Протягом останніх тижнів від високих посадових осіб ми почули багато коментарів щодо вступної кампанії 2024 року. За моєю суб’єктивною оцінкою, найбільша кількість відверто дискусійних тез пролунала від заступника міністра освіти і науки України Михайла Винницького.
Лише три цитати:
Якщо відверто, я зрозумів далеко не всі тези. Що таке «об’єднаний вступний іспит»? Що таке «питання з викликом»? Що таке «уникання»?
Ми інтуїтивно відчуваємо зміст цих слів і словосполучень, але «лексичний вінегрет» від людини, яке представляє освітнє відомство – дивує і насторожує.
Скоріш за все, соціальне середовище, у якому проходило професійне становлення пана Михайла у попередні роки, суттєво відрізнялося від традиційного українського. Проблема не в цьому. Проблема в тому, що високу посадову особу, якщо вона працює в Україні, мають розуміти в першу чергу українські громадяни (у тому числі – українські освітяни).
Утім, не дивлячись на лексичні новели, з оприлюднених тез можна дещо зрозуміти. Спробую якомога простіше пояснити те, що зрозумів я.
У цьому році подана рекордна кількість заявок для здачі різноманітних вступних іспитів – понад 200 тисяч. Цей рекорд, за припущенням заступника міністра, пов’язаний не стільки з бажанням окремих громадян – «мужчин старшого віку» - сумлінно здобувати освіту, а в першу чергу з можливістю оформити законну відстрочку від мобілізації та призову.
Якщо людина (зазвичай чоловічої статі) бажає шляхом навчання отримати відстрочку – вона тим самим ухиляється від виконання конституційного обов’язку. Окрім того, на переконання заступника міністра, якщо здобувачів забагато – для якісного конкурсного відбору необхідно підвищити складність завдань.
Штучне підвищення складності тестів призведе до того, що з великої кількості вступників (абітурієнтів) буде відібрана відносно невелика (у межах запланованого обсягу) кількість найбільш достойних для подальшого навчання.
Для того, аби думки одного з керівників освітнього міністерства перекласти на «нормальну мову», мені знадобився певний час. Але цей дорогоцінний час, можливо, є не у всіх, хто має намір брати участь у цьогорічній вступній кампанії.
Вислови Михайла Винницького дозволяють замислитися над філософським запитанням: чи завжди прагнення особи здобувати освіту є для суспільства цінним? І з цього випливає інше запитання: як мають суспільство і держава реагувати на прагнення особи здобувати освіту, якщо є обґрунтовані підстави для сумніву у природній мотивації такого здобуття?
Дилему можна сформулювати наступним чином. Індивід заявляє, що він прагне здобувати освіту (тобто, хоче вчитися) – і раніше ми вважали це ознакою «доброї поведінки». Чим більше в суспільстві освічених людей – тим краще. Але не виключено, що бажання індивіда є удаваним, тобто таким, що не віддзеркалює справжньої правдивої мотивації. Можливо, індивід лише говорить, що хоче вчитися, а насправді такого бажання не має – це він робить лише для того, аби отримати певне благо (приміром, реєстрацію у столиці, місце у гуртожитку, доступ до безкоштовних навчальних турів, право на отримання пільги або стипендії, відстрочку від призову тощо). Якщо індивід лише на словах каже, що хоче вчитися, але насправді не хоче вчитися – то чи повинно суспільство заохочувати його поведінку?
Автор цих рядків пропонує кожному замислитися над цими дилемами і сформулювати свою позицію самостійно.
Не дивлячись на статистику, ми можемо все-таки припустити, що серед вступників, які за класифікацією заступника міністра освіти і науки попали у категорію «мужчини старшого віку», чимало тих, хто бажає здобувати освіту сумлінно. Ці громадяни не заслужили зневажливого ставлення до себе.
Давайте подивимося на ситуацію з правової точки зору.
Відповідно до статті 53 Конституції України, кожен має право на освіту.
У контексті дилеми, яку поставив на порядок денний пан Михайло, ключове слово – «кожен». Тобто право на освіту має кожен, включаючи і «мужчин старшого віку», чи не так?
У цьому контексті також доцільно нагадати зміст статті 21 Конституції України, в якій зафіксовано: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними».
Отже, можна припустити, що право на освіту є рівним серед усіх громадян – і «мужчин старшого віку», і всіх інших.
На практиці ми бачимо загрозливу тенденцію. Штучно створюється «ідеологічне підґрунтя», з якого випливає, що право на освіту має не кожен (як про це записано в Конституції), а лише ті громадяни, які не входять в категорію «мужчини старшого віку».
Слід нагадати, що згідно частини першої статті 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Але не слід забувати, що у частині другій зазначеної статті вказано, що громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Іншими словами, якщо громадянин став здобувачем освіти, а в законі передбачена можливість тимчасового звільнення від військової служби у зв’язку з відстрочкою для здобуття освіти – слід вважати, що громадянин уникає військової служби на законних підставах.
Взагалі, слід розрізняти слова «ухилення» та «уникнення».
Приміром, у теорії податкового права є поняття «ухилення від оподаткування» та «уникнення оподаткування». Вони мають зовсім різний зміст.
Ухилення від оподаткування – це свідома протиправна поведінка платника податку, що веде до зменшення податкового зобов’язання. Простими словами, юридична або фізична особа незаконно не платить податок.
Уникнення оподаткування – це правомірна поведінка, яка спрямована на використання різноманітних пільг або здійснення законних економічних операцій, що на практиці призводять до зменшення податкового зобов’язання. Простими словами, податки платять у меншому обсязі, аніж зазвичай, але на законних підставах. Держава таким чином стимулює платника до економічно доцільної поведінки.
Ухилення від оподаткування – аморально і тягне накладення санкцій.
Уникнення оподаткування – абсолютно моральне, оскільки передбачає глибоке знання законів та їхнє неухильне застосування, а також реалізацію бажаної для держави і суспільства варіанта поведінки.
Отже, за аналогією, якщо громадянин (приміром, «мужчина старшого віку») заявляє про своє бажання реалізувати конституційне право на освіту – це геть зовсім не привід глумитися над таким громадянином.
У будь-якому випадку, більшість вступників (абітурієнтів) – сумлінні громадяни, які не допустили порушення закону. Завдання держави – забезпечити нормальне (в умовах наявних безпекових та ресурсних обмежень) функціонування освітньої системи і створити умови, аби всі достойні і належним чином підготовлені абітурієнти змогли реалізувати своє конституційне право на освіту.
Нарешті, слід нагадати і припис частини другої статті 3 Конституції України: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».
Якщо громадянин має конституційне право на щось (на освіту, на звернення, на працю тощо), обов’язок держави (в особі державних органів) – забезпечити реальні механізми реалізації цього права.
На мій погляд, у контексті аналізу оприлюднених тез слід звернути увагу на ще одну проблему.
Протягом останніх років освітній процес в багатьох закладах освіти відбувався або в змішаному форматі, або в форматі онлайн. Цілком очікувано, що внаслідок цього страждає рівень успішності українських здобувачів. Науковці, експерти та вчителі визнають, що в Україні має місце проблема так званих «освітніх втрат».
Стрімке зниження успішності українських школярів зафіксувало і міжнародне дослідження PISA, про що було написано і сказано доволі багато. Однією з причин цього явище є функціонування значної частини закладів середньої освіти в змішаному або дистанційному форматах.
Чи доцільно в таких умовах ускладнювати вступні випробування? Чи доцільно формулювати питання «з викликом»?
На моє глибоке переконання – ні.
В умовах захмарних освітніх втрат – а вони очевидні – зовсім неправильно вимагати від вступників тих знань, які вони не могли отримати апріорі. На мій погляд, більш доцільно залишити «старий» рівень складності, але відбір робити за фактичною диференціацією (оцінками).
Приміром, є ідея допускати до навчання в аспірантуру лише тих, хто здасть вступні тести не менше ніж на 150 балів. Це більш логічно, аніж формулювати питання «з викликом».
Слід пам’ятати, що освіта – це в першу чергу природнє прагнення людини, а не лише спосіб «уникання конституційного обов’язку». Суспільство об’єктивно зацікавлене в тому, аби освітня система функціонувала відповідно до свого призначення, а освіту здобували найдостойніші. Не слід нескінченно спекулювати на цій проблемі, регулярно запускаючи у інформаційний простір «вербальний вінегрет».
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергей Захарин, государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
По материалам: Освіта.ua
Дата публикации: 11.06.2024