Тарас Лютый: дистанционное бессилие образования

Автор: Тарас Лютый, доцент Сумского государственного университета.

Дистанційне безсилля

Дистанційна освіта попри всі недоліки наразі залишається єдиним механізмом отримання освіти взагалі. Мало підстав припускати, що цього навчального року учні ще раз зустрінуться у класах. Успішність дистанційки потребує колективних зусиль. І коли опанування цифровими навичками є основною персональною проблемою вчителів, то проблемою №1 державних установ є забезпечення доступу до найбільш зручних засобів дистанційного навчання. Просто транслювати уроки від найкращих вчителів Києва на центральних телеканалах – це навіть не третина вирішення проблеми. Звісно, на думку тих, хто не вірить у цілющу силу телевізора, до яких чиновників МОН долучати я б не поспішав.

Від 06.04 стартував грандіозний проект – «Всеукраїнська Школа Онлайн», який передбачає трансляцію відео-уроків у телеефірі основних національних каналів. Перша леді у простому охайному платтячку фактури, дуже схожої на фактуру халатику голови президентської прес-служби, особисто анонсувала подію. Віддаймо належне: після зашквару з молоком у школах, зараз її наявність у імпрезі і вдала, і доречна, що реабілітує першу леді в очах громадськості. Здавалося б, молодці чиновники, впорались з викликом, зробили «по уму», хай хоч і через місяць. Та 20 років, відданих роботі на науково-педагогічній ниві, не дають приєднатися до бравурних реляцій.

Питання починаються відразу.

По-перше, чому теми уроків подаються у припущенні, що місяцю карантину не було взагалі? Адже багато вчителів на виконання вказівок МОН та управлінь освіти проявляли чудеса цифрового героїзму і таки намагались тягти програму. Держава відповіла в кращих традиціях: ігнором. «Я вас туди не посилала», ага, і починаєм все спочатку.

По друге, як це не дивно, процес навчання передбачає потужний і швидкий зворотній зв'язок. Або, як його називають педагоги зі стажем, «пекло домашніх завдань». Що на цю тему нам скаже телевізор, або офіційний YouTube канал Міністерства? Домашки в коменти кидати? Чи надсилати поштою в редакції каналів. По-третє, як бути зі шкільними вчителями? Просто вирахувати з їх навантаження години телеефірів?

Та головне, базисне питання: чому в головах чиновників сидить модель телевізора? Говорячи науковою термінологією, чому лінійна модель спілкування домінує над транзакційною під час продукування рішень? Постала проблема карантину, через місяць (!) державна машина видала рішення в стилі «гора і миша». Телевізор, або його просунута версія – YouTube канал – як універсальний засіб від усього. І біда не лише у тому, що діти – це категорія, яка відрізняється від типового глядача ТСН. Біда у тому, що процес навчання відрізняється від процесу споживання новин. І навіть найкращих лекцій від найкращих вчителів недостатньо. Так повноцінний навчальний процес не збудуєш. Відповідно, технічні засоби його забезпечення у форс-мажорний карантинний період мають бути іншими.

І цих засобів було створено досить багато. Платформи підтримки курсів та масова онлайн освіта давно і впевнено завойовують прихильників. Дистанційна освіта має низку серйозних вад, та на тлі перспективи канікул тривалістю 6 місяців, ці вади різко втрачають свою переконливість. Залишається лише проблема вибору оптимальної платформи для дистанційної карантинної освіти. Інструмент має бути якомога більш простим, знайомим якомога більшому загалу і дешевим (ідеально безкоштовним). Одним з кращих кандидатів тут є Google Classroom – частина Google for Education: «безкоштовний інструмент для шкіл та університетів з найкращим у своєму класі рівнем безпеки, гнучкою системою управління доступом та політикою доступу».

На додачу бонусом іде нормальний сервіс відео-зв’язку Google Hangouts Meet. Доступ користувачів – за наявність акаунта (по простому – поштової скриньки) Google. Лише програмку на смартфон з Play Market затягти, якщо, звісно робота виключно з ПК не влаштовує.

Як викладач скажу, що пакет Google for Education мають майже всі притомні університети в Україні, і досвід його застосування в університетах досить значний. Як батько студента скажу, що сучасний студент з Google Classroom – «на ти». Як батько двох школярів скажу, що пробну версію Google Classroom з персональних акаунтів почали використовувати вчителі. Виходить по-різному, і цифрові компетентності вчителів вражають дисперсією.

Та претензій до вчителів тут найменше. Високе начальство впоралось: сказало «викручуйтесь самі дистанційно, але не забувайте про звіти». Державний підхід відразу простежується, як і затребувані компетентності кризових менеджерів. Не вистачає лише відеоролика з першою леді.

Дійшло до стандартних у таких випадках речей: вчителі із залишків батьківських коштів купують додаткові послуги до своїх персональних акаунтів. Наприклад, місце на Google Drive, бо надто швидко забиваються персональні акаунти відео-звітами про вивчені віршики. Google Hangouts Meet виявляється найбільш адекватний з усіх відео-сервісів, а він є лише в корпоративній версії... Але для цього точно потрібне МОН? Чи роль держави проявиться потім, у аудиті використання батьківських коштів та у бадьорому рапортуванні про виявлену корупцію у вигляді куплених вчителями персональних послуг собі?

А може, МОН потрібне для того, щоб через місяць нарешті почесатися і таки скористатись безкоштовним пакетом Google for Education? У чому принципові проблеми? В університетах вистачає досвідчених викладачів та технічних працівників, що б допомогли і з навчанням шкільного персоналу, і з розгортанням системи. Коли б до нашого ректора звернулись по допомогу – ми зробили б усе можливе, бо притомні універи дбають про своє реноме у школах. Сервери? Так щось і так є, щось можна купити, щось IT-шні фірми спонсорською допомогою передадуть. Чому ні? Маски-гречка – на ура, а тут ні? Кошти? А телеефіри точно дешевші? Вчителі будуть опиратись? Ну так, самим платити і розбиратись – то куди простіше.

Зрозуміло, що гіпотетичною наявністю ресурсів все не обмежується, і задача складна. Потрібен план, що передбачатиме інвентаризацію наявних засобів та рівня компетентностей вчителів. Можливо, забезпечення їх комп’ютерами. План, що відповість на питання, яким школам давати власні корпоративні акаунти, а де організувати доступ через спільні акаунти, надані міським, районним, обласним управлінням освіти, інститутам ППО (хоч якась буде користь з цих атавізмів з від’ємною ефективністю). Потрібен план вебінарів для навчання вчителів. І це як мінімум. Так для цього і є в державі державні установи, а не для того, щоб сказати «вирішуйте свої проблеми самі, а ми перевіримо», а коли що не так – «я вас туди не посилала».

Найбільш віддані прихильники всепропальської філософії зараз скажуть, що все тлін і bottle-neck тут наявність Інтернету та комп’ютерів у школярів та їх батьків. Частково вірно, та це вже зовсім інша історія. На даний момент важливо забезпечити можливість для тих, хто засобами забезпечений. Бо саме ця категорія і дбає про освіту дітей, чим забезпечує майбутнє; і сплачує левову частину податків, чим забезпечує сьогодення. З податків, до речі, платяться немаленькі зарплати чиновникам. Платяться за те, щоб громадяни не платили за доступ до освітніх сервісів, які мають бути безкоштовними. Про конституційне право на освіту вже й не згадую.