 |
Читати онлайн стислий переказ новели Марини Павленко «Небезпечні польоти Василька Симоненка» |
«Небезпечні польоти Василька Симоненка» Марина Павленко (стислий переказ)
Марина Павленко та її новели про життя знаменитих дітей
З 2006 року в Україні видається серія книг «Життя знаменитих дітей» (понад 40 книг). Новели Марини Павленко про дитинство генія української літератури Павла Тичини та видатних вітчизняних поетів: Василя Симоненка, Ірини Жиленко, Василя Стуса та Надії Суровцової входять у цю серію. В основу книг у поєднанні з художнім домислом письменниці покладено конкретні історичні факти та достовірна інформація про життя і зростання юних героїв – майбутніх митців слова.
Марина Павленко – наша сучасниця. Вона доцентка Уманського державного педагогічного університету. Пише вірші, оповідання, повісті та казки. Книги для дітей ілюструє сама.
Про себе і свою творчість письменниця говорить так: «Література для мене – це життя. Писати почала, відколи себе пам’ятаю. Мабуть, разом із малюванням, яке теж дуже любила. У власній творчості прагну поєднати багато складників, досягнути максимальної динамічності та ємкості сюжету, легкості й образності мови, правдивості, життєвості відображення, свіжості образів тощо».
Про Василя Симоненка
Василь Симоненко – поет, прозаїк, перекладач, журналіст. Народився 8 січня 1935 року в с. Бїївці Лубенського району Полтавської області. Помер 13 грудня 1963 року в Черкасах, там і похований.
Його поетичні збірки: "Тиша і грім" (1962), "Цар Плаксій та Лоскотон" (1963 і 1967), "Подорож в країну Навпаки" (1964), "Земне тяжіння" (1964), "Поезії" (1966), "Лебеді материнства" (1981), "Народ мій завжди буде" (1990) та багато інших.
Прозові збірки: "Вино з троянд" (1965), "Півні на рушниках (оповідання, щоденник)" (1992) та інші.
На твори Василя Симоненка написано чимало пісень, намальовані картини. 1995 року В. Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка. Його твори перекладені багатьма мовами.
Тема: світ дитинства видатного українського поета Василя Симоненка.
Ідея: розкриття талановитої особистості в художньо-біографічних оповіданнях.
Скільки пам'ятає себе Василько, стільки він хотів стати льотчиком. Маленьким сподобався йому віршик, що склав троюрідний брат Льоня Щербань: "Я маленький льотчик, / Я зроблю літак…" Розповідав його вдома з таким запалом, що мама навіть вирішила, що це не Льоня, а Василько придумав.
У війну літаки не вабили, а лякали. Були схожі на чорні хрести й несли в собі смерть і руїну. Коли в 1943 році рідні Біївці звільнили від німців, всі місцеві хлопчаки «запаслися» різною зброєю та патронами, які познаходили біля села, і десантували через бур'яни на болото. Ця «військова операція» закінчилася поразкою. Постріли на болоті наполохали селян. «Вояків» швидко виловили, зброю відібрали і під грізним конвоєм відправили додому, де довелося вислухати бідкання та докори від батьків.
До десятирічки в селі Тарандинці, де вчився Василько, в один кінець з Біївців було 9 кілометрів. Як тепло й сухо – мовби й нічого. А в дощову або зимну погоду – кепсько. Одіж та взуття не встигали за ніч висихати на грубці. Але ходити до школи – це закон навіть у несамовиту хуртечу. Вчителька дивувалась, мама переживала… А Василь віджартовувався: «Доки дійду до школи – всі уроки повторю. Доки назад – усі пісні переспіваю!»
А бажання літати ніяк не проходило. Нові «навчальні» польоти відбулись на річці Удаї, що текла через село. Хлопці придумали розвагу: нахиляли майже донизу молоду вербу, на верхівку якої видирався «льотчик», а потім відпускали дерево. Воно розправлялося і пружиною викидало того, хто на верхівці, в річку. Якось Василько-льотчик випустив гілки завчасно і впав з триметрової висоти не у воду, а на мокрий пісок. Потім кілька днів дома лежав, бо спина дуже боліла. Був би тато, може, його б твердого слова послухав, бо мамини плачі й дідові умовляння не діяли. От тільки де він – той тато? Не подає про себе звістки, і мама його марно жде…
Плавав Василько дуже добре, річку Удай перепливав, як торпеда. А якось узявся перепливати річку, прив'язавши до спини весло. Підступне латаття, яке на перший погляд таке гарне, оперезало його й потягло на дно. Як не борсався, ще більше заплутувався в лататті. Своїм життям семикласник Василь завдячує біївському дядькові, що рибалив недалеко і побачив, що хлопчина вже захлинається.
Серед інших відчайдушних пригод була спроба скупатися у річці восьмого березня, коли ще вся крига не зійшла. Або «політ» на старому вітряку. Після цього «польоту» хлопця принесли додому в рядні, і він ще довго не міг ні встати, ні поворухнутись. Одужував довго…
У чеканні того часу, коли зможе сісти в літак, Василько блискуче вчиться в школі й починає писати вірші. Напевно, це від батьків. Ганна Федорівна – мама майбутнього поета, хоч і була зайнята селянською роботою, а тягнулася до влучного слова та пісні – збирала примовки й приказки в окремий зошит під назвою «Перлини поміж людей». Кажуть, що і тато мав літературний дар. Але Василь обминає думки про нього, бо вважає, що ніякий дар не може бути вищим за талант совісті, людяності, відповідальності. Через все життя він пронесе зневагу до батьків, що кидають, забувають своїх дітей, і велику повагу до Жінки, до Матері.
Найбільше на Василькове захоплення поезією впливав дідусь Федір Трохимович, який любив промовляти в риму й купував онукові книжки.
Через роки Василь Симоненко згадував: «Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови». Бувало, що запитував діда: «А Україна – найкраща?» А той відповідав: «Батьківщину, як і маму, люблять не за те, що вона краща за всіх, а за те, що – твоя, рідна». Згодом пісня Симоненка «Лебеді материнства», у якій є такі рядки:
...Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину…
облетить увесь світ.
Довелося Василю пережити голод 1947 року. Про ті жахливі місяці заборонено було не тільки писати, а й згадувати. Тому перша збірка сміливих поезій Симоненка вийшла лише в 1962 році. Він був одним із перших поетів-«шістдесятників», які прорвали мовчанку і сказали про те, що боліло його народові. ПОЛЬОТОМ щонайвищої висоти стане його освідчення Україні в синівській любові:
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
А черкаський журналіст Микола Сніжко – колега Василя Симоненка по роботі в газеті «Молодь Черкащини», запам'ятає й перекаже нащадкам заповіді-вимоги поета до власних творів:
1. Знати мову, якою пишеш. (Говорити українською мовою, а не "на українській мові").
2. Бути освіченою людиною.
3. Не бути байдужим до людей.
4. Працювати до сьомого поту.
5. Мати те, що від Бога, – талант.
Шкода, що талант Василя Симоненка розвиватиметься недовго і обірветься на злеті. Але він встиг досягти найвищої висоти, злетів із малого полтавського села – в класики. Прямісінько у безсмертя.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
15.11.2022