Автор: Виктор Бондаренко, доктор философских наук, профессор, член-корреспондент НАПНУ.
«Дрібниці» в освіті як привід для осмислення, а не лайки та бруду
У царині освіти за багато років накопичилася така кількість «дрібниць», які сумарно забирають величезні кошти. І хоч про генетичне походження цих «дрібниць» уже усі забули, однак продовжують підтримувати їхнє існування тому, що так «було до нас» і ми не повинні нічого змінювати.
Спроба зруйнувати такі стереотипи частіше за все закінчується організованою словесною агресією тих, хто зацікавлений у збереженні статус-кво, або просто не хочуть думати над тим, що відбувається навколо. Давайте будемо осмислювати і виправляти все, що заважає нам усім жити, і змінювати ситуацію на краще.
Тим, хто підміняє грубою лайкою вільний обмін думками, можу сказати, що їхня поведінка зрозуміла, однак не виправдана. Вони є і залишаться анонімами, що дає їм можливість грубіянити; їх дратує незмінна роками і десятиліттями рутина життя; вони не вірять у зміни на краще тощо.
Однак ці зміни на краще так ніколи і не настануть, оскільки вони залежать від кожного із нас і вимагають осмислення згаданих «дрібниць», оскільки дуже часто ці «дрібниці» працюють не на спільне благо, а на чиєсь конкретне, часто незаслужене благо.
Мабуть, на цьому варто припинити своє моралізування, а то текст починає нагадувати церковну проповідь, а я ж хотів лише запитати наразі у своїх колег-освітян про їхнє ставлення до таких дороговартісних «дрібниць».
Почну із найбільш дразливого – із ЗНО. Мені вже доводилося висловлюватися з цього приводу. Тоді, крім схвалення моєї позиції, я отримав і солідну порцію підозр, необґрунтованої критики та банальної лайки у стилі «сам дурак». Можливо. Навіть дуже можливо, адже більшість із нас справді схильні себе переоцінювати. Але якщо це і так, то питання все одно залишаються, і я хотів би отримати на них відповідь від більш досвідчених і прогресивніших колег.
Отже, дорогі колеги, хто дасть мені відповідь на питання: чому такі документи, як атестат про середню освіту, диплом про вищу освіту та інші подібні документи, ми отримуємо на все життя, а сертифікат про здачу випробувань за технологією ЗНО, як свідчать цьогорічні документи МОН, визнаються дійсними лише упродовж трьох років? Для тих, хто має ці документи, датовані, скажімо, 2017 роком, випробування слід повторити, аби можна було претендувати на вступ до ЗВО.
Поміркуймо над питанням: що ж такого сталося за ці три роки, що радикально змінило зміст середньої освіти у нашій країні. Я особисто, як кажуть, «з розгону», зміг згадати лише появу нового українського правопису та отримання Православною Церквою України Томосу про незалежність у кінці 2018 року. Не виключаю можливості, що я про щось подібне забув, але ні хімічна формула води, ні табличка множення чи, скажімо, закони термодинаміки не змінилися точно.
Саме з цих причин МОН оголосило, що кількість тестів ЗНО та їхній зміст, напрацьовані минулого року, у 2020 лишаються незмінними. Що ж до формату і процедури ЗНО, то тут додаються особливості, пов’язані з пандемією. Загальновизнаною є і кількість тих, хто здаватиме ЗНО, окрім цьогорічних випускників. Говорять, що це приблизно 10 тисяч осіб.
Неважко бачити, що на перездачу тестування цих осіб, більшість із яких уже мають «застарілі» сертифікати ЗНО (хай їх буде навіть п’ять чи сім тисяч), держава все одно витратить 3-4 мільйони гривень, а ще піддасть цих людей усім загрозам, що пов’язані з пандемією коронавірусу.
Очевидним є те, що це робитиметься, як кажуть, для «чистоти експерименту», адже ці люди матимуть згодом усі можливості вивчити історію з Томосом та оволодіти новим українським правописом уже у ЗВО, вступити до якого вони прагнуть. У чому тут прихований «вищий» сенс, я ніяк не второпаю.
Навіщо цих людей, які вже десь працюють і не мають можливості раз по раз готуватися до здачі іспитів, знову і знову збираються екзаменувати. Чому здобуті ними раніше сертифікати не годяться у цьому році? Можливо, хтось не хоче, щоб вони взагалі колись здобули вищу освіту? А це дуже ймовірно, бо працювати і бігати до репетитора складно, а комбайнери і трактористи новим власникам української землі значно потрібніші, ніж люди з вищою освітою.
Наступна «дрібниця», про яку я хочу згадати, це перевидання підручників, на які держава щороку витрачає 700-800 млн грн. Я гадаю, що цю суму можна було б суттєво зменшити, якщо обмежити кількість варіантів того чи іншого підручника та усіма відомими способами продовжити життя уже виданим. Для цього слід було б навіть провести всеукраїнську акцію, аби нагадати дітям, що книги слід обгортати, щоб не травмувати їх забрудненням та вириванням сторінок, а про Томос учителі історії могли б розповісти упродовж кількох років усно, а не іти шляхом натхненників сталінської школи, котрі виривали з книжок портрети «ворогів народу» і у такий спосіб видаляли їх з дитячої пам’яті. Адже Томос і «вороги народу» складають собою аналог, щоправда з різним знаком.
Природно, що фахівці стосовно цього скажуть більше і точніше, але я однак не розумію, навіщо було готувати тринадцять варіантів одного підручника (а таке, як мені розповідали, було), або видавати їх такими тиражами, як це робиться нині. Крім цього, нам можливо слід було б активніше розвивати електронні підручники. В усякому разі школа, як ніхто, могла б показати суспільству приклад бережливого ставлення до підручників, а згодом і до макулатури, на яку вони так чи інакше перетворюються, скажімо, у рамках акції «Збережи дерево», яка, крім усього іншого, зможе присоромити тих, хто роками продає за кордон український ліс-кругляк в обмін на позики наших «західних партнерів».
І на завершення (на сьогодні!), кілька слів про підтримку розвитку науки у МОН. Тут взагалі робиться щось неймовірне, але неодмінно у ручному режимі. Для легітимації існуючого порядку розподілу цих коштів спочатку придумується формула, що покликана «гарантувати об’єктивність» процесу цього розподілу. Керівництво МОН чомусь вирішило підтримати науку у провінційних ЗВО. Чому саме у цьому році, а не у минулому чи у наступному? Залишається лише гадати.
А вже згодом кошти ділять з бюджету МОН, фінансуючи наукові проекти лише частково, при цьому фінансування з Національного фонду досліджень досі залишається відкритим питанням. Цьогорічний секвестр бюджету і те, що сталося потім (і ще, певно, станеться), залишає нам лише, як кажуть, слідкувати за руками, оскільки перші наукові проекти для фінансування з Нацфонду досліджень, наприклад, у травні визначено лише частково.
Натомість можна було б ці кошти зовсім прозоро розподілити (принаймні спробувати), відштовхнувшись від реальних успіхів ЗВО в галузі наукових здобутків, а відтак, і їхніх заробітків на цій ниві. Гроші як всезагальний еквівалент ще не відмінено і відмінено не буде. Тому найкращою формулою їхнього розподілу була б пропорція.
Скажімо, заробив університет якісь кошти, а МОН йому у свою чергу – певний відсоток від грошей, що ефективно витрачаються ним на науку, мовляв: «Працюй ще ефективніше – наступного року отримаєш іще більше».
Це була б хороша «формула» і справедлива. Однак вона чомусь ніяк не приживається. Подумайте – чому? Про інші «формули», шановні колеги, поговоримо згодом. А нині дякую вам і запрошую до дискусії, але фахової й інтелігентної.
