«Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди»

A- A+ A A1 A2 A3

Найстарші лісовики, знав Вовк, знайшли притулок у Чорному урочищі, в печерах, схованих у непролазних заростях колючої акації, дерези та будяків. Звідси вони посилали своїх гінців до всіх лісів, щоб тамтешні лісовики знали їхню волю, щоб усе живе розвивалося за тими законами, які вони, найстарші, виробили. Це від них залежало, кому з простих лісовиків яким лісом правити. Вони ж могли слухняним давати кращі угіддя, а неслухів посилати в занедбані ліси, де як не крути, а все одно ладу не буде. Для зовсім непокірних найстарші лісовики мали одне покарання — позбавляли їх сили лісовикової. Це було найстрашніше з усіх покарань, бо тоді проти лісовика, який уже не міг бути невидимим, боявся морозу, спеки і дощів, переставав розуміти мову звірів і птахів, повставало все те, заради чого він раніше жив. Нікому ще з лісовиків, позбавлених могутності, не вдавалося вистояти проти грізних стихій, хижих звірів, голоду...

Вовкові пощастило. Потрапив до урочища саме тоді, як зібралися усі найстарші лісовики. Вони сиділи півколом на трухлявих пеньках, пихкали люльками, куди замість смердючого тютюну клали сухе листя духмяної м’яти, й бідкалися, що в далеких угіддях лісовики од рук одбилися.

— У Зеленому гаї Гукайло робити нічого не хоче,— доповідав гонець,— птахи на льоту падають від голоду, а йому хоч би що. І це тоді, коли під снігом повно ягід різних та насіння. Ну не можеш, старий, сам одкопати корм — доручи диким свиням те зробити. Ні, спить і вдень і вночі непробудно...

— А в Старосамбірському лісі молодий лісовик Завзятько не господарює, а розважається: цілісінькими днями, мовби дитя нерозумне, на гіллі гойдається,— сказав інший гонець.

— А що виробляє Озивайко у нашому лісі,— й собі вигукнув з-під куща Вовк.— Замість того, щоб ліс охороняти від його найзаклятіших ворогів — людей, злигався з ними, водить по угіддях, усі наші лісові таємниці розсекречує...

— Це що за примара? — перебив його головуючий на зібранні найстарших лісовиків.— Хто тебе, Вовче, запрошував сюди? Куди ви, охоронці, дивилися?

Із-за кущів одразу ж вибігло кілька дужих лісовиків: мить — і од Вовка шерсть лишилася б, та їх зупинив один з лісовиків:

— Це той звір, що зумів вижити, тоді як усі його родичі давно загинули від людських рук. Нехай і далі живе. До того ж з Озивайкових угідь давно вістей ніяких не було! Говори, Вовче!

Зрадів сіроманець. Вклонився, як міг, найстаршим лісовикам, кахикнув, щоб хоч трохи захрипле горло настроїти, й почав:

— Перевертень цей Озивайко! Забув, либонь, навіщо ви його до лісу приставили. З людьми здружився, а ті заброди тепер із лісу не вилазять. Старі звірі, як ось я, приміром, не раз уже просили Озивайка схаменутися, згадати про свої обов’язки, та де там: він і слухати не хоче. Ще й погрожує розправою. Немає нам тепер життя в лісі!

І так завив сіроманець, що не лише іній з гілок обпав, а навіть сухе гілля посипалося. А гілка в акації хоч і суха, та все одно колюча. Упала прямо на головуючого, подряпала носа, люльку з рота вибила.

— Припинити вити! — розсердився головуючий на Вовка. Ще й гілкою, що його поранила, замахнувся. Вовк стрибнув під кущ, затих, нутром відчуваючи, що справу свою зробив.

Що тут зчинилося! Всі скочили з пеньків, водночас заговорили, вимагаючи негайно розправи над Гукайлом, Завзятьком, а найдужче — над Озивайком.

Нарешті головуючий заспокоїв зібрання і мовив суворо:

— Пропоную винести усім трьом найвищу міру покарання — позбавити їх сили лісовикової.

Вовк не стримався від радощів і знову завив — тоненько-тонюсінько. Аж моторошно стало усім. Тоді головуючий жбурнув у нього пеньком, на якому сидів, і таки влучив. Тисячами іскор сипонуло Вовкові в очі. Могутньою пружиною підкинуло його тіло, й сіроманець наосліп майнув якомога далі від урочища.

Лісові секрети

Дружба лісовичка з дітьми міцніла. Юннати не скупилися на їжу для птахів та звірів, а Озивайко все більше їм лісових секретів розкривав. Чим краще їх діти знатимуть, вважав, тим дужче любитимуть природу, тим більшою буде їхня допомога...

Сьогодні Петько став розпитувати про перші ознаки весни.

— Не забувай, Озивайку, що це нас найбільше цікавить!

— Тоді, друже, послухай, про що співає он та пташка.

"Ці-ці-фі-ці-ці-фі!" — пролунало.

— Ось вам і перша ознака весни,— засміявся Ігор.— Бачите, як велика синиця зраділа сонячному дню?

А синичка не могла всидіти на місці. Перестрибувала з гілки на гілку, махала крильми, потім почистила їх дзьобиком і полетіла геть.

— Дуже корисна пташка,— сказав Озивайко.— Надзвичайно багато знищує шкідників — комах, личинок... А он, бачите, круки метушаться.

Гуртківці дістали біноклі й навели їх на верхівки високих дерев.

— Придивіться, що вони роблять,— порадив лісовичок.

— Впорядковують свої гнізда,— сказав Толя Лопата.— Адже вони незабаром висиджуватимуть яйця. Вже на початку квітня у круків з’являються пташенята.

— Так рано? — здивувалася Оля.

— З цього приводу є одна казка,— згадав Ігор.— У ній розповідається, як колись круки не помирилися з лісовими мурахами. Навіть руйнували їхні купини, вигодовуючи мурашиними лялечками пташенят. Розсердилися тоді комахи й одного разу напали на гнізда своїх ворогів. Відтоді круки десятою дорогою обминають мурашники, а пташенят виводять напровесні, коли мурахи ще не вилазять із схованок.

— А в кого пташенята виводяться ще раніше? — поцікавився Толя.

— А у шишкарів. Ті висиджують яйця взимку,— відповів Озивайко.— Щоб малеча не померзла, батьки будують з паличок тепленькі гнізда, обкладають мохом, шерстю, пір’ям. Вітер не продуває їх, а від дощу й снігу захищає розлоге гілля ялин. В таких "квартирах" пташенята почуваються безпечно, а за грубки їм правлять теплі тіла батьків.

Взимку ж шишкарі виводять пташенят тому, що мають у цей час найбільше їжі. Адже вони харчуються насінням ялини, сосни, яке визріває восени і тримається аж до весни. Через те птахів називають шишкарями.

А тепер придивіться до беріз. Крони у них стали густо-червоні. Зазеленіла кора в осики. У бруслини — теж. Цікаво, що такою вона буває лише в березні. Верба в цей час уже скинула ковпачки квіткових бруньок. А знаєте, в якого дерева у нашому лісі першим розпочинається рух соку?

— У берези! — вигукнула Оля.

— Ні, в гостролистого клена. Красуня-береза відстає від нього на два тижні. А яке дерево в нашій місцевості зацвітає першим?

— Знаю, знаю,— зраділа Оля,— раніш за всіх починає цвісти сіра вільха. Ще й листочків немає на її гілочках, а вже з’являється багато жовтуватих сережок, а в них багато квіточок. Торкнеш їх — висиплеться хмарка пилку.

Ще довго були в лісі того дня юннати. Багато цікавих записів з’явилося в їхніх щоденниках.

...Ось і весна-красна прийшла

— Озивайку! Де ти, Озивайку?

— Може, з ним що сталося? — занепокоїлися діти.

— Ку-ку! — раптом долинув Озивайків голос.— Хіба ви мене не бачите?

Діти зраділо кинулися до ялини. Там у зеленому вбранні стояв Озивайко.

— Який-бо ти! — милувалися ним дівчатка.— Навіть чобітки зелені. Іще б їх почистити! — сміялися.

— Весна в розпалі! — усміхнувся Озивайко.— Роботи багато, тому-то й одяг такий буденний, робочий. А де це Петько?

— Тут я, тут! — поспішав од автобусної зупинки Петько.— Нумо, розповідай, що без нас у лісі цікавого сталося.

— Ходімо краще покажу,— сказав Озивайко.— Бо так красиво говорити про природу, як ви, гуртківці, я ще не навчився.

І ось вони на лісовій галявині, де вже пробивалася до сонця ніжна зелень.

— Гарні квіти? — показав Озивайко на сон-траву.

— Які в неї короткі й волохаті ніжки! — погладила Оля лісову квітку.

— Цього робити не варто! — докірливо мовив Озивайко.— Адже сон-трава отруйна.

Толя угледів на горбочку іншу квітку. Оля підбігла до нього.

— Мати-й-мачуха!

— Вгадала! — усміхнувся Толя.

— Ще б пак! — сказала Оля.— А ти знаєш, що вона належить до квітів, які розкривають і закривають свої пелюстки в певний час? Розкривають близько десятої години ранку, а закривають між п’ятою і шостою годинами вечора.

— А де ж листки цієї рослинки,— підійшов Петько.

— Вони з’являються на стеблі пізніше, коли відцвітуть квітки,— пояснила Оля.

— Молодець, Олю,— похвалив її лісовичок.— Добре квіти знаєш! Там, глянь, цвіте медунка.

— Озивайку,— звернувся до лісовичка Петько,— а я бачив медунку з фіолетовими квітками. Мабуть, та належала до іншого виду?

(Продовження на наступній сторінці)