 |
Читати онлайн дуже стислий переказ новели Марини Павленко «Небезпечні польоти Василька Симоненка» |
«Небезпечні польоти Василька Симоненка» Марина Павленко (дуже стислий переказ)
Марина Павленко та її новели про життя знаменитих дітей
З 2006 року в Україні видається серія книг «Життя знаменитих дітей» (понад 40 книг). Новели Марини Павленко про дитинство генія української літератури Павла Тичини та видатних вітчизняних поетів: Василя Симоненка, Ірини Жиленко, Василя Стуса та Надії Суровцової входять у цю серію. В основу книг у поєднанні з художнім домислом письменниці покладено конкретні історичні факти та достовірна інформація про життя і зростання юних героїв – майбутніх митців слова.
Марина Павленко – наша сучасниця. Вона доцентка Уманського державного педагогічного університету. Пише вірші, оповідання, повісті та казки. Книги для дітей ілюструє сама.
Про себе і свою творчість письменниця говорить так: «Література для мене – це життя. Писати почала, відколи себе пам’ятаю. Мабуть, разом із малюванням, яке теж дуже любила. У власній творчості прагну поєднати багато складників, досягнути максимальної динамічності та ємкості сюжету, легкості й образності мови, правдивості, життєвості відображення, свіжості образів тощо».
Про Василя Симоненка
Василь Симоненко – поет, прозаїк, перекладач, журналіст. Народився 8 січня 1935 року в с. Бїївці Лубенського району Полтавської області. Помер 13 грудня 1963 року в Черкасах, там і похований.
Його поетичні збірки: "Тиша і грім" (1962), "Цар Плаксій та Лоскотон" (1963 і 1967), "Подорож в країну Навпаки" (1964), "Земне тяжіння" (1964), "Поезії" (1966), "Лебеді материнства" (1981), "Народ мій завжди буде" (1990) та багато інших.
Прозові збірки: "Вино з троянд" (1965), "Півні на рушниках (оповідання, щоденник)" (1992) та інші.
На твори Василя Симоненка написано чимало пісень, намальовані картини. 1995 року В. Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка. Його твори перекладені багатьма мовами.
Тема: світ дитинства видатного українського поета Василя Симоненка.
Ідея: розкриття талановитої особистості в художньо-біографічних оповіданнях.
Скільки пам'ятає себе Василько, стільки хотів стати льотчиком. Та в час війни літаки не вабили, а лякали. Коли в 1943 році рідні Біївці звільнили від німців, хлопчаки «запаслися» зброєю та патронами, які познаходили біля села. Одного дня здійняли стрілянину на болоті. На щастя, ніхто не постраждав. У «вояків» відібрали зброю й дали їм доброго прочухана.
До школи, де вчився Василь у старших класах, було 9 кілометрів. Як тепло й сухо – мовби й нічого. А в дощову або зимну погоду – кепсько. Одіж та взуття не встигали за ніч висихати на грубці. Але ходити до школи – це закон навіть у несамовиту хуртечу. Вчителька дивувалась, мама переживала… А Василь віджартовувався: «Доки дійду до школи – всі уроки повторю. Доки назад – усі пісні переспіваю!»
А бажання літати не проходило. Нові «навчальні» польоти відбулись на річці Удаї, що текла через село. Хлопці нахиляли вербу, на верхівку видирався «льотчик», а потім відпускали дерево. Воно пружиною викидало в річку. Якось Василько-льотчик випустив гілки завчасно і впав із триметрової висоти не у воду, а на мокрий пісок. Потім кілька днів лежав. Був би тато, може, його б слова послухав. От тільки де той тато? Не подає про звістки, і мама його марно жде…
Плаває Василько дуже добре, річку перепливає, як торпеда. А якось узявся перепливати річку, прив'язавши до спини весло, і латаття потягло його на дно. Своїм життям семикласник Василь завдячує біївському дядькові, що якраз рибалив недалеко.
Серед інших пригод Василька була спроба скупатися восьмого березня у річці, або «політ» на старому вітряку, після якого хлопця принесли додому в рядні. Одужував довго…
У чеканні часу, коли зможе сісти в літак, Василько блискуче вчився в школі й почав писати вірші. Напевно, це від батьків. Мама, зайнята селянською роботою, любила пісні та влучне слово приказок, записувала їх в зошит під назвою «Перлини поміж людей». Кажуть, що і тато мав літературний дар. Але найбільше на Василькове захоплення поезією впливав дідусь Федір – він любив промовляти в риму й купував онукові книжки.
Бувало, запитував діда: «А Україна – найкраща?» А той відповідав: «Батьківщину, як і маму, люблять не за те, що вона краща за всіх, а за те, що – твоя, рідна». Згодом пісня Симоненка «Лебеді материнства», у якій є такі рядки:
...Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину…
облетить увесь світ.
Довелося Василю пережити голод 1947 року, про який було заборонено не тільки писати, а й згадувати. Тому перша збірка його сміливих поезій вийшла лише в 1962 році. Він був одним із перших поетів, які почали говорити про те, що боліло народові. Власним ПОЛЬОТОМ щонайвищої висоти стане його освідчення Україні в любові:
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
А черкаський журналіст Микола Сніжко – колега Василя Симоненка по роботі в газеті «Молодь Черкащини», запам'ятає й перекаже нащадкам його заповіді – вимоги до написання власних творів:
1. Знати мову, якою пишеш. (Говорити українською мовою, а не "на українській мові").
2. Бути освіченою людиною.
3. Не бути байдужим до людей.
4. Працювати до сьомого поту.
5. Мати те, що від Бога, – талант.
Життя Симоненка обірветься на злеті, але він встиг досягти найвищої висоти, злетів із малого полтавського села прямісінько в безсмертя.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
15.11.2022