С. Захарин: об оптимизации системы высшего образования

Сергей Захарин, экс-государственный секретарь Министерства образования и науки Украины, доктор экономических наук, профессор.

На сайтах інформаційних агенцій та у соціальних мережах точиться запекла дискусія про майбутню оптимізацію системи вищої освіти. Часто про доцільність та необхідність оптимізації базікають і так звані «освітні експерти» та «освітні експертки», яких у нашій країні розплодилася сила-силенна. А інколи до обговорення долучаються й окремі політики, тим самим підкреслюючи, що згадане питання має неабиякий політичний підтекст.

Автор цих рядків має 3-річний досвід роботи в Інституті вищої освіти НАПН України, 4-річний досвід роботи в комітеті вищої освіти і науки Громадської ради при МОН, майже 3-річний досвід роботи в Міністерстві освіти і науки України, оприлюднив півсотні наукових та науково-популярних публікацій з проблем розвитку вищої освіти України та інших країн, має почесні звання почесного професора кількох університетів, а тому вважає за можливе викласти своє бачення принципів та ключових підходів до так званої «оптимізації» мережі закладів вищої освіти.

Перш за все треба визначитися щодо тлумачення поняття «оптимізація». Слід чітко розуміти, що оптимізація – не синонім слів «скорочення», «ліквідація» або «економія». Оптимізація – це процес пошуку оптимального стану (або способу) функціонування системи.

Завдяки процесу оптимізації певна система (людина, підприємство, громада, галузь, держава тощо) має перебувати у так званому «оптимальному стані», або у стані, який максимально наближений до оптимального. У свою чергу, оптимальний стан – це спосіб найкращого (найрезультативнішого) функціонування системи за умови найбільш раціонального використання наявних ресурсів.

Певний стан системи (приміром, системи вищої освіти) є оптимальним, якщо виконуються так звані «критерії оптимальності» – тобто досягнуто показники, які свідчать про найбільш ефективне або раціональне функціонування системи.

З означеного випливає, що оцінка стану оптимальності залежить не лише від кількості «отриманого результату», і не лише від кількості «витраченого ресурсу», а в першу чергу від кількісного та якісного їхнього співвідношення.

Ми можемо розглянути сотню варіантів розвитку, але найкращим буде лише той, який відповідає заздалегідь визначеним критеріям оптимальності (а не «максимальний» чи «мінімальний»).

Дуже добре принципи оптимальності проявляються при вирішенні так званої транспортної задачі лінійного програмування. У цій задачі може бути кілька рішень, і всі вони будуть «умовно правильними», але лише одне рішення є оптимальним, і ,відповідно, лише це рішення вважається правильним і найбільш вдалим.

Існують математичні способи перевірки запропонованого рішення – чи відповідає воно критерію оптимальності? Про цей клас задач усі охочі можуть самостійно прочитати в інтернеті (звісно, якщо є бажання).

Можливо, якийсь невіглас або невігласка скаже, що треба просто скоротити університети, оскільки вони «жруть» багато коштів. Ця думка не має анічого спільного з процесом «оптимізації» – оскільки просте механічне «скорочення» зовсім не означає, що буде досягнуто певний результат (або сукупність результаті), і він буде максимально ефективним.

Іншими словами, якщо йдеться про механічне скорочення обсягу фінансування системи вищої освіти – це завжди не «оптимізація», а бажання зекономити.

Для того, аби визначити принципи і підходи «оптимізації» системи вищої освіти, необхідно чітко усвідомити – які ж саме результати ми від цієї системи чекаємо і які саме ресурси можуть бути витрачені на досягнення цих результатів?

Можливо, для окремих «експертів» або «експерток», які раніше нас вчили лікувати ковід та планувати оборонні операції, ці питання здаються вельми простими. Але це не так. Можете зробити простий експеримент: поставте ці питання десятьом своїм знайомим – і ви отримаєте десять різних відповідей. І всі відповіді будуть «майже правильними». Я не випадково написав слово «майже», адже правильною буде лише одна відповідь, і лише на основі цієї відповіді ми зможемо визначити критерій (або критерії) оптимальності.

До пошуку критеріїв оптимальності функціонування системи вищої освіти не можна підходити однобоко. Якщо ми дійсно хочемо, аби ця система функціонувала оптимально, необхідно як мінімум врахувати можливість генерування нею всіх ключових результатів.

Отже, обрати критерій (або критерії) оптимального функціонування системи вищої освіти дуже важко, оскільки суспільство і громадяни очікують від цієї системи різних результатів. Серед цих результатів: набуті компетентності, працевлаштування випускників, наукові дослідження, впровадження інновацій, якісна освіта, залучення грантів, міжнародна активність, публікації в «правильних» журналах, проживання у гуртожитках, проведення молодіжних заходів, експертна допомога і багато-багато іншого.

Дехто думає, що головне призначення закладу освіти – готувати фахівців, а головний критерій успішності – процент працевлаштування випускників. Це примітивна маніпуляція. Якщо застосувати аналогічний підхід, то головне призначення людини зводиться до виконання фізіологічних відправлень (їсти, пити, спати і ще дещо інше). Не можна забувати, що сучасна західна цивілізація стала людиноцентричною в значній мірі саме завдяки університетам…

Описані підходи і критерії – це «змістовна» сторона майбутньої оптимізації (якщо вона все-таки буде здійснюватися). Але слід пам’ятати, що оптимізація має здійснюватися на основі дотримання принципу законності. Іншими словами, для її реалізації має бути розроблена взірцева законодавча база. (Поки що, наскільки відомо, на цій ділянці роботи прориву не помічено, а всі ініціативи зводяться до презентацій та відосиків).

А далі – безліч чітких, зрозумілих і абсолютно «проєвропейських» нормативних актів та методичних матеріалів. Якщо цього не зробити – оптимізація буде здійснюватися у ручному режимі, внаслідок чого дивіденди отримає купка людей, але ніяк не суспільство в цілому.

З іншого боку, ми інтуїтивно відчуваємо, що система вищої освіти України «роздута», має завелику кількість закладів, які нерідко демонструють, скажімо так, «недостатню конкурентоспроможність». Інколи університети застосовують моделі ринкової поведінки, не спрямовані на забезпечення якості освіти – зокрема, відкриття «непрофільних» спеціальностей, недобросовісна реклама, демпінг.

Майже половину закладів створено в «нові часи» без належного науково-методичного, організаційного та економічного обґрунтування. Значна кількість українських університетів має невеличку чисельність студентів. Приміром, одна сумнозвісна київська академія, яка вивісила на фасаді банер непристойного змісту, залучила до навчання менше 5 тисяч студентів, у той час як середній іспанський університет має 26 тисяч студентів, а університет в Познані – 51 тисячу. Український парадокс: у цієї академії значно більше шансів «зберегтися», аніж у десятків значно міцніших університетів і академій…

Ще одна деталь. Про «оптимізацію» університетів часто-густо базікають люди, які не можуть дати відповідей на елементарні запитання:

• «Оптимізація» має розповсюджуватися на абсолютно всі заклади чи лише на частину з них?
• Не секрет, що в системі вищої освіти працюють також заклади комунальної та приватної форм власності – чи потрібно їх також «оптимізувати»?
• Якщо держава «не чіпатиме» приватні заклади, то виходить, що вони продовжать функціонувати на старих принципах – чи справедливо це?
• У нашій країні державні заклади вищої освіти знаходяться в підпорядкуванні двадцяти різних відомств – чи всі вони згодні на «оптимізацію»?
• У регіональних еліт є прагнення зберегти мережу і фінансувати заклади за рахунок місцевих бюджетів – чи враховано думку цих еліт?
• Колективи окремих закладів закликають застосувати механізм приватизації – чи унормовано цей процес?
• Чи слід «оптимізувати» військові та правоохоронні заклади, які під час воєнного стану виконують не лише традиційні, а і специфічні функції?

Ці запитання елементарні, але на них немає однозначних відповідей.

Цей матеріал написаний для того, аби закликати відповідальних колег до фахової дискусії, тим самим залишаючи менше місця для маніпулювань «диванних експертів» і «політиків-всезнайок».

Було б непогано, аби до фахової дискусії долучилися і ті, чия думка справді важлива – зокрема, представники профільного парламентського комітету, сторін соціального діалогу, вдумливі науковці.

У одній з наступних публікацій автор викладе своє бачення майбутньої мережі, побудованої на описаних підходах.

P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.