«Голубий патруль» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Голубий патруль»

A- A+ A A1 A2 A3

Та що це? Діти помітили, як з мурашника почали вилазити крилаті мурахи. їх ставало дедалі більше. Вони нишпорили по куполу мурашника, залазили на найближчі травинки, стеблини, піднімалися по них на верхівки і, розправивши крила, роєм злітали вгору.

— Нам пощастило побачити, як у мурах відбувається роїння,— сказав Микола Іванович.— Скоро вони спустяться на землю, виберуть собі місце до вподоби і дадуть початок новому мурашникові.

— Миколо Івановичу,— попрохала Люда Загородня,— розкажіть нам про них! Я так здивувалася, коли побачила мурах з крилами...

— Розкажіть, розкажіть! — підтримали Люду й інші юннати.

Відійшовши від мурашника, діти всілися під деревом.

— Мурашина купа, як ви бачили, складається із голочок хвої,

шматочків кори, гілочок, сухих травинок. Існує вона кілька років і весь час збільшується. У ній багато виходів, вона прикриває підземне гніздо, в якому розміщені численні комори й коридори. Мурашник недаремно має конусоподібну форму: під час дощу з нього легко стікає вода, а в гарну погоду мурашник добре прогрівається сонцем.

Життя лісових мурашок форміка дуже цікаве. Переважна більшість мешканців мурашника — десятки тисяч безкрилих робочих мурах — недорозвинуті безплідні самиці. Маток у мурашнику — кілька десятків, а то й сотень. Вони відкладають яйця, але не в соти, як бджоли, а у внутрішні комори мурашника. Народжуються матки з крилами, однак крилаті бувають лише декілька днів. Після весільного польоту крил позбавляються. Самці мурах теж крилаті; живуть вони кілька днів. Запліднивши матку, самці гинуть.

Із мурашиних яєць виходять безпорадні личинки, які купами лежать у комірках. їх годують і чистять робочі мурахи. Вдень переносять у верхні поверхи гнізда, а на ніч ховають углибину. Личинки перед перетворенням у лялечки "тчуть" кокони — "мурашині яйця".

— Їх продають на пташиному базарі як корм для співочих пташок! — повідомив Костя.

— Продають! — зітхнув Микола Іванович.— Заради наживи браконьєри знищують цілі мурашники. Так ось, кокони бувають різні за величиною: з дрібних виходять недорозвинуті самиці — робітники, з великих — або самиця-матка, якщо це було запліднене яйце, або самець, якщо яйце було незапліднене.

Запліднені самиці нездатні утворити нову сім'ю. Опустившись на землю після весільного польоту, вони повинні зустрітися з робочими мурахами свого виду, які відрізають їм крила і будують для них крихітне гніздо. Іноді самиці попадають у сусіднє гніздо й приживаються там.

У мурах міцні щелепи з гострими зазубреними краями. Ними комаха кусає, розгризає їжу, переносить здобич і будівельний матеріал. Для захисту в мурахи на кінчику черевця є отруйна залоза, яка виробляє мурашину кислоту. А зараз давайте знову підійдемо до мурашника й подивимося, чим живляться його мешканці, яку здобич приносять додому.

Юннати схилилися над мурашником і стали приглядатися до мурашиних стежок.

— Гляньте,— покликала Таня Набок,— мурахи гусеницю тягнуть!

— Миколо Івановичу, вони тільки мертвих тваринок поїдають? — запитала Люда.

— Ось у мене в сірниковій коробці є живий жук-гнойовик,— сказав Микола Іванович,— давайте кинемо його в мурашник.

— Тільки з умовою, Миколо Івановичу,— промовила Люда,— якщо гнойовик утече, ви його відпустите на волю!

Жук потрапив якраз на верхівку мурашника. Завмер, а потім рушив униз. Але на нього звідусіль нападають сотні комах. Шматують, обливають кислотою. Гнойовик теж не збирається легко віддавати своє життя. Кидається на мурах, згрібає їх ніжками... Та йому бракує сил, і він, засіпавши лапками, завмирає. Через деякий час мурашки витягли з-під нього хвою, травинки, і він провалився всередину купини.

— Вчені підрахували,— мовив Микола Іванович,— що гніздо мурашок форміка впродовж дня знищує до двадцяти тисяч комах, а за

літо — два мільйони, чого не може зробити навіть сім'я таких вправних комахоїдів, як дятли або синиці. Мешканці мурашника тримають під контролем майже гектар лісу. Про них потрібно дбати, друзі. Зараз у нашій країні ведуться заходи по розселенню мурах у ті місця, де їх зовсім мало. Руйнувати мурашині гнізда заборонено.

Із сухих гілок діти змайстрували огорожу для мурашника, щоб кожен, хто сюди прийде, бачив: про цю купину вже подбали.

— А тепер купатись! — пролунала команда, і діти, на ходу роздягаючись, побігли до Дніпра.

 

МИЛІ ТВАРИНИ-АМФІБІЇ

Їстівна жаба. Як ловлять джерелянок. Тритони

Накупавшись, діти подалися в глибину острова і наткнулися на рів, ущерть заповнений водою й трохи заболочений з країв. Тільки-но підійшли до рову, як із заростів різнотрав'я кинулося у воду безліч жаб.

— Плюх-плюх! — як шротом по воді сійнуло.

— Цікаво, дуже цікаво! — таємниче промовив Микола Іванович і, змахнувши сачком, витяг з води... жабу.

— Промахнулися! — поспівчував йому Сашко.

— Анітрохи. Аж не віриться, що це — жаба ставкова,— Микола Іванович виплутав із сачка чималеньку зелену жабу, поцяцьковану темними плямами. На спині в неї світла смуга. Черево — світло-жовте, білі резонатори бульбами випинаються в кутках рота.— Вона у наших місцях рідкісна, зате у багатьох країнах жабу ставкову розводять штучно, бо вона — їстівна.

— Бр-р! — пирхнула Таня.— Теж мені делікатес знайшли! Гидота яка!

— Все, Таню, умовно,— засміявся Микола Іванович.— Адже ми їмо свиней, які ніколи не відзначалися охайністю, раків, які живляться падлом. Для полінезійців найсмачнішою стравою служать морські черв'яки — поліхети, у ряді країн Європи ловлять ставкових жаб, а в Азії для кулінарних потреб розводять індійську тигрову жабу.

— А це ось жаба озерна,— спіймав Петро зеленувато-коричневу жабу.— Чому це вона, Миколо Івановичу, така холодна? Вода й повітря значно тепліші.

— Амфібії зігріваються тільки тоді, коли рухаються. А в пасивному стані температура Їхнього тіла на п'ять — десять градусів нижча від температури навколишнього середовища. Чому? Бо шкіра амфібій випаровує багато вологи. На це й витрачається їхнє тепло.

— Миколо Івановичу, а жабу ставкову легко розводити? — поцікавився Юрко.

— Хоче ферму їстівних жаб створити! — захихикав Сашко Йорик.— Тільки як їх до Франції відправлятимеш?

— Спеціальний експрес ходитиме до Парижа,— засміявся Костя.— Юрко, а як ти фірму свою назвеш?

— Вас, хлопці, хлібом не годуй, тільки дай полихословити,— й собі усміхнулася Лариса.— А ось хто розкаже, чим ці жаби різняться?

— Гм,— замислився Костя,— найперше — колір у них неоднаковий, жаба озерна, як бачите, темніша.

— В іншому їх відмінність,— зауважив Микола Іванович.— Придивіться краще!

— Резонатори! — зраділо вигукнув Толя Заровний.— У жаби озерної вони темного кольору!

— Правильно,— усміхнувся Микола Іванович,— однак ці жаби різняться ще й голосом: жаба озерна подає звуки "уорр...уоррр...круу", а ставкова — "коаке,.. коаке... коаке...".

Він посадив свою жабу у воду, і та одразу ж дременула в зарості. Відпустив жабу й Петро.

— Тепер подивіться на пуголовків,— присів над водою Микола Іванович,— вони, ви знаєте про це з курсу зоології, не що інше, як жаб'ячі личинки. Давайте візьмемо їх у банки з водою й простежимо, як у пуголовків з'являться ноги, спочатку задні, потім передні, змінить свою будову рот, заростуть зяброві щілини, зменшиться хвіст і поступово стане зовсім непомітним. Пуголовок перетвориться на жабу.

— Миколо Івановичу, а жаби без води можуть жити? — поцікавилася Лариса.

— Їхня шкіра,-— відповів вчитель,— завжди повинна бути вологою. Для цього жаби активно її зрошують. Наша жаба може без шкоди для себе віддати кількість вологи, що дорівнює половині ваги її тіла. Так само швидко вона може увібрати її в себе, потрапивши у вологе місце. Цікаво, що жаби ніколи не п'ють води ротом, а лише поверхнею тіла. При надто великій втраті вологи слиз на шкірі жаби підсихає, утворюючи кірку, що зменшує швидкість випаровування. Деякі види степових і пустельних жаб через відсутність вологи влітку впадають у сплячку. Для цього вони зариваються глибоко в землю, де буває хоч трохи вологи, або утворюють навколо себе водонепроникну оболонку із слизу. Дихають вони тільки легенями. Жаба ставкова, навіть

перебуваючи на повітрі, більшу частину кисню отримує через шкіру і виділяє через неї майже увесь вуглекислий газ.

Вкрита вологим слизом шкіра жаб притягує до себе чимало мікроорганізмів. Кращих умов для свого розвитку їм не знайти. Щоб це сусідство не закінчилося для власниць такої шкіри трагічно, земноводні виробили здатність виділяти разом із слизом отруйні речовини, які вбивають або зупиняють розвиток бактерій.

— Я читав — колись у селах в горщики з молоком кидали жаб, щоб воно не скисло! — повідомив Костя.

— Не тільки раніше, це й зараз роблять,— усміхнувся Микола Іванович.— Отруйний слиз жаби пригнічує розмноження молочнокислих бактерій, і молоко довго зберігається.

Таня цього разу промовчала, тільки очі її широко розкрилися.

(Продовження на наступній сторінці)