«До меж заказаних» Багряний Іван

Перепілка в житі — радість.
В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить жаль.

Погоріла синь — на грози.
Посмутніла даль — на сльози.
Миготить — на кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла л ю б о в.

Млою ворог? — В б л и с к а в и ц ю!
Хто суддею? — В грізну к р и ц ю!
Щоб на світ благословиться,
Став наш день і час.

По боях і клекотінні
Встане день в яснім цвітінні.
І прийдешні покоління
Пригадають нас.

Перепілка в житі — ніжність.
В пшеницях волошки — д у м а.
Мак червоний — кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов.

1926 р. Батурин

В ДАЛЕЧІНЬ

Кузня вибігла на гони.
В кузні молот зрання дзвонить,
Дзвонить — раз!-бий! — так! —
У горнилі мак червоний
І полями мак,
І — ген
мак.

Станем, коню, путь далекий.
Чуєш, коню, орлій клекіт?!.
Над розлогими полями,
За терпкою далиною,
Переможний орлій клекіт
Чи догонимо з тобою?

День хмарніє, хмурить брови...
Посіклись копита д'крові.
Посіклись копита д'крові,—
Позбивалися підкови.

Обносилась дивна збруя.
Нас минають подорожні.
Скарги тут ніхто не вчує
І молитва — згук порожній.

Станем, коню, станем. Д'крові
Позбивалися підкови.

Коваль вийде — коваль чорний,
Помічник його моторний,
Вийде, гляне, скаже слово,
Зробить все з важким спокоєм.
Вдарить молотом — готово! —
Стисне мужньою рукою.
На прощання скаже слово...

Нумо, коню! Чуєш клекіт?
Разом станемо до бою.
Перескачем путь далекий —
Час догонимо з тобою.

Нас не спинить біль утоми,
І вантаж не зломить спини.

Ми маленькі, сірі "гноми" —
На розпутті долю спиним...

Половіють сині гони...
В кузні молот дружньо дзвонить,
Дзвонить — раз!-бий! — так! —
У горнилі мак червоний
І полями мак,
І — ген
мак.

1926 р., Київ

ЧОРНОЗЕМЛЯ

Набрав у пригірщ повно... яка пухка і тепла!
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить,—
Як десь коваль невтомно в весіннім дзвоні клепле,
По ріллях сонце йде — пускає голуби.

— Ну, здрастуй, чорне поле, і ти — старенька вербо!
Я ось прийшов... А знаєш:
ти — ніби не така...
Прийшла на шлях широкий і ти стрічати весну
І виглядати гуси з блакитного ставка.

А пам'ятаєш:
осінь... і плач в баюрі колій...
Здавалося, що вчасно б зависнуть на дротах.
Го-го, яка дурниця... Глянь:
ластівки і повінь
І плуг на скиби скибу так смачно наверта.

От взяти б просто цупко у нього з рук чепіги
Й, поки то буду дома, пройтися б разів п'ять...
Стрибками сонце босе за жайворонком біга,
І хутори далекі за маревом мигтять.

І крикнув так, аж млосно... аж відгукнулись балки...
Простіть, що ніби п'яний, що ніби троглодит,—
Це я утік від бруку туди, де бігав змалку,—
А ледь було не звик там і киснуть, і нидіть.

Моя руда свитина якраз до масти нивам,
А кострубате слово — як скиби грубих ріль...
Я знаю: тут з засіву напевне будуть жнива
І просте сіре слово не здасться на кукіль...

Прийду —
старий розкаже, як скрутно було взимку,
Як, зовсім захарчований, схудав мишастий кінь...

А проліски надійно кивнуть, такі манінькі,
І голубі, як чиста весіння голубінь.

Загати... купи гною... і верби у намисті...
На причілку дітвора:
"А діться — журавлі...
І гу-у-у-си..." —
й засміються, такі брудні і чисті,—
Мої маленькі друзі, колеги на землі.

Вже скоро сіять... Будемо,— так весело і просто...
А слідом вітер лащиться і грак на борозні.
Ге-ей...
Яка дитина,— не схожа трохи зростом,
Ну, а хіба мудрить?..
Хіба мені?
Набрав у пригірщ повно —
така пухка і тепла...
Ну хто це там сказав, що можна розлюбить?..
На зорі десь коваль в весіннім дзвоні клепле...
По ріллях сонце йде — пускає голуби.

ВЕЧІР ЗИМОВИЙ

Конає день на золотих ножах...
Холодне сонце кулею підбите,
Немовби око вилізло з орбіти,
Печальне око в золотих сльозах.
Іду снігами і не чую ніг...
Ввижається:
ромашки білі-білі...
Весінній шум...
Качата пролетіли
Десь на озера...
Крики перепілок
В житах...
Зирнеш: навколо — сніг і сніг.
А то лиш шум, а то вітри в дротах
Та пси голодні в дальніх хуторах.
Стара верба про славне літо снить.
В снігах печаль, в снігах така утома...
Не заздрю тим, хто в час такий
не вдома,
Тим, хто родився
тільки для весни.

1927

КАНІВ

Ліловий степ. Пустеля вод широка.
Убогих нив латки і комишів рябінь.
Іржа хаток, похилених в журбі.
А над усім — на кряжі голубім
Печаль очей великого пророка.

Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.

Чого ж хмурний, понурий? Що жалієш?
Що слава розмінялася в словах?
Що хутори задрипані німіють
І няньчать злидні, як в минулих днях?

На "зломі двох епох" — в хвості, в болоті,
Щоправда, тяжко скинути горба.
Ніяк гарба прогресу в рабськім поті
Не зрушить злиднів давнього раба.

Та все ж іде, гряде урбанізатор.
Прийде — розставить дивні комини.
На твоїм місці буде елеватор,
Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани.

Індустрія!.. Електрика!.. Машини!..
Нащо ж сади тут, люди, солов'ї?
Машини, брат, симфонію розчинять,
Поб'ють в диму цю вигадку гаїв.

Гуде мотор десь, протинає обрій —
То в новий день новий пророк гряде.
Ліловий степ, понурий і холодний
У млу, як ти, повив чоло бліде.

Йде вік новий, у панцери закутий.
Твій вік давно, одспіваний, пропав.
Мабуть, тому ти глиняний, забутий
І пилом днів, мов попелом, припав.

Лише в кутку — на простій чорній рамі
Положено васильки, ніби креп,
Рукою простою
і ввито рушниками
З любов'ю ніжною і тихими словами
Твій,
рабським часом тиснутий
портрет.

Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде — лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.

1927

ТУМАН

Щоб оцей туман та сніги поїв,
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос
В далині глухій увижаються,
Ластів'ячий крик і дівочий сміх,
І степи в шовках — у ногавицях...

Гей, нема, нема. Тут страшна зима,—
Мла, відчай і сон над оселями.
Понад садом — крук, понад степом — свист
І собачий брех понад селами.

Ні шовкових рос. Ні пісень нема.
Лиці одні сніги та липкий туман.
Впав на груди піль, на печаль гаїв...
Щоб оцей туман та сніги поїв.

МАЯК

Охтирському дитячому містечкові

На обрій пада дзвін, сковзається снігами
І будить день, гогоче в далині.
Сріблястий вітер ловить мідні гами
І для пісень тче ноти на вікні.

Співає хтось, розсотує хвилини...
А дзвін до праці кличе і вторить,
Встає "республіка" бадьора і єдина...
До ритму серць заслухається мить.

Якраз на розі літ — там, де вітри сонливі,
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк.

Скажи, чому ж то, чарами якими
Не втиснутись до нього розпачу ніяк?

Понурих дум старих тримає срібні чотки
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.
Підходить знову день в бавовняних обмотках,

(Продовження на наступній сторінці)