«Стефа і її Чакалка» Іван Андрусяк

Читати онлайн повість-казку Івана Андрусяка «Стефа і її Чакалка»

A- A+ A A1 A2 A3

Воно й не дивно – висоти навіть тато боїться…

– Якби вдень, то було б іще страшніше, – втішала себе вголос, щоби хоч трішечки менше боятися. – Вдень далеко видно, і коли глянути вниз, паморочиться голова. А зараз видно лише гілки під ногами, та й то ледь-ледь.

Гілок на ялині росло багато, і всі дуже близько одна до одної, так що лізли було зовсім легко – майже як по драбинці.

– Де ти, мій хрущику? Я вже близько… Я ще трішечки… Ось іще, як білочка, з гілочки на гілочку – і все…

Угорі було красиво.

Дуже красиво!

Стефі аж дух перехопило!

Просвітлене місяцем небо, всіяне зорями, скидалося на велетенську казкову країну, де живуть білесенькі гуси-лебеді й добрі чарівники.

На сході вже ледь прозирали перші зайчики. Ще несміливі, ще зовсім тендітні, вони тулилися теплими вусиками до зірок і, здавалося, щось їм муркотіли, наче кошенята.

І довкола ледь-ледь погойдувалися на легесенькому вітерці теплі хвилі нічного лісу. Хвилі, по яких пливти б і пливти… Аж додому…

Хрущика ніде не було, але Стефа вирішила, що його просто не видно серед гілок. А насправді він тут, бо де б йому ще бути – його ж прислала сестричка!

Раптом звідкись ізнизу почулися чиїсь важкі захекані кроки. Спершу ледь чутні, а тоді все голосніші й голосніші. На галявину висунула темна постать, важко несучи на плечах величезний мішок.

– Ой! – скрикнула Стефа, і її сердечко забилося голосно-голосно. На весь ліс…

Це була Чакалка!

Певно, вже встигла сходити до міста, і тепер несе нам компанію…

Чакалка дочапала до ялини; важко, але обережно поставила на землю свій звуконепроникний мішок, сіла поруч, притулилася спиною до стовбура і… заплакала.

Вона плакала довго й так гірко, що Стефі стало не по собі. Вона – гілочка по гілочці – почала помаленьку підбиратися вниз. Плачучи, Чакалка щось бурмотіла собі під ніс, але тут, угорі, це було не розчути, – а Стефі дуже захотілося знати, яке ж таке горе сталося в Чакалки, що змушує її аж так гірко плакати.

"Хоч вона й Чакалка, – думала собі, – а все таки жива істота. І, видно, нещасна. Жаль її. Може, втішу хоч чимось…"

Хруснула під ніжкою суха гілочка і полетіла вниз, але Чакалка навіть не зреагувала.

"Певно, справді біда", – подумала на це Стефа і почала підбиратися ще ближче.

– І чого ти там шукала? – запитала раптом Чакалка охриплим від плачу голосом. – Гадаєш, легко мені вас як не з-під руїн, то з дерев визбирувати?

– Із-під яких руїн? – здивувалася Стефа.

– Із-під тих, які твої друзяки сотворили.

– А що з ними? – захвилювалася дівчинка.

– Та що їм станеться! – махнула рукою Чакалка. – Он-о сплять без задніх ніг.

Стефа про всяк випадок зупинилася. Може, виманює?

Присіла на товсту гілку й, вичікувально уп’ялася очима в свою згорьовану кривдницю.

– Ой, біда мені з вами, – приповідала тим часом Чакалка, і далі схлипуючи. – Це ж треба було аж таких неслухняних дітей набрати, що під ними й світ валиться!

– Та що ж вони такого натворили?

– Ти коли пішла, вони знайшли в холодильнику моє пиво. А по телевізору якраз показували фільм про те, як тубільці на островах Океанії зустрічали Миклухо-Маклая… Ой, горе мені! – запричитала з новою силою Чакалка, обливаючись гіркими сльозами. – Нема-а-а-ає в мене більше своєї школи… Її й так шашіль побив за стільки років, доки там діти не вчилися. А тут іще й ці – тубільці! І нічо-о-о-ого в мене більше нема-а-ає…

– Та не побивайтеся ви так! – заходилася розраджувати її Стефа. – Мій тато каже, що проблеми вирішуються з усмішкою, а з плачем лише нагромаджуються. Подумаєш, школу розвалили… Ви ж самі того хотіли! Ви ж самі казали, що тут усе можна, навіть справжню зброю мати. А що може бути миліше для шкодливої дитини, як розвалити школу! Ось моя сестричка про це тільки й мріє…

– Ага, мріє… Я, може, теж мріяла… Я, може, все життя мріяла хорошою вчителькою стати. А мені всі казали: чого ти в школі не бачила? Лобуряк? Пиши дисертацію. Із педагогіки! І я написа-а-а-ала… А старенький професор, коли прочитав мою дисертацію, знаєш, що мені сказав?

– Що?

– Що мене до дітей і на гарматний постріл допускати не можна! Ось і нака-а-аркав… Нема-а-ає в мене більше школи, – і Чакалка заридала ще дужче.

Стефа була геть заскочена. Адже її мама, як ми знаємо, була вчителькою вчителів, і нерідко студенти в неї, замість писати модулі, писали дулі! То, може, з таких студентів якраз і виходять Чакалки, яких до дітей не можна й та той… гарматний постріл?..

Певно, що так!

– Ні! Досить! – побивалася й далі Чакалка. – Ось повідношу цих тубільців, звідки взяла, – хай із ними батьки морочаться, – а сама покину все й піду у двірники! Хоч якась із мене користь буде…

– А чому у двірники? – щиро здивувалася Стефа. – Ви ж так цікаво розказували про те, як орієнтуватися в лісі! Може, вам краще цього діток навчати? У справжній школі, а не тут, серед лісу…

– Ти гадаєш? – Чакалка замислилася.

– Звісно! Це ж так захоплююче! А звідки ви, до речі, знаєте, що в цьому лісі вовків нема?

– Та ж зі слідів. Ох, як же я намучилася, доки цю школу знайшла… Усі ліси довкола обнишпорила. Знаю, де які звірі водяться, птахи, комахи, де які дерева, кущі ростуть…

– Ось бачите! І діткам із вами було б цікаво на справжніх уроках.

– Що ж… Може, й твоя правда… – уперше усміхнулася Чакалка. А відтак запитала:

– Чого ж ти на ялину видерлася?

– Бо ви – казка. Коли мене вами лякали, я уявляла вас із трьома хвостами. Та хоч у вас жодного хвоста нема – а ви все одно казка. Ось я й подумала, що казку тільки по-казковому подолати можна. Вилізти на високе-превисоке дерево і чекати, коли гуси-лебеді летітимуть. А я тоді попрошу: "Гуси-гуси-гусенята, візьміть мене на крилята!" А вони скажуть: "Нехай тебе задні візьмуть". А тоді прийдете ви і гризтимете ялину…

– Що ти! Я нічого не гризтиму – в мене зуби болять.

– Дуже?

– Дуже!

– Тоді вам треба до стоматолога.

– Треба. Але я його боюсь!

– Це нічого. Його навіть тато боїться! Але коли треба – то треба. Я он висоти теж дуже боюся – а на ялину полізла…

– Гаразд. Віднесу вас додому, і піду до стоматолога. А після цього, певно, і до школи не страшно…

– Тільки не треба мене в мішок, – попросила Стефа, злізаючи. – Краще я вам просто на плечі сяду.

– Ох-ох! Гаразд уже…

 

12.

…Стефу розбудив сонячний зайчик. Він так ніжно танцював їй по щічці, що вона ще трохи поніжилася, перш ніж розплющити оченята.

А тоді раптом згадала все – і різко підвелася!

У сусідньому ліжечку мирно сопіла у сні Лізонька.

Із кімнати батьків чулося розмірене поклацування – тато сидів за комп’ютером і, здавалося, навіть не лягав.

На кухні шкварчала олійка на пательні – сьогодні був не вихідний, тому смакоту готувала мама.

– То що, мені все це наснилося? – вголос здивувалася Стефа.

А тоді глянула на свою футболку, акуратно складену на стільчику поруч, і завмерла: на рукаві сидів хрущ.

Справжній!

Саме той!

Він жив колись на вишнях