Ольга Халепа: главными в воспитании остаются родители

Дистанционное образование существует не потому, что карантин, а потому, что в обществе возник на него запрос

Ольга Халепа: главными в воспитании остаются родители

Автор: Ольга Халепа, учитель, общественный деятель.

Дистанційне навчання – це тоді, коли вчитель займається виключно навчанням дитини, а виховання залишається на відповідальності батьків. Тому батьки так і переймаються цим питанням.

Адже, зазвичай, відправили дитину до навчального закладу – і через 11 років отримали юнака чи дівчину з первино-сформованими цінностями, переконаннями, не тільки навченим основам наук, але й вихованого за всіма загальноприйнятими напрямками. Батькам щось подобається, щось не дуже, але ж так зручно, навіть не звертають увагу, що дитина за роки навчання втратила індивідуальність, з якою ішла до школи, зате здобула сіру соціалізацію, стандартний набір правил, установок та виховання колективом.

По-іншому не може бути, інакше машина під назвою «освіта» не впоралась би із завданням. Існують педагогічні легенди про індивідуальний підхід до навчання, ці казки як під копірку переписують у своїх псевдонаукових роботах чергові претенденти на медальку.

Насправді ж щодня перед учителем 30 енергійних, невгамовних, веселих, бешкетних, галасливих, жвавих учнів, вічних непосидючок та невгамовних моторчиків.

А про купу освітянського мотлоху я взагалі мовчу, але не забуваймо, що й він щоденно на плечах все того ж учителя. Тобто про який індивідуальний підхід може йти мова, якщо це фізично та морально неможливо?! І яким би роззолотим не був класний керівник вашої дитини, він не встигне приділити всім увагу, навіть якщо ви точно знаєте, що ваша дитина талантище.

Дистанційне навчання – це майбутнє освіти, це конкуренція традиційній. Дистанційна освіта існує не тому що карантин, а тому, що у суспільстві виник на неї запит. Вона народилася, вона має право жити та задовольняти потреби тих, хто її потребує.

Адже сьогодні реформа освіти призвела до того, що учні, як шпроти в консервній банці, по 6–7 годин перебувають в одному кабінеті, який у кращому випадку має вікно для провітрювання, але про індивідуальний підхід не може бути й мови.

Кожен з цих дітей – всього лише здобувач освіти, його особистість і на фіг нікому не потрібна. Бо найчастіше що змінилося там, за учительським столом після шкільних реформ? Все та ж 50-відсоткова стара гвардія, яка все так же бурмоче собі щось під носа, сподіваючись на «прєклонєніє, уваженіє і благоговєніє» і ще казна-що від учнів, але тільки не від самого себе.

Маховик олдскулу ще й досі продовжує котитися по душах українських дітей, які просто ходять до тієї школи, бо так треба, бо так сказали, бо змушують. А якщо зазирнути в душі дітей і спитати: «Тобі там добре? Ти щасливий? Тобі цікаве таке шкільне життя? Ти навчаєшся із задоволенням?»

І максимум, що ми почуємо, то це відвідування, задля прагнення спілкування з однолітками на перервах. І найчастіше це єдина соломинка, за яку вони тримаються, щодня йдучи до школи, а все решта: ти один із банки шпротів, яких начиняють необхідними приправами, інгредієнтами, щоб нарешті відправити у вільне плавання, у бурхливий океан життя. Але шпроти з банки плавати вже не здатні…

А що ж таке повноцінне дистанційне навчання? Найперше – це відповідальність батьків за формування цінностей дитини. Але ж так і має бути, бо саме родина має бути джерелом загальнолюдських цінностей, а не чужа тітка, яку для самовтіхи батьки та учні називають «друга мама». Інакше є підозра, що мама не та, хто народила, а та, хто виховала. Цього прагнуть біологічні батьки?

А якщо «друга мама» лицемірна, а якщо аморальна, а якщо псевдоправильна вчителька, яка щоденно плете інтриги в колективі, лише на батьківських зборах одягаючи німб святості? Ох, ризикуєте ви, батьки, ризикуєте…

Мама і тато – це двоє дорослих, сформованих особистостей, і чим же я, учитель, відрізняюся від них? Хіба що в окремих випадках маю перевагу: вищу освіту? Але у виші мені давали знання з педагогіки, з мого предмету, але ж не виховували як особистість. Це вже я робила сама, протягом життя та здобуття досвіду. І так робить кожен вчитель, його цінності не падають в душу з неба, учитель – звичайна людина, зі своїми вподобаннями, гріхами та цінностями, ми не кришталево чисті, ми всього лише люди. Такі ж самі, як і батьки.

То чому тато і мама перекладають всю відповідальність за виховання власної дитини на педагогів? Невже батьки не здатні сформувати в дитини громадську думку чи розповісти про власний родовід і традиції української родини? Невже батьки не зможуть навчити берегти та любити природу, поважати старших, невже не покажуть на власному прикладі, що таке праця, не навчать відповідальності, чесності? Чи вони не здатні плекати патріотизм до рідної домівки, країни? Родина – це теж колектив, а це і є колективне виховання, де діти навчаться культурно відпочивати, будуть духовно розвиватися.

Скажете, та є такі родини, що ой-ой-ой? Так, а я, учитель, до чого тут? Хіба вчитель їх такими зробив? Кожен обирає свій шлях…

Чи батьки не можуть провести індивідуальні бесіди з виховання, а якщо треба, то й відвідати психолога, тільки не того, що на ставку, аби було, а професіонала. Все це можуть зробити мама і тато, бабуся та дідусь урешті-решт, але ж не хочуть. Навіщо? Є ж дурники, яким за це платять (шалені, ха-ха) гроші.

І батькам не цікаво, чи встигає бідний учитель все це повною мірою донести до їх дитини, батьки тішать себе думкою, що так і є, живуть в ілюзіях, а найбільш активні ще й повчають учителя, як йому виховувати його дитину, сидячи десь у манікюрному салоні або віддавши себе всього кар’єрі та зароблянню грошей.

Я веду мову не про «жалкоє подобіє» дистанційки, яка стала ганебним соромом для освіти, а повноцінну дистанційну освіту із застосуванням сучасних методів та ресурсів, де враховується темп та індивідуальні особливості учня, де на уроці знаходиться максимум до десятка учнів, кожен з яких у домашніх комфортних умовах, де не цькують один одного за одяг, зовнішність, дефекти мови, прізвище тощо, де нікого не смикає гіперактивний Вася і нічим не зацікавлений у житті Паша (а вони є в кожному звичайному класі), не відриває гармидер ще 30-ти учнів, де ніхто не гальмує, не заявляє «А воно мені тре?!»

Учень сам-на-сам із учителем, який володіє навичками дистанційного навчання, усі усміхнені, задоволені та щасливі, бо не виключено, що кілька років навчання у звичайній школі когось із цих учнів сприймали, як шматок прозорого скла, якому автоматично ставили «три», аби було, і список дискримінацій можна продовжувати довго.

Тобто є вчитель і є учень, є справжній індивідуальний підхід до навчання та виховання. Ось тут і має вчитель виховувати дитину: під час своїх уроків, а не бігати песиком після занять за учнем, щоб зробити з нього людину (зробити, як поробку на конкурс під назвою «Випускний», ха-ха). Кожен учитель кожного уроку має триєдину мету: навчати основам свого предмету, розвинути життєві компетентності та виховати цінності через свій предмет.

А як же соціум, як же живе спілкування? Ось тут і є місце позашкіллю, яке трохи забуло, навіщо воно існує взагалі, перетворившись на вилизано-звітну діяльність.

Ось де спілкування за інтересами, ось де прояви індивідуальності та розвиток талантів, відвідування та участь за бажанням, а не примусом.

Та головна роль у виховання лягає на батьків. А це ж велика відповідальність, чи на так? Ось чого вони бояться, як вогню, і як же зручненько перекласти все це на педагога, на чужу людину, ще й вимагати там щось, трусити кулачками, якщо щось не подобається, створювати антивчительські групи (ганебне ганебище!).

Ні, шановні, ви мали рішення та сміливість народити на світ нову людину, вам за неї й відповідати, вам обирати її життєвий шлях, а не звинувачувати когось у помилках. Радіти за досягнення своєї дитини, виправляти разом помилки та сумувати через невдачі.

Учитель має навчати й через навчання виховувати, але не більше. Є чудова освітянська приказка: «Нам бути з Вашою дитиною 11 років, а Вам з нею все життя». Ось це і є істина.

Тому варто перестати жахатися дистанційного навчання, краще знайдіть час та місце у вашому житті для власної дитини, щоб через кілька десятків років і вона знайшла місце для вас, коли ви потребуватимете того найбільше.

Оригинал

Освіта.ua
06.10.2021

Популярные блоги
А. Костюк: Польше нужны таланты, а Украине – нет? Система высшего образования Украины обречена продуцировать массовый образовательный продукт, а не уникальный
И. Ликарчук: учиться нужно только тем, кто этого хочет Полное общее среднее образование должно быть не общеобязательным, а общедоступным
Д. Ламза: никто не хочет идти в образование или школа без учителей От Кабинета Министров нет никаких действий по повышению значимости профессии учителя
С. Колебошин: 3000 спартанцев (задача о молодых учителях) 3000 молодых учителей на 15000 школ, в среднем - 1 новый учитель на 5 школ
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев