 |
Читати онлайн скорочено оповідання Бориса Грінченка «Сам собі пан» |
«Сам собі пан» Борис Грінченко (скорочено)
Я їхав залізницею, третім класом і, як звичайно, у вагоні з написом: «Для некурящих».
Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожніми, щоб вони справді не курили, – це знає кожен, кому траплялося сідати до таких вагонів, сподіваючися заховатися в них од огидної отрути димом з паленого листу. (…)
(…) Цього разу трапилося, що в нашому вагоні людей було дуже мало і з них виявився тільки один курій, високий літній селянин у кудлатій капелюсі, з-під якої блищала пара виразних розумних очей. Він їхав з двома своїми товарищами… (…)
(…) Трошки глузуючи, пригадували собі, як сьогодні тупцялись у якійсь губернській писарні та розмовляли з панками. Дядько в капелюсі витяг тим часом з кишені критого кожуха курецьке знадіб'я та й почав поважно длубатись у кисетині, добуваючи звідти тютюн та натоптуючи його в люльку своїми товстими робочими пальцями. Як він узявся був до сірників, я попрохав його не курити, показавши на напис.
– Хіба? – підвів він голову і глянув за моїм пальцем, читаючи: «Для не-ку-ря-щих». А й справді, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звісно, під яким правом чоловік є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цієї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б і нічого б ви зо мною не вдіяли, – казав він, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн із люльки.
– Тоді б я нічого вам і не казав, бо й я корився б тоді тому праву.
– Хіба? – спитався він, зашморгнувши зразу кисет і знову, як і перше, підводячи голову. – Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди під право хилилися, а пан – ні. Це вже я вивірив і на оцьому курійстві, бо мені була така притичина. (…)
(…) – Так, може б, ви й мені розказали про вашу пригоду? – попрохав я Данила. Данило помовчав трошки, всміхаючися з-під рясного темного вуса в невеличку бороду, і загомонів: (…)
(…) Що так воно дивно на світі: усі люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик – одно життя, а пан – зовсім інше. І шана кожному не однакова: зараз пан увіходить куди, то лакей підбігає й кланяється, і пальто панові скидає, і говорить: «Пожалуйте, пожалуйте»! Ще й двері ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пан; а наш братчик, сіром'яга, туди ж поткнися, то зараз: «Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!» І зараз тії двері, хоч би й навстіж зяли, то зачинить... Ну, сказати, лакей, то, звісно, панська помийниця, – яких помий туди влий, такими й смердітиме... така вже в нього душа... так же й інші туди ж...
Чого ж воно так? Невже через гроші? Бо в пана грошей багато: зараз він лакеєві тиць у руку, – він йому й кожушинку скине, і двері прочине... Або хоч от на машині: сідаєш у третій клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а іноді й межи плечі наштовхає, а такісінський собі мугиряка, як і наш братчик, тільки що з ґудзиками... А пан за великі гроші сідає до первого класу, то вже він там на кондухтора гримає, а той тільки все – «як завгодно»... Матері його ковінька, як же воно недобре на світі зроблено!..
Ну, та вже, – думка в мене, – нехай собі там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на світі жити, щоб ніхто тобою не поштурхував, а щоб сам собі пан був!
Їздять пани у первому класі, поїду й я! (…)
(…) Узяв білета первого класу... таки дали, нічого й не сказали... Ова! Та й дорого ж, нехай йому всячина!.. Це так, що не дурно панське право достанеться!.. Ну, та дарма: один той день, що батько у плахті.
Вийшов я до вагонів, подивився, де синім помальовано, – ото й мое. Так просто й чимчикую у первий клас... А назустріч із вагона кондухтор.
– Не сюди, не сюди!.. – гримає. – Куди пхаєшся? Наперед іди, – там третього класу вагони. А я таки собі тиснуся.
– Чи ти чуєш, мурло, що я тобі кажу? Не тут третій клас, а спереду.
– Та чого ви гукаєте? – відказую. – Мені й не треба третього класу, а первого, – та й показую йому білета.
– А, панові білета несеш, – ну, іди, коли так... Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, – та й побіг далі.
Брешеш, думаю, я сам собі пан. Та й посуваюся у той первий клас. (…)
(…) Народу не дуже багато: панів кілько та паній двоє, бачу... Сидять пани, – треба й мені сідати. Набачив порожнє місце, підійшов та й сів на тапчанику та так і пірнув у нього!.. Ну та й м'яко!..
– Мужичок, а мужичок! – каже мені панок молоденький з білявенькими вусиками позакручуваними. – Не туди попал, тут первий клас.
– А так, – кажу, – пане, первий.
– Ну, так зачим же ти, – каже, – сюди, коли тобі в третій?
– Ні, – кажу, – мені іменно в первий, а третій мені тепер не в моду, бо в мене білет не туди.
– Што ти, – каже, – вигадуєш абищо!
– Чого б же я вигадував? – одказую. – Подивіться самі.
Та й даю білета.
Глянув він раз, два... знизнув плечима... Тоді ззирнувся з іншими панами. А ті слухають, що ми говоримо.
– Справді, – каже до них, – у нього первого класу білет.
Тут іще дехто з панів підійшов, дивляться на мій білет та дивуються.
– Хто ж це тобі дав? – питають.
– Ніхто, – кажу, – мені не давав, я сам собі купив.
– Нащо ж ти його купив? Це ж дорого – у третьому класі дешевше, – озивається товстий пан з такою бородою, що з щік теліпається, а посередині голе.
– А дешевше , – одвітую.
– Так нащо ж ти сюди купив?
– А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третій? Адже ж і вам дешевше було б.
Один пан, такий огрядний собі, з чорною бородою, засміявся та й каже:
– Правду говорить.
А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди від губів до шиї, вже трохи й сердитенько:
– То ти, а то я! – навчає. – Ти не рівняй, а коли вже сів тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.
– Та хіба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, – відговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собі. Воно замовкло і пішло в куточок до вікна та й сіло навпроти мене, тільки навскоси трохи, бо я скраю сидів. (…)
Тут ускочив кондуктор і здивувався, побачивши Данила. Хотів його прогнати, але той показав свій білет, і спантеличений кондуктор подався собі далі.
(…) Коли це трошки згодом підходить до мене той молоденький панок із білявими вусиками. Зіперся на стовпчик, утупив у мене очі та й питає:
– А ти ж, мужичок, як це: завсігди їздиш у первому класі? – Випитує б то, що воно за чоловік. – Так, як бог дасть, – кажу. – Чи, може, ти козак?..
– Та козак.
– А де ж ти живеш: на селі чи хутір свій маєш?
– На селі.
– Далеко від станції?
– Де там, зараз і станція.
– Ти ж на станцію ходиш чи їздиш?
– Як коли йду, а як треба, то й їду, – відказую спокійненько, – що то воно далі буде?
– А їздиш же ти одним конем чи парою?
– Як треба, то й трьома поїду.
– Возом, чи, може, чим іншим?
– Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, – одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу.
– Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?
– Чому нема?
– А хата ж у тебе велика? Докучило вже мені це.
– Та саме як на мене, – кажу. – А у вас, пане, яка, – чи велика?
– Як? – говорить.
– Та хата, – кажу, – у вас велика?
– А тобі яке діло до моєї хати? – вже сердиться панок.
– Та ви ж за мою питаєте, – відказую так собі плохенько. – А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?
– Чорт зна що говориш! – одказав мені на те панок та одвернувся та й пішов.
Ну, дарма. Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.
Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.
Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.
Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив...
Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:
– Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?
– Та, – кажу, – пане, покурити схотілося.
– Не можна тут курить! – говорить.
– Адже ж пани курять, – одказую, – от і у вас цигарка в руках.
– То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.
– Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, – питаю, – тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?
– Авжеж!
– А де ж це написано?
– Отам! – та й показує на табличку.
– Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.
Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:
– Вон, мужлан! Вон! Не смій курить своєї смердючої гидоти!
А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:
– Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.
Як же затупотить мій пан, як же зарепетує: – Кондухтор!
Прибіг кондуктор і сказав, що у вагоні першого класу мужицький тютюн курити не можна. Данило відповів, що про таку заборону ніде не написано. Пани курять свої цигарки, а він свою люльку. Як пани не будуть курити, то й він не буде. Як пани будуть виходити з вагону щоб покурити, то й він буде робити так само.
Тоді один панок кинув на топчан Данила свою цигарку, щоб той не чадів мужицькою люлькою. Данило не взяв, скинув її на долівку, сказав: «Не кидайте мені, пане, бо я не собака». Кондуктор почав погрожувати, що виведе Данилу з вагону на першій же зупинці поїзда. Пан з чорною бородою, що все читав якусь книжку, заступився: «Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати?»
(…) Я тим часом давно вже й люльку докурив, і дим од неї розвіявся, затихли й пани мої зовсім.
Проскочили ми так іще станцій зо три,-– знов заманулося мені курити. Тепер уже, думка, – вийду справді з вагона та надворі покурю – однак же мене жінка вигонить, як я курю в хаті, – вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, – з незвички, то їм воно і в носі, і в горлянці теє... Треба й їх пожаліти, авжеж... А свого права я вже доказав.
Одначе тільки сягнув у кисет по люльку, хотів тут набити, бо надворі вітер, – коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересідає до мене.
– Куди їдете? – питає.
– Та до Ч. – відказую.
– Діло там маєте?
– Атож! – кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далі.
– Чи не хочете, – говорить, – мого?
Та й подає мені повен капшучок цигарок панських.
– Та спасибі, дякую, – у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.
– Та свій і надалі здасться, – умовляє, – а я був би дуже радий, якби мого зажили: який він вам буде на смак.
Подивився я на нього, – сміється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так підносить турецького. А втім, видко, що добрий чоловік, – може, він, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого мені сваритися, коли він до мене по-людському озивається.
– Добре, – кажу, – коли ваша ласка, то й візьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собі:
– Бач, як воно на світі діється: то як собаці кидали, а тепер уже як людині подають та припрохують. Еге-ге! Треба тільки не подаватися! Так же я тепер і робитиму! (…)
Данило приїхав до Ч. Владнав свої справи, дещо прикупив, до відходу поїзда додому ще був вільний час. Надумав, що «треба ж іще подивитися, яково то самому собі паном бути». Вирішив піти в театр, подивитися, що воно таке, а білет купити на панське місце. Ходить по городу, читає афіші, але не щастить. Театральні вистави будуть або завтра, або вже відбулися вчора. Аж ось побачив афішу, що сповіщала: «у залі дворянського собранія концерт». «Ото й моє – де пани, там і я», – подумав Данило...
(…) Та так сміливо слідком за одним паном у ті ж двері.
Тільки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!
– Ти чого сюди?
– Не хапай, – кажу, – не поспішайсь! – та одвів його руку, та й подався собі.
Іду далі так, як мені сказано, коли справді сидить за столом якась панночка і білети продає. Підійшов і собі.
– Дозвольте мені, коли ваша ласка, білет!
– Нєту, – каже, – всі попродала, тільки в первих рядах єсть.
– Отого ж мені й треба – первого ряду, – давайте його мені.
– Два рублі, – каже.
– Дарма, – відказую, – давайте! – та й подаю їй два карбованці.
Взяла гроші й дала білета. (…)
(…) Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають... (…)
(…) Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому... А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: «Смотри! Смотри!». Зирнув я так трохи через плече, – коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.
– Мужичок, – каже, – ти не туди попав.
– Ні, туди, – ось у мене й білет є, – відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.
– То що, що білет, – каже, – то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій – ні.
– Хіба, – доводжу, – одежа слухає? Адже люди!
– Та люди – люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.
Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, – загну й я тобі карлючку. Та й питаю:
– А хіба, – кажу, – пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?
А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!
Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, – здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:
– Мужичок, уставай, іди!
– Чого? – питаю.
– Нідзя, тут только господам можна, панам.
– Хто заплатив за білет, той тут і пан, – одказую. – Я заплатив, то й сидітиму.
– Іди, бо виведуть!
– Побачимо, – кажу. – Ви лучче йдіть до свого діла, – чого ви до мене причепились, як шевська смола?
Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.
Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, – так поспішається. Прибіг та як зашипить:
– Вон отсюда!
– Ваше благородіє, – кажу, – ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.
– Взять його!
Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.
Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!..
Коли це якісь паничі назустріч:
– За що ви його ведете: він же мас білет.
– Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! – загарчав хватальний.
Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:
– Забери його в поліцію, – хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
Повів мене солдат. (…)
(…) Тоді я й кажу:
– А що якби я зараз оце від вас та втік?
– Який швидкий! – одказує. – Помалу, бо попа звалиш.
– Ну, а якби таки втік? – знову я намагаюся.
– То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! – думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:
– Не оставайсь, не оставайсь позаду, – іди лиш попереду!
– Та я, –кажу , –й не зостаюсь, а я так собі думаю: що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?
– То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.
– А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?
– Ні, не дуже... Ти багач, білети в первому ряді купуєш.
– Отож, що багато витратився я, – кажу. – Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?
– Хто його знає... А що ж я надзирателеві казатиму?
– Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.
– Хто його знає... Давай три, то, може, й важко буде.
Виняв я три карбованці та укинув йому в руку.
Коли дійшли до темнішої вулички, Данило метнувся туди і побіг. Стрів візника, погнав на станцію, вхопив білет і ускочив у вагон. Трусився, поки поїзд не рушив.
(…) Не страшно мені тих поліцейських самих, та страшно тієї ганьби та зневаги.
Отак я того права добувався... та й не добувся... (…)
(...) Вернувшися додому, то й жінці довго не признававсь. А далі таки й сказав,
наказував, щоб нікому анітелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрі Хотині, а в тієї язик як лопатень, – так усі й довідалися.
Сміються тоді з мене: панського права, – кажуть, – добувався.
А воно й неправда: не панського, а таки людського.
Та де воно в нас є?
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
25.05.2022