 |
Читати онлайн скорочено оповідання Галини Пагутяк «Різдво на хуторі» |
«Різдво на хуторі» Галина Пагутяк (скорочено)
Було зимно, бо зима. Було вітряно, бо хтось забув зачинити прохід між двома горами. Було сніжно, бо землі треба чимось укритись. У маленькій хатинці двоє стареньких готувалися до Святвечора і стиха між собою говорили. – Ти, чоловіче, – каже старенька, – засвіти ліхтар надворі й не замикай дверей. Бо нині хтось прийде до нас на вечерю.
– Ти так кажеш щороку, а ніхто не приходить.
– А цього року прийде!
– Це ти кажеш щороку.
– Доки живу – буду так казати. Заклич пса до хати, щоб не загавкав і не відігнав гостей. (…)
(…) Пес був величенький, кудлатий, з вухами, як у дідової шапки, тільки не витертими, а м’якими й новенькими. Він неохоче зайшов до хати й прогарчав:
– Я не буду тут ночувати, так і знайте! Бліх вам напущу!
– Дивись на нього, – розсердилася старенька.
– Блохами лякає! Звісно, куди нашій хаті до твоєї буди! Лягай на соломі, скоро вечеря буде готова.
– Знаю, як скоро! – не вгавав пес.
– Як минулого Різдва. Чекали-чекали, а ніхто не прийшов! Ох, який я був голодний і злий!
– Він правду каже, – мовив старий.
– Я сам добряче зголоднів.
– А зірку на небі бачив?
– Які там зірки? Мете. Сніг свіжий, світу Божого не видно.
– Ну то сидіть обидва тихо. Нема зірки – нема чого мене підганяти, – наче відрізала старенька. (…)
(…) Пес заплющив очі, щоб не дивились в різні боки. Дід задрімав під гул полум’я в грубці й посвист вітру, тільки бабуся думала, скільки ж ото зараз людей і звірини не мають де голови прихилити, і мріяла, що побачать вони вогник крізь заметіль і прийдуть до їхньої хати. Серце їй заспокоїться. А стояла хатка самотньо-самотньо, і називалось це місце – хутір. Село і решта світу були за лісом. Влітку ще нічого, але взимку й дороги не було видно. Та і яка дорога – стежечка. Вже й бабуся почала дрімати, бо втомилась.
Аж тут чи не приснився їй стук у двері – й вона стрепенулась, поправила хустку, що сповзла на чоло. Ні, не приснилося, не причулося. (…)
(…) Старенька забула, що то дідова честь питати «хто там», і крикнула:
– Заходьте! Тим більше, що в сінях світилося і надворі також. Досить було натиснути клямку. Але гість, видно, недочував. Тоді бабуся підійшла і штовхнула двері.
– Ме-е! Через поріг заглядала біла коза з чорними плямками.
– Тьху! – сказав дід, що вже прокинувся.
– Коза!
– А як коза, то вже й не гостя? – розсердилась бабуся.
– Заходь, голубонько!
Коза сахнулася від пса, а пес від неї.
– Ходи, бідолашко, до печі. Певно, змерзла!
– Ой, зме-мерзла! – затрясла головою коза.
Бабця вхопила з ліжка коцик, яким вкривала собі ноги, коли сиділа довгими вечорами і вишивала, й закутала ним козу, ще й обняла.
– Нічого, нічого, зараз зігрієшся!
Дід встав. Он чого вода не кипить! Стара скраю баняк поставила, і в плиті пригасло . Він посунув, поки бабуся обіймалася з козою, баняк на середину й підкинув дров.
– Хотів би я знати, що ти, кізонько, робиш в наших краях. Заблукала чи як?
– Чи як, – відповіла коза.
– Янгол мене до вас привів. Позамітало так, що якби знала, то не пішла б. Та вогник світився і янгол так гарно рукою мені махав, що я не заблукала.
– Янгол? Який ще янгол? – стрепенувся дід.
– Різдвяний, який ще.
«Гм, – подумав дід.
– Відколи це ангели посилають козу людям?»
– Янгол, то й янгол. Дай, Боже, йому здоров’я! – мовила бабуся.
– Ми кожному раді! (…)
(…) Коза прилягла на солому, бо яке ж Різдво без соломи, і заплющила золотаві очі. Страшно їй було йти через ліс, але тепер усе найважче було позаду. Не знати, скільки часу минуло, як раптом пес зірвався на ноги і закричав-загавкав, кинувся до дверей. (…)
(…) Але наразі ніхто не рушився з місця, тільки коли пес відчинив двері навстіж, одні й другі, й до хати увірвався вітер, дід схопив коцюбу, баба помитий макогін – і кинулись надвір. Коза дійшла лише до першого порогу. Бо вона знала УСЕ. Невдовзі у хату вкотились дві закутані постаті, велика й маленька, і стало холодно-холодно від снігу, що вони нанесли, але пампушки враз зробились великі й пишні, готові стрибнути в киплячий смалець, а окріп забулькав.
– Майко, Майко, як же ти нас налякала! – докірливо похитала головою молода жінка.
– Ми думали, ти замерзла! А ти втекла від нас, недобра кізонька!
– Та ви самі могли замерзнути! – обурився пес.
– Я б цю козу…
– Спершу вітру не було, правда, мамо? – сказала маленька дівчинка, обіймаючи козу.
– Майко, як ти тут опинилась?
– Мене янгол привів, – сказала коза.
Дівчинка нахилилась і прошепотіла щось козі на вушко. Та кивнула:
– Знаю.
Гостей роздягнули – і ніхто в хаті не помітив, що вітер стих, і зійшла Зоря, і по всій землі настала тиша. Молода жінка заходилась кидати вареники в окріп, бабуся – пекти пампухи. А дівчинка з козою все шепотілись, не могли наговоритись.
– Пам’ятаю, у 47-му році… – розповідав дід про свій Святвечір у криївці.
– Ото снігу намело…
Пес уважно слухав, поклавши голову йому на коліна.
– Перше Різдво, що ми не разом… – зітхала молода жінка. Нарешті всі сіли за стіл, а коза і пес біля столу, на соломі. Помолились і покуштували кутю. – То тарілка для тата? – спитала дівчинка.
– Не їжте, будь ласка, так швидко, бо тато вже йде сюди.
– Не прийде, доню, його з війни не відпустять, – пояснила мама.
– Він сам казав.
– Прийде! Прийде! Янгол його приведе! Як нас і нашу Майку!
Тут у двері хтось постукав. А тоді заколядував:
– Нова радість стала, яка не бувала. . .
Двері відчинились – на порозі став вояк з пораненою рукою на перев’язі.
– Татку, і тебе янгол привів?!
– Янгол? Сліди ваші побачив: твої, мами й нашої кізки. Я ж розвідник, доню!
– А ми янгола над хатою бачили – я і Майка. Він нам рукою махав.
…Цілу ніч бабуся думала про янгола, а коли вранці проводжали гостей, знову кольнуло їй у серце. Вона побачила свою вишиту сорочку, яка сушилася надворі і яку вона вчора забула зняти. Але не сказала нікому нічого. Та й не була певна, що звичайна стара сорочка може подарувати таке диво. Шкода, що не розпитала в кози. Тепер треба рік чекати, поки звірі знову заговорять по-людському.
Словничок
- Клямка – пластинка з важільцем, якою зачиняють і відчиняють двері, хвіртку тощо.
- Баняк – чавунний або металевий горщик; казан.
- Коцик – ковдра.
- Коцюба – металеве знаряддя для вигрібання жару з печі.
- Макогін – дерев’яний товкачик для розтирання маку, пшона.
- Криївка – військово-оборонна та господарська споруда, розташована під землею. У криївках переховувалися бійці Української повстанської армії.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
14.11.2022