«Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди»

A- A+ A A1 A2 A3

І тут у Петьковій голові промайнула ідея.

— Озивайку, записуйся до нашого гуртка.

— А що то за гурток?

— Найцікавіший у світі! За сезонними змінами в природі спостерігаємо: коли яка квітка розцвітає, чи рано сніг на землю падає, коли птахи з вирію прилітають...

— Навіщо все те знати? — зацікавився Озивайко.

— Щоб погоду, скажімо, передбачати: яке буде літо — дощове чи посушливе, скільки снігу взимку випаде... Вести спостереження неважко, треба бути тільки уважним. А найголовніше — провадити їх слід систематично. Ти ж цілими днями у лісі, уявляєш, як допоможеш нам!

— Згода,— сказав Озивайко.— Допоможу, чим зможу!

А тут уже й узлісся. Й автобус рейсовий стоїть.

— Спасибі тобі, Озивайчику! — розчулено промовив Петько.— З біди виручив мене сьогодні... Давай-таки чкурнемо до міста. Хоч на пару годин. В гості до нас зайдемо, мама пиріжками почастує, чаєм смачним!

Озивайко тільки руками розвів. Ще довго Петькові видно було самотню постать на тлі засніженого лісу.

...Почав Петько вдома розповідати про Озивайка, а мама йому на чоло руку поклала — чи, бува, не температурить?..

Зимова мандрівка

— То де ж твій Озивайко? — засумнівалась Оля Волошка, тільки-но гуртківці потрапили до лісу.

— Не поспішай,— заспокоїв дівчинку Петько.— Спочатку скажіть: приймете його до гуртка чи ні?

— Звичайно,— поблажливо мовив Ігор.— Клич свого приятеля!

— Озивайку! — гукнув Петько.

Ні душі. Тільки глиця з дерев сиплеться.

— Жартівник ти, Петре! — усміхнулася Оля.

— Озовися, друже! — ще раз покликав лісовичка Петько.

— Тут я,— вийшов з-за ялини Озивайко.— Добридень, Петю! І вас, дорогі гості, вітаю!

Петько показав Олі потайки язика. Та знітилась, очей не зводила з лісовичка.

— Покажи нам, Озивайку, свої володіння,— попрохав Петько.— Я ж тобі казав, що нас цікавить.

— Ходімо!

Йшли лісом і невдовзі потрапили на засніжену галявину, посеред якої стояла розлога ялина. На темно-зеленому тлі хвої виблискували шишки. Сніг під ялиною геть усіяний янтарними лусочками і стерженьками.

— Білчина робота,— здогадався Петько.

— А онде її гніздо,— зраділи діти, побачивши високо на ялині кулясту білчину споруду, з якої виглядала сполохана господарка.

— Гніздечко у білки затишне, зроблене з гілочок, лишайників, моху, сухої трави. Всередині вистелене шерстю і пір’ям, у ньому вона пересиджує дощі, морози і заметілі,— розповідає Озивайко.— А про те, що ця зима буде лютою, білка мені ще восени підказала. Знаєте як? Бо чимало запасла горішків і гніздо добре утеплила.

Пішли далі. Раптом побачили, як між гілками сосни б’ється крильми чималий птах, а злетіти не може.

— Строкатий дятел,— упізнав Ігор.— Що з ним?

— Дятел влаштовує в розщепі дерева або між гілками, що тісно прилягають одна до одної, свою "кузню", де добуває з шишки насіння,— пояснив Озивайко.— Буває, вдарить по затиснутій в щілину шишці сильніше, аніж треба, вона звідти вилітає, а натомість дзьоб птаха опиняється у пастці.

Гуртом визволили небораку з полону. Дятел довго не міг отямитися, а як очуняв, полетів геть.

— А що б з ним було, якби ми не нагодилися? — перепитала Оля.

— Чимало дятлів, Олю, ось так і гинуть,— підтвердив її здогад Озивайко.— У лісі треба бути обачним!

— А ще які ознаки тривалої і суворої зими ти, Озивайку, помітив? — цікавляться діти.

— Борсуки, їжаки, кажани та інші тваринки, які залягають на зиму в сплячку, нагуляли багато жиру. А ви помітили, як добре вродили дуби, які кетяги горобини ще й досі висять на деревах! Більше, аніж торік, заготували на зиму корму — осикового паліччя — й бобри. Чимало пташок в передчутті холодів подалися до міста, там їм легше буде знайти затишок і їжу. Втекла б з лісу й казкова Сорока, так ви виручили. Тепер вона біля годівничок крутиться!

Стали частіше траплятися осики, верболіз. Невдовзі з’явилася річка. Береги засніжені, а лід аж виблискує на сонці.

Наблизилися до ополонки. Щоб одразу не замерзла, хтось поклав у воду пучок очерету. Петько одгорнув його, і на дітей холодно глянуло крижане око зимової річки.

— Хто ж тут зробив ополонку? — здивувався.

— Моя робота! — усміхнувся лісовичок.— Ще й за поворотом кілька вирубав.

— Навіщо?

— Найперше — щоб риба не задихнулася. А ще тут видра живе. Крізь ополонки їй легше на лід виходити, а вона любить свіжим повітрям подихати.

— Озивайку, давай дочекаємось, поки видра з’явиться,— аж застрибала од нетерпіння Оля,— я ніколи не бачила цього звірка на волі...

Вже й померзли, а видра не з’являлася.

— Вдень вона рідко виходить,— сказав Озивайко,— а ось надвечір та вночі я її часто зустрічав.

— Коли ж той вечір,— засумувала Оля. Та й дітям було жаль згаяного часу.

— Присягніться, що не завдасте їй шкоди!

— Ми ж юннати, Озивайку,— заспокоїв лісовика Петько.

— Ну гаразд. Зараз я попрошу видру показатися.

Озивайко, як стояв, пірнув у ополонку. Діти заніміли...

Минуло кілька хвилин. Що з Озивайком? А як утопиться? Адже він лісовичок, а не водяник.

Діти юрмилися біля ополонки, з острахом вдивляючись у холодну глибочінь. І раптом побачили довгасте тіло звірка. Видра швидко пливла до них.

Юннати милувалися красивою тваринкою, а вона втупила в дітей гострий насторожений погляд хижих очей, немовби запитувала: "Так що, надивилися?"

— Ну й хвостяра в неї! — промовив захоплено Ігорок.

Цього було досить, щоб видра круто розвернулася і попливла геть.

— А де ж Озивайко? — сполошилася Оля.

— Тут я! — почувся тихий голос у них за спинами. Діти оглянулися й побачили як хлющ мокрого Озивайка.

— Негайно розводимо багаття! — гукнув стривожено Петько.— А зараз, Озивайку, одягни мій кожух, бо ще застудишся!

Лісовичок тільки засміявся. Тричі сплеснув у долоні, і його не стало. А через хвилину з’явився. Сухий-сухісінький, ніби й не був У річці.

— Ходімо до перекату,— сказав весело,— там щось цікаве вам покажу!

Біля перекату, де вирувала вода, спадаючи на гостре каміння,— учні побачили невеличку пташку. Голова руденька, крила темно-сірі, а груди білі.

— Рінник,— упізнав пташку всезнаючий Петько.

Пташка сиділа на камені, а тоді грудкою впала у воду і випірнула лише через певний час. У дзьобі тримала якусь поживу. Проковтнувши здобич, голосно защебетала і знову кинулася у воду.

— Хіба не диво? — засміявся Озивайко.— Рінник і влітку живиться водяними комахами й жучками. А цей перекат дає йому можливість і зимувати біля річки; що вода холодна — байдуже. Чуєте, як весело співає!

Озивайко з дітьми рушив далі, однак щось помітив під ногами і зупинився. Всі побачили кілька вмерзлих у лід равликів.

— Не встигли, напевно, впасти на дно, тепер загинуть,— пожалів хтось молюсків.

— Не пропадуть,— заспокоїв Озивайко.— Навіть отак вони добре перезимують... Ходімо знов до. лісу,— запропонував.

Тільки-но увійшли під зелені шати, як з невисокої ялини стрибнула велика товстонога кішка й подалася геть.

— Рись! — вигукнули всі, пізнавши хижака.

— Дивина! — тільки й мовив Петько.— Добре, що ми тут гуртом, а то могла б напасти.

— Людей вона не чіпає,— захистив рись Озивайко.— Та і я ж з вами недарма. А те, що її побачили,— вважайте, пощастило: на увесь ліс кілька таких звірів лишилося.

Ігор дедалі частіше поглядав на годинник.

— Пора? — зрозумів його Озивайко.— А чому ви сьогодні звірам і пташкам корму не принесли? Не всі вони, знаєте, повтікали з лісу. Ох і багато їх гине від голоду.

Діти зніяковіло глянули один на одного.

— За графіком нам завтра до годівничок іти,— пояснив Петько.— Сьогодні була позачергова екскурсія до лісу.

— Його мешканцям треба їсти щодня, а то й кілька разів на добу, інакше замерзнуть,— сумно промовив Озивайко.— Давайте домовимося: ви приносьте корм, а по годівничках, як вам не буде коли, я його сам розкладатиму. Згода?

В цей час зовсім близько пролунало голосне завивання Вовка.

— Кого це він так страхає? — запитала здивовано Оля. Озивайко, певна річ, знав наміри Вовка, але лякати друзів не схотів.

— На те він і Вовк, щоб вити,— сказав заспокійливо.

Вовча помста

Минуло кілька днів, як Озивайко не чує й не бачить Вовка. З його володінь принаймні сіроманець зник. Лісовичок навіть хвилюватися почав — все-таки живе створіння пропало.

Та даремні Озивайкові переживання: жадоба помсти погнала розбишакуватого Вовка до сусіднього лісу, туди, де найстарші лісовики споконвіку проживають.

— Довго мене, Озивайку, пам’ятатимеш,— хрипів сіроманець, продираючись через хащі.— Не буду я Вовком, як не зведу тебе зі світу!

(Продовження на наступній сторінці)