Озивайкові Петько.

Озивайко закашлявся, а вслід за ним лісові хлопчики й дівчатка.

(Продовження на наступній сторінці)