«Сойчине крило» Іван Франко (дуже стислий переказ)

Читати онлайн дуже стислий переказ психологічної новели Івана Франка «Сойчине крило»

«Сойчине крило» Іван Франко (дуже стислий переказ)

Тема: зображення типу нової жінки, яка намагається відстояти своє право на щастя, внутрішню свободу, але помилки при виборі рішень призводять її до жахливих життєвих обставин і страждань; повернення «відлюдька» до нового життя «у вірі, надії, любові».

Ідея: утвердження, що основний закон життя – це щира любов, яка облагороджує душу; відповідальність за людину, яку кохаєш, і за власні хибні вчинки, бо за них доводиться розплачуватися.

Персонажі: 

  • Хома (Массіно) – пан-радник, «… відлюдькуватий інтелектуал»; «… освічений чоловік, матеріаліст і детермініст»; «Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником... Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!»; «Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духові добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя»; «Не слід бажати нічого над те, що здоровий розум показує можливим до осягнення. Печеного леду не слід бажати. Нехай молокососи та фантасти бажають неможливого! Мої бажання повинні йти і йтимуть рука в руку з можністю виконання».
  • Марія Карпівна (Маня, Манюня, «Сойка») – дочка лісника, кохана Хоми. «Се чорт, не женщина! Завважую, що вона, пишучи се, немов душею розмовляла зо мною і, укладаючи свої фрази, рівночасно своїми ящірчачими очима слідила кождий рух моєї душі. Вела зо мною нечутний діалог і зараз же відповідає на кождий заміт, що ворушиться в моїй душі»; ««Тямиш той ліс, мій рідний ліс... Се не був ліс, се я була... «Я так мало знала світу... Виросла в лісі, при мамі і при батькові, серед добрих, чесних, недосвідчених людей». «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита – нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се».
  • Карл – лісничий, батько Марії. Доньчине «загадкове щезнення ввігнало в гріб його». 
  • Генрись – 26-літній практикант батька Мані, який виявився злодієм. «Хлопець ледве 26-літній, рум’яний, ніжний, як панночка. Так мало говорив у товаристві... Рум’янівся при кождім натяку на любов та на жіночий рід. Працював так пильно в татковій канцелярії. Був такий тихий, слухняний, такий делікатний та чемний у поводженні...»; Старий любив його, як свою дитину. Держав у себе в лісничівці. Водив із собою по лісі. Не мав, здається, перед ним ніякого секрету»; «Він був не злий хлопець з природи, але бездонно зіпсутий. Змалку вихопившися з батьківського дому, пройшов усю злодійську школу на варшавськім бруку». 
  • Зигмунт – ватажок банди. «Негарний з лиця, старший літами, з грубими, малокультурними звичками та манерами»; «То був пан високий, сильний, плечистий, як медвідь, з великою чорною бородою, з малими блискучими очима, з понурим видом, від якого віяло якимось холодом і жахом».
  • Володимир Семенович – молодий залізничний інженер, який програв Маню в карти Свєтлову. «Володимир Семенович був чудовий чоловік. Стілько смирності, делікатності та вирозумілості я ще не стрічала у мужчини. Від першої хвилі знайомості я говорила з ним свобідно, як із старим добрим знайомим. Він услугував мені, упереджав мої бажання, дбав за всі дрібниці в дорозі і на кватирі, як добра мати. Я дивувалася не раз, відки в Росії беруться такі мужчини. Та швидко мені довелося пожалкувати, як вони пропадають,– як скоро і як глибоко падають!»
  • Никанор Ферапонтович Свєтлов – багатий золотопромисловець з Сибіру, якому Володимир Семенович програв Маню в карти. «… велетень… з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом»; «Чоловік немолодий уже, із тульських купців, багач страшенний. Дива оповідали про його жорстокість і багатства. Між іншим, він був великий аматор жінок і в кождім своїм заводі, яких мав кільканадцять понад Байкалом, держав, казали, цілі гареми»; «… ви в Сибірі, а не в вашій єретицькій Німеччині. Ми ще тут, богу дякувати, живемо в страсі божім і в послусі і маємо способи уговкувати непокірних».
  • Сашка – ватажок банди, який перестрів та вбив Свєтлова. «Хто він був, якої народності і якої віри, сього не знав ніхто, і до сього було всім байдуже. Мені здається, що він був жид. … Його на місці повісили».
  • Серебряков – капітан-п’яниця, який після вбивства Сашка «привласнив» Маню і бив її разом з жінкою, яка перебувала з ним у шлюбі. «Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як життя в домі капітан-ісправника Серебрякова».
  • Микола Федорович – військовий, учасник війни з Китаєм, за яким до самої його смерті від поранення доглядала Маня.
  • Івась – тихий слуга Хоми. 

Образи-символи: 

  • Сойка – символ героїні новели – Марії, символ волі, свободи.
  • Сойчині крила – символи душі, що прагне кохання.
  • Червона сукня з білими цятками – символ пам’яті, вірності.
  • Подвійне сонце – символи подвійного життя: побутового і того, що відбувається в душі.
  • Ліс – символ життєлюбності, енергії, проте і символ незвіданності.
  • Дзвінок – символ тривожного очікування чогось.  

Дуже стислий переказ

Із записок відлюдька.

Оповiдач Хома – «відлюдькуватий» пан-радник, готується зустріти Новий рiк i сорок рокiв зі дня народження у тиші свого кабінета без песимізму та «зайвого оптимізму», як це робить вже два роки поспіль з того часу, як кохана дівчина покинула його.

Раптом лунає дзвоник . Слуга Івась приносить листа з Порт-Артура. Хома вагається, чи не краще відразу кинути його у вогонь. Знає, що іноді «досить одного слова, щоб убити людину чи на довгi лiта зробити її нещасливою». Цікавість перемогла, конверт відкрито..

У ньому лежав сам лист і засушене сойчине крило, а лист мав підпис: «Твоя Сойка». Це від тої дівчини, яку він вперше побачив у лісі й покохав усім серцем. Він називав її Манюсею, а вона його – Массіно, а себе – Сойкою. То були щасливі, як він вважав, дні для обох. Однієї ночі вона втекла від нього з практикантом Генрисем. Ця подія завдала йому болю і «випхнула з кипучої течії громадської праці». Три роки він не знав, де вона. 

Зрадниця! Читати, чи ні? Читає…

Марія у листі питає, чи пам'ятає він її рідний ліс, ïхнi зустрiчi пiд хатиною, де на дереві гніздилася сойка. Вона дивилася на їх пестощі…Згадує, як спочатку полюбила пташку, як потім ревнувала до нього, бо та своїм скрекотом будила Массіно вранці раніше за неï. Вона стрілила сойку, а потім довго плакала над нею.

«Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи. …А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі» – так пояснила Марія цю посилку. 

Дівчина зізнається, що грала з ним, але так, як «кокетує квiтка, розкриваючи нiжнi пелюсточки й розливаючи навколо себе чарiвнi пахощі».Просить не сердитися на неї, дорікає: «не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита – нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се».

Далі Марія пише про подробиці втечі, про те, що це була її фатальна помилка. «Рум’яний, ніжний, як панночка» скромний хлопець насправді виявився злодієм. І не одруження з ним чекало на неї у Варшаві, а вояжі у складі банди, якою керував Зигмунт. Коли взнала про це, то хотіла повіситись, так Зигмунт врятував. Вдруге хотіла повіситись, коли арештували Генрися, а вона під натиском Зигмунта була змушена віддатися поліцмейстеру. За цю «платню» той відпустив хлопця…

Далі Марія пише, що зараз у Порт-Артурi вона доглядає конаючого від поранення військового – Миколу Федоровича. Хоче сповідатися Массіно у листі, мріє повернутися до нього й береже для цієї зустрічі ту червону в білих цяточках сукню, у якiй він бачив її востаннє, у ніч її втечі з Генрисем.

Тоді вона ще не знала, що перед втечею хлопець обікрав ïï тата. Батько ж подумав, що це зробила вона, і не став шукати дочку-злодійку, помер з горя через три місяці.

Генрися впiймали на крадіжці в Одесі, зав’язали у мішок і кинули в море. Так сказав Зигмунт. Але їй здається, що він був причетний до зникнення «молокососа», бо сам хотів володіти нею. Вона сiла в поïзд i поïхала. 

У дорозi познайомилася з молодим залізничним iнженером Володимиром Семеновичем, що їхав за призначенням до Сибиру. Він видався Марії делікатною, розумною людиною. Вона погодилася поїхати з ним. Спочатку все було добре, але потім без книжок й доброго товариства Володя почав нудитися, пити. Одного дня він програв Марію в карти ласому до жінок золотопромисловцю Свєтлову.

У дорозі у Красноярськ на них напала шайка розбійників, серед був Зигмунт. Він давно «полював» на неї, вичікуючи слушного момента. Свєтлова вбили, а Маню забрали, як здобич. Вона дісталася ватажкові розбійників – Сашці. Зигмунт не стерпів цього і навів на банду три роти солдат. Сашку стратили на місці, інших, а заодно і наводчика Зигмунта, закували. 

Маню забрав до себе капітан Серебряков. Перебування в нього стало для неї найтяжчим, найстрашнішим випробуванням з тих, що вона вже зазнала. Капiтан жорстоко бив її та свою дружину з приводу й без приводу. Мані вдалося втекти від нього, хотіла втопитися, але натрапила на поïзд, яким ïхали вiйська на вiйну. I вона поïхала з ними, бо після всіх поневірянь ïй було байдуже, куди їхати i з ким.

Марія закінчує листа повідомленням про те, що Микола Федорович помер і його поховали з почестями. Зараз гримлять постріли гармат, починається новий штурм, а вона збирається піти до моря, щоб віддати цього листа знайомому китайцю. Той передасть на пошту. Марія вірить, що колись вона зустрінеться зі своїм Массіно. Це неодмінно відбудеться, якщо не на цьому світі, так на тому. Їй здається, що «якби на хвилю перестала у це вірити, то здуріла б, руки наложила б на себе». Підпис: «Твоя Сойка».

Хома плакав. Було близько дванадцятоï. Кудись зникли його «естетичні принципи» й «тихе задоволення». У голові ширяли думки: «Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!». А потім, враз: «Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і стрясу з себе ті пута, і рвануся до нового життя!»

Знову дзвiнок. Iвась говорить, що прийшла якась дама у вуалі й хоче бачити пана. У передпокої холодно, а вона зняла хутро й сидить у легкiй червонiй сукнi з бiлими цятками.

«Проси!» – говорить Хома.

Цитати з твору: 

  • «Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»
  • «Щастя – се факт, який не потребує доказу».
  • «Женщина жиє чуттям і, як геліотроп до сонця, обертається все до тих, що вміють найліпше грати на струнах чуття».
  • «Коли б у всіх людей не було віри в чуда, женщини витворили б її».
  • «… я не зробив нічогісінько, щоб задержати її, прикувати її до себе. Що я колисався в колисці сибаритства та егоїзму, поки вона розливала передо мною коштовні пахощі своєї першої любові...».
  • «Не слід бажати нічого над те, що здоровий розум показує можливим до осягнення».
  • «Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза – насилля, а другий, паралельний із ним, виплетений із м’якої павутини – конвенціональної брехні».
  • «Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм – се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати».
  • «Без песимізму, бо песимізм – се признак хоробливої малодушності».
  • «Без зайвої байдужності і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сороклітньому мужеві».
  • «Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!»
  • «Поперед усього до чорта меланхолію!»
  • «І подумай собі, що іноді досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб навіки або на довгі літа зробити його нещасливим!»
  • «Чоловік найменше розуміє жарту в таких речах, які найменше розуміє».
  • «Чи осмілишся проклясти те літо за те тілько, що воно минуло?»
  • «Життя – се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого».

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.

Освіта.ua
25.05.2022