«Вісім днів із життя Бурундука» Іван Андрусяк

– Все одно дурнуваті у вас забави. Хоча… Ми колись теж так дуркували, – відірвався від роботи тато. – Пам’ятаю, коли я був такий як ти, ми з Мишком і з Миросем посперечалися, хто більше води з джерела вип’є. У нас на півдорозі від школи, якщо йти пішки через поля, оте джерельце було – маленьке, непримітне, але з дуже чистою і смачною водою. Якась добра душа біля нього кілочок устромила й склянку на той кілочок почепила – щоби подорожньому, якого спрага замучить, зручно було напитися. Школа в нас у сусідньому селі була, то йти було далеченько, і зранку ми завжди автобусом їхали. Зате після уроків, коли нормальна погода була, завжди пішки поверталися… Так от, стрельнуло нам одного разу в голову позмагатись. Мишко найхитріший із нас – він скляночок зо п’ять випив, та й усе: програв, мовляв. А сам дивиться на нас із Миросем і регоче. Ми ж, мале-дурне, п’ємо і п’ємо… Мирось аж десь на чотирнадцятій склянці «загнувся». А я для певності – ото йолоп! – цілих шістнадцять склянок випив…

– І що? – запитав я, відсміявшись.

– Та нічого… Вухами йшла та вода!

Видно було, що ці спогади, – незважаючи на воду, яка йшла вухами, – татові приємні. Я одразу цим і скористався:

– Ну, то ми теж трохи пограємося, тільки в своє. Гаразд?

– Грайся. Але не загравайся – умій вчасно зупинитися. Бо в нас нібито ж я виграв – а насправді Мишко, в якого ні живіт не болів, ні проносу відтак не було… Ну все! Відпочили, й берімось далі до роботи!

І, взявши в мене череп, тато зітхнув і подряпався до наступної дірки…

 

Із мамою було складніше.

Чи то вона своїх дитячих капостей не пам’ятала, чи справді була така правильна – хтозна. Зрештою, вона ж дівчинка, а в дівчаток усе як не в людей…

Нагода поговорити з нею трапилася одразу по обіді. Тато ще порався по господарству – вже без мене. Бабуся з Любою пішли до сусідки тітки Галі гладити котів – там саме кішка привела кошенят. А мама, взявши кошика, заходилася збирати горіхи, яких багацько нападало з двох старих дерев у кінці городу. Якось мама згадувала, що вона по них у дитинстві лазила.

«Ну, – думаю я, – це нагода». І пішов їй допомагати.

Історія про суперечку з Іванюком, на відміну від тата, маму на спогади не «пробила» і враження на неї не справила.

– Вам у школі зайнятися нічим? Чи справа в чомусь іншому? – одразу ж здогадалася вона. – Ану признавайся! Не викручуйся, бо я все одно дізнаюся правду.

– Та ні, ма, все гаразд… Ну, ми просто посперечалися… І я слово дав – що ж мені тепер, від власного слова відмовлятися?!

– Дурниці тобі в голові! Контрольну з математики як написав?

– Усе розв’язав. А оцінка аж у вівторок буде відома. І з інших предметів у мене теж усе добре, – додав я про всяк випадок.

– То й добре, що добре. Ти б краще з кимось іншим дружив, а не з Іванюком. Про нього на батьківських зборах стільки всякого завжди розказують… Мені навіть здається, що тільки заради нього ті збори й скликають!

– Та… ми не те щоби дружимо… – чесно сказав я.

– То чого ж об заклад б’єтесь, якщо не дружите? Ану кажи правду: на що засперечались? На гроші?!

– Та ні, мамо! – скипів я. – Як ти могла таке подумати?!

– То на що ж?

– Просто… На хлопчачу честь!

– Гм… Це для мене темний ліс – ваші хлоп’ячі фокуси. Ти про це краще з татом поговори.

– Я говорив, ма. Усе гаразд – тато зрозумів.

– То чого ти від мене хочеш?

– Ну, щоб ти не дивувалася, що я мовчу… І не лаяла мене.

– А на уроках ти теж будеш мовчати?

– Ні-ні! На уроки це не поширюється! – запевнив я, дивлячись мамі просто в очі. Й для певності додав: – Мені однаково, я й на уроках мовчати можу, бо в мене з кожного предмету нормальні оцінки. А Іванюку мало не всі теми перездавати треба…

– Ото ж бо й воно! – авторитетно виснувала мама.

 

Надвечір усі зібралися до тітки Галі на гостину. До неї, виявляється, теж діти з міста приїхали, та ще й з маленькою онучкою – такою, як наша Люба.

Я ж відпросився – під тим приводом, що для мене там товариства нема, тож я краще почитаю.

І коли всі пішли, найперше дістав із горнятка зніщє й знову примостив під пахвою.

Усе – «час ікс» настав!

Назад дороги немає!

З цієї хвилини я починаю боротьбу за здійснення всіх своїх бажань!

Це буде нелегка боротьба – але я вийду з неї переможцем!

Інакше й бути не може!

Відтак до вечора наступної суботи ніхто не почує від мене й слова – що б не сталося…

І зніщє в мене з-під пахви ніхто не зможе відібрати навіть силою!!!

 

…Як це не дивно, зважившись, нарешті, втілити задумане, я заспокоївся. Всі хвилювання – варто чи не варто, вийде чи не вийде – минули, здається, безслідно.

Я дістав завбачливо прихопленого з собою «П’ятнадцятирічного капітана» Жуля Верна (не лише кайф, а ще й за програмою прочитати треба) і весь поринув у карколомні пригоди Діка Сенда, приміряючи їх до себе й відчуваючи певність у тому, що в складних ситуаціях я теж би не розгубився. Ще б пак: адже я зважився на те, на що не зважувався ніхто протягом кількох сотень років!

Коли всі повернулись, я вдав, що сплю.

І незчувся, як і справді заснув…

Зранку ми вже від’їжджали, тому нічого не говорити виявилося дуже навіть легко – бабуся, мама й Люба говорили так багато, що нам із татом не залишалося нічого іншого, як мовчати. Я лише міцно-міцно обняв бабусю правою рукою і від усієї душі поцілував у щоку.

 

А по дорозі додому Люба мене «здала».

Виказала все – і про зніщє, і про служницю, яка нагодувала антипка солоним молоком, і про сім днів мовчанки…

Ніби ж і спала вона вже тоді, коли я допитувався в бабусі про найголовніше, – та виявилося, що й крізь сон усе чула.

Як це не дивно, батьки не розсердились, а розреготалися!

Й реготали так щиро й смачно, що тато навіть мусив на п’ять хвилин зупинити авто…

Звісно, всю дорогу я вислуховував на свою адресу доброзичливі кпини – але мені було добре-добре…

Бо хіба може бути погано, коли тебе розуміють?..

 

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,

у якому я витримую іспит із англійського мовчання

 

У школу в понеділок мені вдалося прошмигнути непоміченим. На дверях чергував якийсь зі старших класів, мене там ніхто не знав, так що ні з ким не треба було вітатися.

 

Так само тихенько, мов миша, я прослизнув у клас і попід стіною шаснув на своє місце. Ніхто мені не зрадів, ба навіть не помітив мого приходу. Раніше це мені було б неприємно, але зараз – саме те, що треба…

Оленка Зайко, сусідка по парті, вже сиділа, втупившись у підручник.

– Ммм… – промукав я їй замість привітання. Мені не можна вживати жодного слова, але ж про мукання бабуся нічого не казала…

Оленка неохоче відірвала очі від книжки, змахнула косичками – чи то «привіт», чи «не заважай», чи одне й інше водночас – і зубрила далі. Ну, вона справді з породи «зубрів» – тих, хто заучує уроки напам’ять, не розуміючи.

Акуратно, щоб не робити лівою рукою різких рухів, я зняв куртку й засунув шапку в рукав. Гардероб у нас у школі лише для старшокласників, а ми, «середнячки», маємо в класному кабінеті «стінку з кілочками», – і вона саме біля тої стіни, де моя парта. Зараз це мені дуже зручно – не треба ходити по класу й привертати до себе зайву увагу…

Почепивши на «кілочок» куртку, дістаю з портфеля підручник, зошит і словник. Усе – правою, ліва лише злегка підтримує портфеля, щоб не звалився з колін.

Яйце під пахвою тримається добре, не посунулось і не скотилося – так би й надалі!

Перший урок – англійська. Востаннє в цій чверті. Ось чому в класі незвично тихо – ніхто не бігає, не стрибає й не розвалює школу, всі повтуплювалися в підручники. Еге ж – урок лише раз на тиждень, оцінок набрали малувато, й Валера пообіцяв надолужити сьогодні за всі рази. Отже, буде тотальне опитування! Ну, та мені це нічим не повинно загрожувати – у мене в журналі три чи чотири дванадцятки, а питати, напевне ж, будуть тих, у кого нуль цілих нуль десятих…

Із англійською нам, узагалі ж, не щастить. Від початку року Валера – вже другий учитель; і подейкують, що він теж у нас не затримається. Валерієм Васильовичем його звуть, а прізвисько ми йому ще навіть не придумали, тому між собою називаємо просто на ім’я. Він ще студент, на останньому курсі вчиться, – і, певно, вивчившись, піде працювати кудись на фірму, де потрібні знання англійської, а до нас наступного року пришлють нового студента. Жаль – у Валери цікаві уроки; та що вдієш, коли на фірмі більша зарплата…

 

Першим Валера викликав до дошки Іванюка.

– Про що ж ти нам розповіси? – запитав українською.

(Продовження на наступній сторінці)