Тарас Шевченко (1814–1861) – український поет, прозаїк, драматург, мислитель, живописець, гравер, етнограф, громадський діяч.
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в родині Григорія і Катерини Шевченків, кріпаків багатого поміщика В. В. Енгельгардта.
Через два роки сім’я переїхала до сусіднього села – Кирилівки. Пізніше поет називав своєю батьківщиною саме Кирилівку, оскільки там пройшло його дитинство.
Батько Тарасів був хліборобом, стельмахував та чумакував, умів читати й писати. У 1822 році Тараса віддали «в науку» до кирилівського дяка Павла Рубана, де він навчився грамоти.
Наступного року від важкої праці померла мати, батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала своїх трьох дітей. Тарас був змушений покинути навчання, щоб доглядати менших дітей. У родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою та між дітьми.
У 1825 році батько теж помер і Тарас залишився сиротою. Перед смертю, за свідченням родичів, батько сказав: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».
Мачуха повернулася зі своїми дітьми в Моринці, а Тарас деякий час жив «школярем-попихачем» у дяка-п'яниці Петра Богорського, якого призначили замість попереднього учителя. Він часто бив хлопця, і не стільки вчив, скільки примушував працювати на нього.
Згодом, у своїй «Автобіографії», поет писав: «Цей перший деспот, на якого я натрапив у моєму житті, поселив у мені на все життя глибоку огиду і зневагу до будь-якого насильства однієї людини над іншою. Моє дитяче серце було ображене цим виснаженням деспотичних семінарій мільйон разів, і я скінчив з ним так, як взагалі закінчують виведені з терпіння беззахисні люди, – помстою та втечею. Знайшовши його одного разу байдуже п'яним, я вжив проти нього власну його зброю – різки, і, на скільки вистачило дитячих сил, відплатив йому за всі його жорстокості».
Шевченко втік від Богорського у село Лисянки до тамтешнього дяка-маляра, бо мріяв вивчитися на художника – талант до цього виду мистецтва прокинувся у Тараса дуже рано. Але зміг протриматися у нового вчителя лише кілька днів – той теж виявився жорстокою людиною. З елементарними прийомами малювання Шевченко ознайомився у малярів-живописців із села Стеблева Канівського повіту та села Тарасівки Звенигородського повіту. У 1827 році Шевченко повернувся в рідне село, пас чужі ягнята, але мрія стати художником його не полишала.
У 1828 році шістнадцятирічного Шевченка взяли до панського двору Енгельгардта у Вільшаній. Відомо, що спочатку він був кухарчуком, а потім слугою-козачком у панських покоях.
6 грудня 1829 року, як згадував потім поет у своїй «Автобіографії», пан та пані увечері поїхали на дворянське зібрання, а він, коли в домі все стихло, узявся перемальовувати портрет козака Платова. Повернувшись, пан застав хлопця за цим заняттям і жорстоко покарав – нібито від запаленої свічки могла спричинитися пожежа. Однак невдовзі Енгельгардт захотів мати свого власного художника і коли у 1831 році переїхав до Петербургу, разом з іншою челяддю забрав і Тараса. У 1832 році пан віддав його на чотири роки в науку до живописця В. Ширяєва. Ця байдужа до долі хлопця людина звалювала на його плечі всю чорну роботу по майстерні. Хлопець сам у вільні години ходив до Літнього саду, щоб з натури змалювати садові скульптури. За цією роботою улітку 1836 року його побачив земляк – художник Іван Сошенко. Ця зустріч стала переломною в подальшій долі Шевченка.
Сошенко представив Тараса конференц-секретарю Академії мистецтв В. І. Григоровичу, художникам Олексію Венеціанову та Карлу Брюллову, поету Василію Жуковському та Євгенові Гребінці. Порадившись, вони вирішили викупити талановитого юнака із кріпацтва.
22 квітня 1838 року за величезні за тими мірками гроші – 2500 рублів асигнаціями, одержаними від лотереї, на якій було розіграно портрет Василія Жуковського роботи Карла Брюллова, Шевченко отримав волю. Він почав відвідувати класи Академії художеств як вільний слухач. До 1844 року навчався під керівництвом К. Брюллова, користувався його багатою бібліотекою, деякий час навіть жив у нього на квартирі. За словами Шевченка то була «найсвітліша доба його життя, незабутні, золоті дні». (У 1856 році він написав про це автобіографічну повість «Художник»). Саме тоді, коли Шевченко стверджувався як художник, він почав складати свої поезії. У 1840 році побачила світ перша збірка творів поета – «Кобзар». Вона згодом принесла йому і всьому українському народові світову славу.
Навесні 1845 р. поет виїхав на Україну, де збирався постійно жити і працювати. У 1846 році, перебуваючи в Києві, вступив до таємного Кирило-Мефодіївського товариства, яке ставило перед собою завдання – ширити освіту серед українського народу шляхом закладання шкіл, видання науково-популярних та літературних книг, журналів, а також – провадження наукових досліджень з української історії, мови, етнографії та фольклору.
5 квітня 1847 року 33-літній Шевченко за причетність до цього товариства був заарештований, і під час обшуку у нього знайшли рукопис поеми «Сон». Поета відправили до Петербурга, почалися допити і слідство. 30 травня царським урядом йому був оголошений вирок: «Художника Шевченка за написання обурливих і надзвичайного ступеня зухвалих віршів… направити рядовим до Оренбурзького Окремого корпусу». Затверджуючи це рішення, цар Микола І власноручно збоку написав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Це найбільше обурило поета: «Забрано найблагороднішу частину мого бідного існування! – написав Шевченко в своєму щоденнику. – Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку».
Позбавлений права творити, Шевченко, криючись, продовжував писати поетичні твори на клаптиках паперу й ховав їх за халявами своїх чобіт. Вони склали знамениту «Малу книжку», прозваною «Захалявною книжечкою». З травня 1848 до вересня 1849 року Тарас Шевченко як художник перебував у складі експедиції О. Бутакова, яка мала завдання вивчити й науково описати Аральське море. Після завершення експедиції Шевченка залишили в Оренбурзі для закінчення художніх робіт. Але у Петербург полетів донос і за порушення царського наказу – заборону писати й малювати – Шевченка було знову заарештовано і під конвоєм відправлено у віддалене Новопетровське укріплення, розташоване на півострові Мангишлак. (У 1939 році місто змінило назву на Форт-Шевченко, на честь Кобзаря). То були найтяжчі 7 років Шевченкового заслання, період найбільшої ізольованості його від світу, коли обірвалися навіть зв'язки за допомогою листування із товаришами на волі.
На початку 1857 року друзі поета домоглися царського розпорядження на його звільнення. Офіційного дозволу Шевченку довелось чекати до серпня. Повернення поета вітали всі прогресивні верстви Петербургу. Оповитий ореолом борця-мученика, він викликав особливо велике захоплення у молоді. 23 січня 1860 року вийшло нове видання «Кобзаря», хоч і понівечене в окремих місцях царською цензурою, проте в цілому значно повніше, ніж «Кобзар» 1840 року.
4 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання академіка-гравера. Поет багато працював: писав вірші, створював нові гравюри, видав і стежив за поширенням «Букваря» – своєї останньої книжки. Її було видано тиражем 10 000 примірників ціною три копійки кожну. Зібрані від продажу «Букваря» кошти передавалися на користь недільних шкіл. Шевченко планував видання ще кількох підручників українською мовою, але цій мрії не судилося здійснитися. Арешти, переслідування, роки тяжкого заслання позначилися на здоров'ї поета. 29 січня 1861 року в одному з листів на Україну він написав: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу».
10 березня життя Т. Шевченка обірвалося. Він був похований на Смоленському кладовищі. «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька», – так сказав, звертаючись до померлого поета, Пантелеймон Куліш.
Через два місяці, виконуючи заповіт Шевченка, друзі перевезли його прах на Україну і 24 травня 1861 року поховали біля Канева на Чернечій (тепер Тарасова) горі.
У Канівській соборній церкві протопоп Мацкевич наприкінці панахиди сказав: «… Померлий брате! Світ твій просвітиться перед людьми... Минуть віки, і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко. Бажав ти, брате, жити в Каневі – от і живи до кінця світу. А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут на одній з найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік нашого славного Дніпра».
Тарас Шевченко, за його свідченням, почав писати вірші у 1837 році, будучи ще кріпаком. У 1838 р. віддав кілька своїх віршів Євгену Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка». Але перша збірка Шевченка – «Кобзар», що містила вісім творів ("Думи мої, думи мої", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч"), вийшла друком раніше, ніж альманах (1841). А сталося це так: у лютому 1839 року Євген Гребінка познайомив молодого Шевченка з українським поміщиком Петром Мартосом, який зажадав мати акварельний портрет його роботи.
Одного разу, перебуваючи на сеансах в художній майстерні Тараса Григоровича, Мартос побачив зшиток з його віршами й захопився ними. Він запропонував оплатити своїми коштами їх видання, а Гребінка з ентузіазмом визвався підготувати рукопис до друку. Збірка поезій під символічною назвою «Кобзарь Т. Шевченка», яка відкривалася віршем «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», побачила світ 18 квітня 1840 року. Враження, яке справили «Кобзар» і твори, що були надруковані згодом в «Ластівці», посилилося, коли 1841 року вийшла окремою книжкою історична поема «Гайдамаки» (1839–1841), присвячена Коліївщині. Поетичне слово Шевченка набуло нечуваної популярності в російськомовній імперській столиці, дійшло до України й полонило її народ. Відтоді Тараса Григоровича почали називати Кобзарем, а поезія «Думи мої, думи мої» стала народною піснею.
Загалом вважається, що Шевченко написав 237 віршів та поем, із них – 235 поезій українською та 2 поеми російською мовами. Багато творів мають декілька варіантів. Зокрема, відомі три редакції поеми «Відьма» (первісний варіант назви — «Осика», 1847), дві редакції поеми «Москалева криниця», дві редакції вірша «Лічу в неволі дні і ночі» тощо. Проза Шевченка налічує 11 творів: 9 повістей, написаних російською мовою між 1852–1857 роками; уривок віршованої трагедії «Никита Гайдай» (1841) російською мовою та драму «Назар Стодоля» (1843), яка збереглася в частковому українському перекладі (усі діалоги перекладено українською мовою, а всі описи дій залишилися російською).
Сучасники поета згадували, що Шевченко писав на всьому, що підпадало під руку, дарував і залишав автографи своїх віршів друзям та знайомим. Вважається, що й досі не всі твори поета відомі й надруковані. Про це свідчить і спомин його приятеля Андрія Козачковського. Якось разговорився з поетом про його рукописи і «... нагадав Шевченкові кілька коротких його творів, які він позабував, і він записав їх. Взагалі, з розмови виявилося, що з написаних до 1846 року його творів багато які втрачені безповоротно».
До першого періоду літературної творчості Шевченка належать романтичні балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) і «Утоплена» (1841), які потрапили до збірки «Кобзар», що вийшла у 1840 році. Особливе місце серед творів цього періоду посідає реалістична соціально-побутова поема з елементами романтичної поетики «Катерина». У ній розповідається про долю простої селянської дівчини, яку збезчестив офіцер-дворянин. У романтичних тонах були написані такі твори історичної тематики, як «Тарасова ніч» (1838), «Гайдамаки» (1841), поеми «Іван Підкова» і «Гамалія». У них висвітлювалась тема боротьби українського народу проти поневолення польською шляхтою й героїчні походи українського козацтва проти турків. Новим явищем в українській драматургії стала п'єса «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого й другого періодів творчості Шевченка.
Твори періоду «трьох літ» (1843–1845 роки) відзначилися новими мотивами визвольної боротьби українського народу. Це поезія «Чигрине, Чигрине…» (1844), поема «Сон» (1844), які були написані під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. Сатира була присутня і в інших «політичних поемах» Шевченка 1845 року: «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр». До рукописної збірки «Три літа» увійшли також історична поема «Єретик» (1845), соціально-побутові поеми «Сова» (1844), «Наймичка» (1845), «Відьма» (1847) та інші. У грудні 1845 року Шевченко став першим літератором, який переклав українською мовою десять біблійних псалмів. Цикл поезій під назвою «Давидові псалми» вважається «перлиною» Шевченкової лірики.
Високою художньою майстерністю відзначається цикл віршів «В казематі», написаний навесні 1847-го в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі. Зокрема, це поезії «Мені однаково», «В неволі тяжко», «Садок вишневий коло хати», «Мені тринадцятий минало», «І виріс я на чужині», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі», «Якби ви знали, паничі» та інші. На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета: «Марина», «Варнак», «Чернець», «Москалева криниця», «Титарівна», «Сотник» і «Петрусь». На засланні було написано також поему «Княжна», уривок з якої – «Зоре моя вечірняя», покладений на музику композитором Яковом Степовим, став народною піснею.
Повернувшись із заслання, поет у вірші «Подражаніє 11 псалму» у формі біблійного пророцтва афористично висловив свої мрії про вільне життя народу: «… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово». У поезії «Осії глава XIV» – прорік неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями. Поему «Марія» (1859), присвячену темі страдницького життя жінки-матері, Іван Франко вважав «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), але встиг перекласти лише два уривки – «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір – вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко написав за десять днів до смерті.
Російськомовні прозові твори: «Наймичка» (1853), «Варнак» (1853), «Княгиня» (1853), «Музикант» (1855), «Нещасний» (1855), «Капітанша» (1855), «Близнюки» (1855), «Художник» (1856) і «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» (1858), що були написані у Новопетровському укріпленні, Шевченко підписував псевдонімом «Кобзар Дармограй». Це він робив через неможливість виступати під власним прізвищем й задля відмежування прози від поезії у своїй творчості.
Починаючи з 12 червня 1857 року, після отримання звістки про можливе звільнення із заслання Шевченко почав вести у Новопетровському укріпленні «Щоденник», де описував події, які відбувалися навколо нього, власне солдатське життя та свої спогади і думки. «Щоденник» був відкритий для друзів Шевченка і тому він писав його російською мовою, щоб всі могли читати і розуміти написане. 13 липня 1858 року в Петербурзі «Щоденник», який складався зі 102 аркушів, був завершений. Надалі його зміст сприяв науковцям краще зрозуміти біографію та світогляд Шевченка, його літературно-мистецьку спадщину.
Тарас Шевченко як художник займає одне з найпочесніших місць в українському образотворчому мистецтві. Дослідники його творчості стверджують, що за життя він намалював 1300 картин, портретів, малюнків, офортів, ескізів, етюдів тощо, з яких дійшли до нас 850 робіт. Лише незначна їхня частина має авторські підписи або написи, і ще менша – авторські дати.
Живописні та графічні твори за часом виконання датують 1830–1861 роками. За жанрами – це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі і краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також – аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта. Існують відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Під час навчання в Академії, Шевченко за свої успіхи нагороджувався медалями (1839, 1840 і 1841), а звання вільного художника отримав за картину «Циганка» (1845). Після створення картини «Катерина» (1842) майстерність Шевченка порівнювали з майстерністю Рембрандта. За успіхи у гравіюванні Академія мистецтв у 1859 році присудила йому звання академіка.
У середині 1840-х років Шевченко поставив своєю метою створити альбом офортів під назвою «Живописна Україна». З початком роботи над виданням художник звертався до різних впливових осіб із проханням допомогти йому видати таку серію гравюр.
У листі губернатору Чернігова Павлу Гессе він розкрив деталі свого задуму: «Мені здається, якби батьківщина моя була найбіднішою, найменшою на землі, і тоді б вона мені здавалася кращою за Швейцарію і всі Італії. Ті, які одного разу бачили нашу країну, кажуть, що хотіли б жити і померти на її прекрасних полях. Що ж нам сказати, її дітям, вони мають любити і пишатися своєю прекрасною матір'ю. Я, як член її великого сімейства, служу їй якщо не на суттєву користь, то принаймні на славу імені України».
У планах художника був випуск 12-ти естампів щорічно в рамках цього циклу, але через брак коштів вдалося видати лише один альбом, куди увійшло 6 офортів: «У Києві», «Видубицький монастир», «Старости», «Судна рада», «Казка», «Дари в Чигирині 1649». Це стало єдиним персональним мистецьким виданням, опублікованим за життя Шевченка. У ньому вперше в історії України йшла мова про роль образотворчого мистецтва у соціальній сфері. Шевченко до кінця своїх днів продовжував удосконалюватись у гравіюванні, і його напрацювання значно просунуло мистецтво гравюри в країні.
Тарас Шевченко напрочуд гарно співав українські пісні, і його спів справляв на слухачів глибоке враження. Співав баритоном з високими теноровими нотами, голос звучав чуло, м’яко й сумовито. Перший, хто музично освоїв творчість Т. Шевченка, був народ. Як свідчить дослідник історії української музики Микола Грінченко, народ почав читати «Кобзаря» по-своєму: став співати його, уклавши мелодії майже до 200 його віршів. Водночас над текстами Шевченка працювало немало й композиторів. Починаючи з середини ХІХ століття рідко хто з них міг оминути творчість Тараса Григоровича. «Кобзар» як геніальне явище світової літератури вже при житті його автора став об’єктом їхньої творчої уваги. Як наслідок – було створено дві з лишком тисячі музичних творів різних жанрів і форм.
На слова поезії «Думи мої, думи мої» писали музику композитори Олександр Рубець і Владислав Заремба, але найкращою стала народна мелодія. У 1875 році композитор і поет Петро Ніщинський написав музику до «Вечорниць» для драми Т. Шевченка «Назар Стодоля». Першу оперу на слова поета створив Микола Аркас (опера «Катерина»). У циклі «Музика до «Кобзаря» Миколи Лисенка понад 80 пісень, дуетів, тріо, поем та кантат. У 1934 році на тему «Заповіт» написав кантату Станіслав Людкевич. Поклав на музику слова поета відомий російський композитор Модест Мусоргський, який був особисто знайомий з Шевченком. Освоювали тексти Шевченка Сергій Рахманінов, Петро Чайковський, а найбільше – українські композитори.
Загальновідома пісня на слова Шевченкового «Заповіту», написаного поетом 22 грудня 1845 року в Переяславі, коли він жив хворий у лікаря Андрія Козачковського, має свою історію. У 1870 році Петро Щуровський, композитор і викладач музики в Полтавському інституті шляхетних дівчат, в майбутньому капельмейстер Московської імператорської опери, організував у Полтаві курси теорії музики. Одним з найретельніших учнів на цих курсах був Гордій Павлович Гладкий, який працював прикажчиком в крамниці із продажу чаю московських купців Попових. Музику до «Кобзаря» Г. Гладкий почав писати ще до вступу на курси. Саме тоді був написаний і «Заповіт». Одного разу на лекції, виконуючи завдання з гармонії на власні теми, Г. Гладкий подав викладачеві свого «Заповіта». П. Щуровський схвалив роботу, однак серйозного значення музиці тоді ніхто не надав, хоч знайомі автора, збираючись у нього щосуботи, охоче співали пісню. Скоро вона зазвучала в Києві, куди її завезли товариші Г. Гладкого, потім і в інших містах.
Зацікавився музикою «Заповіту» і Микола Лисенко, він вніс кілька поправок у музичний текст. З кінця ХІХ століття «Заповіт» став улюбленим твором українського народу, перейшов у фольклор і став народною піснею. В наші дні «Заповіт» найчастіше звучить в обробці визначного українського композитора, хорового диригента, учня і послідовника Миколи Лисенка – Кирила Григоровича Стеценка. Музичні твори різних жанрів на тему «Заповіт» написали П. Демуцький, Я. Степовий, О. Спендіаров, Д. Аракішвілі та багато інших. Відомо понад 60 музичних інтерпретацій твору, серед них – великі форми: кантати С. Людкевича, В. Барвінського, Л. Ревуцького, симфонічна поема Р. Глієра тощо.
Мова творів Шевченка стала наріжним каменем нашої літературної мови.
Іван Огієнко (Митрополіт Іларіон) у своїх працях, присвячених поету, писав: «Його вірші справді запалюють своїх читачів і слухачів... вони ходили по всій Україні і всій Росії сотнями списків – і всіх запалювали! ... Власне твори Шевченка широко рознесли й остаточно затвердили наші національні назви: Україна, український.» А український вчений і письменник – Іван Белебеха зазначав: «Шевченко – символ України. У нього було таке ж саме життя, як і життя України. Скільки б жили українці на землі, найвищим авторитетом для них завжди буде ім’я Тараса Шевченка. І це тому, що саме він зробив нас українцями».
Дуже точно сказав про життєвий й творчий шлях Шевченка та про значення його діяльності письменник Борис Харчук:
«Тарас Шевченко... Такий великий, що бути більшим не можна. Як Україна. Як світ.
Був безрідним сиротою, а став найкревнішим усім нам з покоління і в покоління. Був кріпаком, а заговорив і показав шлях до свободи. Жив в імперії сваволі, насильства й наруги, де на всіх язиках все мовчить, а кликав не криводушничати, порвати кайдани і іти просто, щоб не було за собою і зерна неправди. Мордувався в тюрмі народів і був свідком зречення від материнської мови, культури й історії, а залишався вірним ідеалам волі і братерства; горів очисним вогнем сумління і вражав своїм запитанням, як полум’ям сорому: хто ж ми, чиїх батьків, ким і за що закуті?
Цар кинув його у в’язничну муштру з суровою забороною «писать и рисовать», а він своїм словом скасував цю заборону, самого царя і став голосом німих рабів усієї землі. Був рядовиком царської солдатчини, а зробив для визволення самої Росії, як сказав Іван Франко, більше, ніж її тисячні армії. Карався, мучився, але не каявся. Був на дні безпросвітного пекла, а сягнув абсолютів моралі й інтелекту: дав книгу буття народу, висіяв зі своєї руки українське письменство і йде на його чолі світом як вісник нової вільної сім’ї, в якій не буде супостата-ворога, війни, а будуть мати, син і будуть люди.
Не мав ні кола, ні двора, а оселився в наших серцях і на віки-вічні заповідав здійснювати екологічну мрію – садок вишневий коло хати. Його слово добре і ніжне, як материнські руки, коли мати пригортає до грудей свою дитину. Воно миле і цнотливе, як очі нареченої, коли вона самим поглядом присягається нареченому на вірність. Це слово всепалиме: або зігріває, або спалює. Воно просте і тверде, як революційна клятва. І воно несхитне і гнівне, як присуд відступникові. Це слово – правда-мста на голову коронованих катів і рабів з кокардою на лобі.
У його слові бринять всі звуки і переливаються всі барви світу: степовий безмежний лан хвилюється, шелестить і дзвонить колоском об високі гірські береги. Його слово не в теплому кожусі; воно лицарські оголений нерв народної душі: він творець нації, він її оборона. Це слово не таємничі знаки сум’ять – в ньому поезія, історія й довголіття людського роду: воно віщий поклик до єднання перед загрозою вселенської атомної катастрофи й звиродніння. Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом. І на сторожі правди, любові й честі стоїть його слово».
Пам'ять про Тараса Шевченка вшановують як в Україні, так і за її межами. У світі нараховується 1384 пам'ятників Шевченку – це найбільша у світі кількість монументів, встановлених діячеві культури.
Ім'ям поета названо топоніми (населенні пункти, вулиці, площі, райони, парки), освітні та культурні заклади (університети, інститути, бібліотеки, театри), космічні об'єкти (кратер на Меркурії, астероїд, мала планета), кораблі тощо. Видатні митці присвятили поету фільми, скульптури і картини.
Випускаються банкноти, монети, поштові марки, значки із портретами Шевченка. Його образ можна бачити у різній символіці, плакатах, бігбордах тощо. Твори поета перекладені багатьма мовами народів світу, а його творчість мала великий вплив на розвиток культури західного та південного слов'янства і знайшли свого читача не лише в країнах Європи, але й далеко за її межами – в США, Канаді, Індії, Китаї, Японії.
Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та у світовому літературному процесі – предмет окремої науки – шевченкознавства.
На сьогодні більша частина літературних творів й документів Шевченка зберігаються в Інституті літератури, а художні – в Національному музеї, яким присвоєно його ім'я. Шевченкознавці Інституту літератури та вчені України і зарубіжжя уклали і видали «Шевченківський словник» у 2-х томах (1977) та «Шевченківську енциклопедію» у 6-ти томах (2012–2014).
Чимало творів Т. Г. Шевченка введено в програму з української літератури початкової та середньої школи.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 16.01.2024