Український інформаційний простір другий день поспіль штормить обурення через журналістське розслідування про підпільну школу, замасковану під «сімейний клуб», в одному з релігійних осередків Києва.
МОН – у найкращих традиціях – швидко відпрацювало ритуал. Міністр озвучив правильні слова. Публічне «фе» пролунало. Галочку поставлено. На цьому – все.
А тепер без декорацій.
Це не скандал. Це – злочинна недбалість держави в особі її чиновників.
Десятки дітей молодшого шкільного віку роками перебували поза реальним освітнім процесом – і держава цього «не помічала». Вони зникли з поля зору системи. Не фізично – адміністративно. А в нормальній державі таке називається не «резонансною історією», а провалом управління.
Як із державних реєстрів можуть зникати діти? Хто за це відповідає персонально – прізвище, посада, підпис? Чи у нас знову «відповідальних немає», бо «система дала збій»?
Як приватний заклад освіти, не здійснюючи навчання, роками обліковує учнів і ніхто не ставить питання: де ці діти, хто їх навчає, хто за них відповідає? Це не сліпота. Це – узаконена байдужість.
Чи приватні заклади не працюють з державними реєстрами, зокрема з ЄДЕБО? Якщо це так, то чому?
А тепер ще гірше. Цей випадок – не виняток. Це симптом. Бо держава фактично самоусунулася від контролю приватної освіти.
Ліцензія стала індульгенцією. Перевірка – формальністю. Дитина – «одиницею обліку», яка цікавить систему лише тоді, коли її треба внести у звіт.
Не маю жодних ілюзій: якщо копнути глибше, цей «батьківський клуб» виявиться лише верхівкою айсберга. Дрібною історією на фоні системних, мовчазно дозволених зловживань у приватній дошкільній і шкільній освіті.
Боюся навіть уявити, що можуть вкладати в голови учнів у деяких таких закладах… Про це писав не раз, але… всі чиновники зайняті порожніми реформами, цифровізацією та «підготовкою дітей до життя в мінливому світі»
І не треба вдавати здивування стрімким зростанням приватних шкіл і садків. Вони ростуть не від «інноваційності». Вони ростуть на тлі руйнування комунальної освіти, яке роками подається як «реформа».
Коли держава відступає, вакуум заповнюють хто завгодно – від бізнесменів до сектантів. І це також є результатом масового закриття комунальних шкіл, насамперед, у сільській місцевості.
Цинізм ситуації в тому, що така деградація чиновникам вигідна. Менше бюджетних зобов’язань. Менше відповідальності. Менше незручних питань. Тож нехай комунальна школа слабшає – приватний сектор «якось розбереться».
Не розбереться.
І наостанок – без прикрас. Ця історія не про «батьківський клуб» і навіть не про ряси. Вона про повний управлінський колапс у сфері освіти. Про систему, яка давно живе за принципом трьох мавп: нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу.
І поки ця система удає, що «все під контролем», з поля зору держави зникають не звіти. Вони залишаються. Включаючи звіти про групи результатів.
Натомість – зникають діти.
Це обвинувальний вирок системі управління освітою – від центрального рівня до місцевого. Системі, яка навчилася вправно імітувати діяльність, але втратила здатність відповідати.
Бо держава, з поля зору якої зникають діти, – це вже не держава.
І жодне чиновницьке «фе» цього не змінить.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 07.01.2026