Кристина Воробий: как преподавателю быть мудрым?

Автор: Кристина Воробий, лингвист, редактор, преподаватель украинского языка и литературы.

Отже, записки упертої викладачки, або «може, комусь придасться».

Буде написано так, як є, без зайвих припудрювань.

Наголошу, що тут презентую виключно свій(!) досвід, субʼєктивний і кострубатий, жодних універсалій чи методів, які завше працюють.

Бо це рух наосліп, по розжареному каменюччі, без права на фатальні помилки, які все ж трапляються.

Що ми маємо?

Десять молодих людей, які готуються до ЗНО (чи НМТ, чи як там його – зрештою, не важливо). Кожен з них втратив мінімум одного найближчого члена своєї родини (мінімум одного(!), або більше – то залежить). Усім їм по 16–17–18 років, усі вони в 11-му класі. Усі вони досить добре вчилися у школі! Це важливо знати! Але то було ДО…

Багато чого у них було ДО того, як трапилося 24 лютого, але ще більше трапилося після. Зрештою, як і в кожного з нас, не дивовижа. Але ми – дорослі, а вони – ще не цілком.

Зараз вони живуть у різних містах і місцях. Усі вони в Україні, що, як ми розуміємо, має певні особливості щодо електрики, звʼязку, тривог-укриттів… тощо. Ніхто з них не голодує, всім є тепло, усі мають особисті ліжка, одяг-взуття, сякий-такий робочий стіл, такий-сякий гаджет (все також по-різному, але є).

Словом, речі першочергової необхідності наявні.

Але загалом – це лютий капець, як не складно здогадатися…

У чім полягає проблема?

Всі вони хочуть вчитися далі. «Ну й слава Богу, -- скажете ви, -- хіба ж це проблема?»

Звісно, що це не проблема, це гарна амбіція.

Я згадала вже, що усі вони добре вчилися у школі, себто вони вміють концентруватися, сумлінно підходити до завдань, працювати над помилками, аналізувати. ВміЛИ. Але зараз – ні.

Коли молода людина за тиждень втрачає тата, маму, дідуся і бабусю (навіть якщо це було ще навесні), то їй не до граматики, чи формул, чи термінів, чи малювально-музичних занять – це зрозуміло. Одначе час минає, дата іспиту наближається, а мрія віддаляється, а гарний(!) атестат та результат іспиту отримати якось треба, бо цілі амбітні, потенціали наявні, але спроможності… недостатні.

Проблема полягає в тому, як викладачеві бути мудрим?

Проблема також в тому, що жоден з нас не є водночас і досконалим знавцем своєї галузі, і висококваліфікованим психотерапевтом, та ще й таким, який вміє працювати з людьми, які пережили таку травму. Тому це рух наосліп, мацаючи навсібіч, шукаючи, бʼючися головою об стелі й скелі, ризикуючи розчерепити собі макітру.

Як вони сприймають (А), та що ми можемо зробити (Б)?

А. – Сприймають повільніше значно, аніж усі інші.

Якщо усім іншим одного пояснення може бути достатньо, то їм переважно ні.

Б. -- Ми, викладачі, маємо бути більш терплячими. Ще більш терплячими. Ще трішки. Якщо треба пояснити 50 разів – видихаємо, розтискаємо кулаки, кладемо обидві руки собі на коліна, «окей, давай ще раз, не переживай, ще 99 разів – і все тобі вдасться». І спокійно пояснюємо ще раз. Їм це потрібно, вони інакше не можуть, це їхня реальність, а наша професійність.

А. – Оскільки їм потрібно більше часу (якого немає), то вони щоразу більше відстають від звиклого нам темпу, а відтак від програми.

Б. – Особисто я не бачу іншого виходу, аніж «порізати» ту чортову програму. Звісно ж, кожен відповідальний викладач має своє особисте планування (навіть якщо ніхто цього не контролює—це важливо!), де розписано на увесь рік, які теми ми вивчаємо восени, які «вже після свят», скільки годин треба на те і на се, скільки разів треба повторити. Я, вочевидь, не виняток – випрацювала собі той план шляхом помилок, багаторічних шукань, роздумів над покращенням ефективності тощо. Але конкретно ці молоді люди не встигають за моїми амбіціями. Отож я витратила декілька днів(!), аби сісти й добряче подумати, які теми більш важливі, а які можна оминути. Ампутація будови слова, поділу іменників на групи, перехідності дієслів і багато чого іншого не минула безболісно. Для мене. Таке коригування я зробила вже двічі, щоразу відтинаючи шматки, які ми точно не встигнемо вивчити, і залишаючи лише найбільш потрібні. Допускаю, що ці ампутації не останні…

А – Вони хочуть бути почутими. І треба їм дати цю можливість. Обовʼязково!

Б -- Так, більшість з них працюють з психологами, одначе це не особливо відчутно мені як викладачці. Коли вони хочуть ВИговорити чи ПРОговорити якусь емоцію, психолог не завше є поряд. Але я зрозуміла, що їм треба давати цю можливість проговорити, тут і зараз. Ті 5–7 хв емпатії не пошкодять, але, можливо, врятують програму навчання. Так, я не дуже знаю, як реагувати і що казати, коли вони розповідають про те, як їхали попри розстріляні машини, але я точно знаю, що треба дати їм це проговорити саме тут і зараз. Бо їм це потрібно саме в цю хвилину, бо от саме зараз воно виринуло.

А – «Христь, я тут одну короткометражку знайшов, подивишся? Скажеш потім, як тобі».

Б – Ну так, можна було би збештати нАніц, бо краще б ти, голубе, аніж ото короткометражки дивитися, за той час би числівники провідміняв і дієвідміни вивчив, бо ж і так не встигаємо того, що треба. А його, бач, на фільми вистачає.

О, усім іншим так і дістається на горіхи, запевняю. Але от з ними, з тими десятьма, чомусь так не можу… Увечері, коли за вікном шумить зимний вітер, вже одним оком сплючи, у піжамі, запихаю своє дороге тіло під ковдру, тягну ноутбук до ліжка: давай уже, що там маю подивитися, завтра ж запитає, а я що казатиму?.. Обгортаюся ковдрою, натискаю на лінк.

Бо їм важливо знати, що вони важливі.

Усім важливо те знати.

Ото й усі в мене підсумки за рік…

Я відкрита до різних порад і підказок, радо перейму усе те, що спрацювало в інших викладачів, охоче поділюся ширше своїм досвідом на цю тему, аби навчання для таких молодих людей було ефективне, радісне, легке, з вірою у їхні сили, з можливістю мріяти результативно.

Оригинал