Автор: Елена Панич, кандидат исторических наук, эксперт реанимационного пакета реформ, группа «Освіта-наука».
Мало хто замислюється над тим, що вибір студентом закладу освіти - це лише один, хоча й важливий, чинник, якого замало для підвищення якості. Звичайно, широкий конкурс і принцип «гроші за студентом» стимулює конкуренцію. Але одного такого ринкового чинника недостатньо, щоб можна було досягти підвищення якості освіти.
Не менш важливим є те, що у викладачів також має бути можливість обирати заклад, у якому вони працюють і реалізують свої наукові і професійні здібності. Сьогодні цього майже немає. Немає ні прозорих конкурсів, ні реальної мобільності викладачів всередині країни. Люди, з дозволу сказати, судомно тримаються за свої робочі місця і бояться пискнути, щоб не потрапити під скорочення. А за керівні посади тримаються ще сильніше.
Ситуація деструктивна і деморалізуюча. Майже немає реальних можливостей створювати нові, модернізовані заклади вищої освіти. Вивести їх на наш ринок освітніх послуг практично неможливо: вимоги до ліцензування, різні там ДБН і тому подібне - просто драстичні.
Все це призводить до стагнації і низької професійної мобільності. Система не створює робочих місць, а отже, і немає вибору, немає професійної свободи.
А проте, важливість такого вибору для якості освіти величезна: без притоку нових кадрів, представників інших шкіл і носіїв інших знань наукові середовища занепадають (що в нас і відбувається).
Система вищої освіти повинна створювати робочі місця. Звичайно, це важко, коли «ефективність використання коштів» уявляється у нас як постійна необхідність скорочення видатків на вищу освіту. Ну, і саме по собі створення робочих місць в бюджетних закладах не гарантує якості - там їх традиційно заповнюють «своїми» або політично вигідними, а не за фаховим принципом.
Але в умовах фактичної автономії все могло б бути по-іншому.
Хоча, може, я надто багато хочу?
Оригинал
