 |
Читати онлайн стислий переказ оповідання Остапа Вишні «Як ми колись учились» |
«Як ми колись учились» Остап Вишня (стислий переказ)
Тема: гумористична розповідь про сходинки «освіти» сільських дітей на початку ХХ століття.
Ідея: розповідь у жартівливому тоні про серйозну проблему – освіту сільських дітей та їхнє бажання навчатися.
Про Остапа Вишню
Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь на Полтавщині (тепер Сумська область).
Заявив про себе як письменник-гуморист під псевдонімом Остап Вишня у 1921 році і досить скоро став відомий усій Україні.
Він започаткував у літературі новий жанр – усмішку (різновид гумористичного оповідання, у якому оповідь про події була короткою, точною, дотепною і доброю). Остап Вишня писав: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки!»
Провідна тема всієї творчості письменника – розвінчання вад людини і суспільства. Літературна спадщина Вишні – тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня – усмішки, або «реп’яшки», як назвав їх сам автор.
До початку 1930 р. тираж книжок Вишні доходив до 2 мільйонів примірників, нечуваної тоді цифри. Поет Максим Рильський так згадував про Остапа Вишню: «Він світив, як сонце, до нього люди тяглися, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і того грому боялись усі плазуни й негідники». А сам письменник у своєму щоденнику якось зазначив: «Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя… Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!»
За старих часів професійна освіта на селі у дітей з бідних родин починалася дуже рано – коли Ванька або Одарочку було вже відлучено від грудей і вони могли міцно триматися за материну спідницю. Діти скиглили: «Мамо! Моні!» А мати на це: «Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Гиля, кричи, гиля! От цяця Ванько!»
Гуси – це був перший і обов'язковий етап освіти малюка. Треба було слідкувати, щоб вони на чужі городи не зайшли, не загубилися.
Коли дитина цього іспиту не складе, її ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс – це свині. Це справа більш відповідальна і серйозна, не наївне: «Гиля-гиля!» А поважне: «А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди ря-а-а-а-ба?»
Цю справу доручали дітлахам від шести років.
«Володарем» над свинями вони були до десяти-одинадцяти років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти:
Телята.
Вівці.
Корови.
Коні...
Узимку в цей час починалася й загальна освіта в місцевій церковно-приходській або в народній школі, якщо ці навчальні заклади були на селі, а батьки могли справити дитині чоботи, щоб у ті школи ходити.
Дійшовши до кінського курсу, ввечері їм вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю й поспівати разом з іншими хлопцями та дівчатами на колодах.
Освіта в сільському родинному «технікумі» закінчувалася кіньми і провадилася однаково, розуміється, з певними відмінами: хлопці вчилися тесати, стругати, а дівчата – коноплі тіпати, прясти, вишивати. Співати вчилися разом на колодках. Співать – це обов'язково, як дихати.
Закінчувалася освіта материними словами: «Женить би вже лобуряку слід!» Або: «Та моя вже доросленька! Час заміж віддавати!»
А тепер як подивишся – і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії...
Ой як «тяжко» тепер нашій молоді!
Нам було значно легше!
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
15.11.2022