Osvita.ua Блоги Виктор Громовой: «Дьявол» тоталитарной педагогики
Виктор Громовой: «Дьявол» тоталитарной педагогики

Необходимо обеспечить право ребенка на защиту от насилия в школе и дома

Виктор Громовой: «Дьявол» тоталитарной педагогики

Автор: Виктор Громовой, образовательный эксперт, заслуженный учитель Украины.

«Диявол» тоталітарної педагогіки ховається у деталях.

У продвинутій гімназії ви можете побувати на чудових відкритих уроках і позаурочних заходах, але попри те, що там взимку в класах може бути низька температура повітря, дітей все одно змусять бути у формі та у змінному взутті. Тож, тітки на задніх партах сидітимуть у шубах, а малесенькі дітки синітимуть від холоду у біленьких сорочечках, показуючи цим тіткам чергове зразково-показушне шоу. Усе буде красиво і ніхто не задумається над тим, що наступного дня півкласу захворіє і не прийде до школи.

Я не знаю добре це чи погано, але ніде за кордоном не бачив, щоб діти дружно вставали і хором затягували «До-бри-и-и-и-й де-е-е-нь» в момент появи на порозі класу когось із дорослих. На тебе ніхто не звертає ніякої уваги тоді, коли ти заходиш на урок, і там на Дикому Заході (США), і на Далекому (Японія) і на Близькому (Ізраїль) Сході.

Педагогічний фах, як правило, робить людей кращими, ніж вони є насправді (згадую як на вчительському з’їзді тодішній Київський міський голова О. Омельченко зірвав аплодисменти, коли щиро поспівчував педагогам, які не можуть «ні зайвої чарки випити, ні заматюкатись...). Це – правило, та у нього є і чимало виключень. На жаль, досі є чимало прикладів того як саме вчитель може бути головним інквізитором новітнього часу.

Не вірите? Запитайте у мами, яка розгублено стоїть під дверима 3-го класу, бо у дитини почався психоз після того, як учитель публічно розтоптав її гідність, оголосивши невтішні результати контрольної та привівши приклади «жахливих» помилок, яких припустилося це дитя.

Чи з'ясуйте чому дорослій людині із зовнішністю Шварцнегера, уже 20 років напередодні 1 вересня сняться звичайні шкільні кошмари (не можу розв'язати задачку на «контрольній», мене викликають до дошки, а я не можу згадати правило чи забув вірш…)

Не можу собі уявити, що десь у якійсь країні можуть не випустити дитину в туалет чи не дозволити під час уроку попити води... Та, на жаль, мушу розповісти не одну історію з нашої педагогічної реальності, яка ілюструє цинізм, жорстокість і недолугість деяких наших рідних горе-педагогів.

Миле і компанійське трирічне дитя зненацька щоранку починає влаштовувати істерики: «Не піду в садік!». Зрештою через пару місяців дідусь звертає увагу на те, що хлопчик завжди, коли його забираєш з дитсадка, страшенно хоче пісяти. Виявилось, що нова вихователька категорично заявила: ти вже великий і немає чого пісять на горшок, нам санстанція забороняє їх тримати в туалетах! Так як дитя ще не вміло користуватись унітазом, йому доводилось мучитись і терпіти аж до вечора. Що це як не жорстоке поводження з дітьми, яке могло мати фатальні наслідки?! У нормальній країні у подібному випадку був би судовий позов і колосальна сума відшкодування...

Ми досі можемо запросто не задумуючись про наслідки «пропісочити» когось з учнів на батьківських зборах, публічно зацитувати якусь дурницю з учнівського твору так щоб реготав увесь клас, повідомити на широкий загал приватну інформацію про стан успішності, а то і про стан здоров'я того чи іншого учня.

Рівень педагогічної культури наших вчителів фізичної культури – це окрема тема розмови (фізична складова у назві предмета присутня, а от культурою на практиці його викладання часто і не пахне). Для багатьох з них раз плюнути обізвати учня, а то і вдатись до рукоприкладства... Що їм з того, що якась необережна фраза вчителя (скількох учнів на уроці фізкультури називали «слабаками» чи «сосискою» ?!) може призвести до насмішок, породити якесь образливе прізвисько «на всю оставшуюся жизнь», а то і стати першопоштовхом до відвертого цькування дитини.

Якось класик ще радянської педагогіки М. М. Поташник (він проводив майстер-клас для директорів шкіл м. Києва) розповів як йому довелось стати свідком вишуканих знущань над дітьми з боку вчителя, який сам запросив його до себе на урок. Цей чудовий знавець свого предмета і «інженер людських душ» так проводив «опитування»: «До дошки зараз піде… Авдєєв? Ні, не Авдєєв. Мабуть ми послухаємо... Іванова. Ні, Іванова ми зараз чіпати не будемо! Так-так, а що тут робиться у журналі у Данілової?..». Ось так він раз по разу перебирав увесь алфавіт, проходячись журналом знизу вверх. Що робилось у цей час з нервовою системою учнів його не хвилювало! Зайве доводити, що такими методами нічого, окрім створення чергових шкільних фобій не доб'єшся. Див. про це мультфільм "БУРЕВЕСТНИК".

До речі, американські педагоги давно вже перейшли до використання на уроках виключно адресних запитань. Ключовим полоненням педагогічної етики там є таке: ніколи не став запитання, якщо ти не впевнений на 100%, що саме ця дитина знає на нього відповідь. Адже, якщо ти «підловиш» (шкільний фольклор стверджує: слово «підловити» походить від слова «підлість») дитину на незнанні, ти публічно розтопчеш її гідність. Тому американський вчитель спочатку називає ім’я учня і тільки після цього ставить адресоване саме йому запитання.

На жаль, у багатьох школах так є і так буде доки ми не забезпечимо послідовний перехід до психозберігаючих технологій викладання і цим нарешті реально забезпечимо право дитини на захист від фізичного і психологічного насильства у школі і вдома. Не дарма ж ліворадикальний критик школи Іван Ілліч наголошував, що школа досі є репресивним інститутом, який одночасно на ділі сковує, а на словах пропагує особисту свободу («Школьные учителя и священники – единственные среди профессионалов, кто чувствует себя в праве совать нос в частные дела своих клиентов и в то же самое время проповедовать неприкосновенность личности перед аудиторией, которая не смеет шевельнуться»).

Ви ніколи не задумувались чому в школі так кричать і дорослі і малеча?!

Упродовж усього свого педагогічного життя я вів відчайдушну боротьбу з криком. Згадую як після закінчення педінституту почав працювати в школі на посаді організатора позакласної роботи. Моїм кабінетом стала «піонерська кімната». Поруч був кабінет української літератури у якому вела уроки молоденька вчителька. Звісно, діти (а це був випускний клас!) заходилися її «випробовувати», а та у відповідь ледь не на кожному уроці починала «наводити порядок у класі». Я змушений був чути як постійно лунали зойки педагогічного відчаю: «Встати!», «Петренко, за двері!», «Щоденники на стіл!». Після таких «уроків» проводив з вчителькою власні сеанси «психотерапії». Я і жартував: «Свєта, припини! Коли ти так кричиш «Встати!», я ж теж схоплююсь з місця і опиняюсь під загрозою почати заїкатись…». Я і вислуховував монологи на тему: «Це не діти, це…», і радив як можна легко змінити стиль взаємин з учнями. Вона і плакала і сміялась… Зрештою не тільки припинила кричати «диким голосом» на учнів, а і мій заклик «полюбити дітей» сприйняла буквально і вийшла заміж за одного з учнів цього класу.

Оригинал

Освіта.ua
28.01.2016

Популярные блоги
В. Громовой: мы реформируем образование, которого нет Реалии гораздо печальнее, чем себе представляют ожесточенные зрадофилы и огульные критиканы
Валентина Волчан: домашние задания все-таки нужны ДЗ - один из первых способов узнать, насколько ученик усвоил программу, и обратить внимание на проблемы
Н. Клясен: педагогов надо обучать качественно Профессиональную деятельность учителя невозможно однозначно оценить по общим критериям
Н. Чуприна: о трех «прорывах» в вопросе сертификации Давайте поговорим о том, что следовало бы сделать, если мы говорим о сертификации учителей
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Олена
Чому у Вашій статті так багато пункуаційних і мовленнєвих помилок? Не соромно?

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!