А.Мирошниченко: почему все радостное воспринимают как угрозу?

Школа - это в идеале место радости и игры, включающее детей в фантастический процесс познания

А.Мирошниченко: почему все радостное воспринимают как угрозу?

Автор: Александр Мирошниченко, актер, режиссер, драматург.

Ідеальна картинка з радянського фільму про школу.

У школі йдуть уроки. По санітарно чистому коридору в ідеальній тиші йде директор школи, дослухаючись до того, що відбувається в класах. Повна та ідеальна тиша. Потомлено-філософська посмішка на обличчі директора.

І раптом! У якомусь класі шум! Хтось засміявся! Миттєва реакція. Директор зазирає до класу. Але швидко заспокоюється. Здалось. Не порушення дисципліни! Лише регламентована доза сміху від дітей, як реакція на дозволений навчальними програмами жарт. Але все вже позаду. І діти нахилились над зошитами з серйозними обличчями. І знову тиша. І директор продовжує свою подорож крізь цю благословенну шкільну тишу.

Така-от мрія з кіношедеврів радянської епохи. І не варто було б згадувати. Але це не лише про радянське кіно. Це про мрію дуже багатьох вчителів. І частково (будемо чесними) і батьків.

А згадалось все це в контексті дискусій навколо вчительки, яка… посміла влізти на парту під час уроку. Мабуть, ви бачили це відео. І ось тут пуританство розгорнулось у повній красі. Фанати шкільної форми та ходіння в колонах збіглись з криками в стилі: «Етикет поведінки де?» та «А вдома ви теж на стіл залазите?»

«Тихо повинно бути в школі! Як на цвинтарі! А як інакше?! Це вам не іграшки, а навчання!» Несміливе зауваження, що, наприклад, у тій же Італії в молодших класах взагалі парт немає, а учні сидять, де хочуть, включаючи підлогу, – наштовхується на іронічне: « Навчання це важка праця, а ви у себе на роботі на столах теж сидите?!»

Звідки взялось це прагнення зробити з школи філіал в’язниці? Що за непереборне бажання ставити дітей у рамки, сенс яких виправдовується виключно пафосом ідеологів цього пафосу? Чому все радісне та нестандартне сприймається як загроза?

Тільки от не треба про етикет! Бо школа – це в ідеалі місце радощів та гри. Так! Саме гри. Веселої та захопливої. А чому у грі не можна заскочити на стіл? Якщо, звичайно, мова саме про радість навчального процесу, а не просто про «бісиловку».

Учителі! Милі ви наші! Заскакуйте на столи! Танцюйте на них! На люстрах катайтесь! Робіть, що хочете! Посилайте подалі пуритан з запліснявілим мозком! Якщо свої хуліганства ви робите для того, щоб включити дітей у цей фантастичний процес пізнання – робіть що заманеться. У рамках закону, звичайно.

І не забувайте слова Григорія Горіна з фільму Марка Захарова «Той самий Мюнхаузен». Пам’ятаєте? «Серйозний вираз обличчя, панове, – це ще не ознака розуму!»

Оригинал

Освіта.ua
24.02.2021

Популярные блоги
О. Калинич: выводы о дистанционном обучении Из понятия «дистанционное обучение» надо убрать слово «обучение», заменив на «имитация»
И. Ликарчук: образовательный процесс теряет смысл Результаты экзаменов не должны быть основанием для оценки работы учителя, это оценка работы учеников
Н. Глюз: снова старые схемы и двойные стандарты На ЗНО живет страшный вирус, его не берут ни маска, ни антисептик, а выпускной будут гулять без масок
А. Мирошниченко: советы учителям от киноактера Даже примитивная камера увеличивает все эмоции и раскрывает большие и маленькие секреты
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев